1. Педагогіка як наука обєкт і предмет
Педагогіка як наука містить базові наукові знання про закономірності й закони виховання, що відображають об'єктивні основи його здійснення. Ці знання мають загальний характер для всіх країн і народів. Педагогіка як наука розробляє теорію і технологію організації педагогічного процесу, шляхи удосконалення діяльності педагога (педагогічну діяльність) і різних видів діяльності учнів, а також стратегію і способи їх взаємодії.
Теоретична функція педагогіки здійснюється на трьох рівнях: описовому - вивчення передового і новаторського педагогічного досвіду; діагностичному - виявлення стану педагогічних явищ (наприклад, успішності, вихованості учнів), встановлення умов і причин, які їх обумовлюють; прогностичному - експериментальні дослідження педагогічної дійсності і побудова на їхній основі моделей перетворення цієї дійсності. Предметом педагогіки як науки є навчання, виховання і освіта. Об'єктом педагогічної науки не є освіта, наука, виховання як такі, не є людина (бо людину як таку ніхто не має право змінювати, пристосовувати, адаптовувати до своїх уподобань). Об'єктом педагогіки є особистість людини.
2. Основні категорії педагогіки
Педагогіка має свій понятійний апарат — систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки.
Категорії — найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв'язки явищ об'єктивного світу.
Найважливіші педагогічні категорії — виховання, освіта і навчання.
Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета педагогічної науки. Правильне їх розуміння потрібне передусім для пізнання педагогічних закономірностей.
Виховання — соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно-необхідної діяльності.
Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.
Основне його призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не можливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудового досвіду.
Виховання (в широкому педагогічному розумінні) — формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Виховання (у вузькому педагогічному значенні) — цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів. Виховання (в гранично вузькому значенні) — спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком, який відбувається через взаємодію вихователя і виховуваного.
Одним з елементів виховання є освіта.
Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.
Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.
Навчання не є механічною передачею знань учителем учням. Це — їх спільна праця, в якій викладання й учіння перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю. Учні засвоюють (сприймають, осмислюють, запам'ятовують) знання, перетворюють узагальнений наукою досвід людства на особисте надбання, набувають навичок та умінь оперування знаннями, використання їх для вирішення навчальних завдань і практичної діяльності.
Виховання, освіта і навчання — три найважливіші напрями педагогічної діяльності, які органічно пов'язані між собою і доповнюють один одного їх взаємозв'язок — одна з основних педагогічних закономірностей.
3. Система педагогічних наук
Система педагогічних наук— зв'язки та відношення, що склалися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.
До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, вікова педагогіка, корекційна педагогіка, галузеві педагогіки. До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.
Окрема група педагогічних наук — часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів. Оскільки до розв'язання проблем виховання особистості причетні різні науки, педагогіка тісно пов'язана з ними,
Міжпредметні зв'язки педагогіки — зв'язки ледаголки з іншими науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.
Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками.
Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці.
4. Міжпредметні зв'язки педагогіки
Педагогіка пов'язана з багатьма науками: філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією і фізіологією людини, економічними науками, етнологією, педіатрією, кібернетикою тощо. Міжпредметні зв'язки педагогіки з іншими науками дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.
Філософські науки допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, забезпечують оперативною інформацією про зміни в науці й суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які зумовлюють зміни у її внутрішньому світі й поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології. Анатомія і фізіологія людини є основою для розуміння її біологічної сутності — розвитку вищої нервової діяльності, першої і другої сигнальних систем, розвитку та функціонування органів чуття, опорно-рухового апарату, серцево-судинної і дихальної систем. Економічні науки дають змогу простежити вплив закономірностей розвитку виробничих відносин, економічних процесів, навчання й виховання. Етнологія вказує на національні особливості людей, які завжди є представниками певних етнічних груп. Соціологія допомагає у пізнанні таких систем суспільства, як сім'я, школи різних типів, трудові колективи, формальні та неформальні групи, юнацька субкультура тощо, використовуючи фактичний матеріал для раціональної організації навчання й виховання. Використання досліджень кібернетики дає можливість сконструювати і застосувати в педагогічному процесі навчальні та контрольні машини.
5. Функції педагогіки
Педагогіка як наука розробляє теорію і технологію організації педагогічного процесу, шляхи удосконалення діяльності педагога (педагогічну діяльність) і різних видів діяльності учнів, а також стратегію і способи їх взаємодії.
Теоретична функція педагогіки здійснюється на трьох рівнях: описовому - вивчення передового і новаторського педагогічного досвіду; діагностичному - виявлення стану педагогічних явищ (наприклад, успішності, вихованості учнів), встановлення умов і причин, які їх обумовлюють; прогностичному - експериментальні дослідження педагогічної дійсності і побудова на їхній основі моделей перетворення цієї дійсності.
На прогностичному рівні теоретичної функції педагогіки розкривається суть педагогічних явищ, визначаються їх глибинні причини, науково обґрунтовуються гіпотези. На цьому рівні створюються теорії навчання і виховання, моделі педагогічних систем, що випереджають освітню практику.
Технологічна функція педагогіки як науки також реалізується на трьох рівнях: проективному, що пов'язаний з розробкою відповідних методичних матеріалів (навчальних планів, програм, підручників, навчальних посібників, педагогічних рекомендацій) на базі теоретичної концепції, у якій визначається план педагогічної діяльності; перетворювальному, що спрямований на впровадження досягнень педагогічної науки в навчально-виховну практику з метою її удосконалення; оцінному і коректувальному, що передбачає оцінку впливу результатів наукових досліджень на педагогічну практику і наступну корекцію взаємодії наукової теорії та практики навчання і виховання.
Теоретична і технологічна функція педагогіки реалізуються в органічній єдності.
6. Педагогічна система: генеза і структура
Педагогічна Система - сукупність таких взаємозв'язаних компонентів, як цілі освіти, суб'єкти педагогічного процесу (педагог і що вчаться), вміст освіти (загальна, базова і професійна культура), методи і форми педагогічного процесу і матеріальна база (засоби)
Педагогическая система - множество взаимосвязанных структурных и функциональных компонентов, подчиненных целям воспитания, образования и обучения подрастающего поколения и взрослых людей.
7. Порівняльна характеристика антропоцентричної та соціоцентричної педагогічних систем
пятница, 22 мая 2009 г.
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………...…...3
1. Історія педагогічної діяльності А.С. Макаренка…......5
2. Аспекти педагогічних поглядів А.С. Макаренка…..…8
Висновки……………………….……………………………..…..14
Список використаної літератури……………………………15
ВСТУП
У роки радянської дійсності проблемам освіти і виховання значну увагу приділяв талановитий український педагог А.С. Макаренко. Серцевиною педагогічної діяльності А.С. Макаренка є його досвід щодо органічного поєднання навчання з продуктивною працею. У своїй практиці педагог послідовно керувався відомими положеннями основоположників комуністичного вчення про єдність навчання і виховання. Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну "стандартну" частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості господаря і організатора. Підходи до формування колективу А.Макаренка є відбитком його епохи, тобто вони більш жорсткі. Так А.Макаренко вважав, що дитину потрібно "не ліпити, а кувати". Макаренко був працівником ВНК, і розквіт його таланту як педагога, теоретика і практика у створенні дитячих колективів припадає саме на цей період. Про те, що він певною мірою сповідував тогочасну більшовицьку ідеологію, свідчать такі факти: вихованці колонії і комуни ставилися до селян з презирством, називаючи їх граками. Таке ж ставлення було й до членів колективу, психологія яких була близька до селянської. Педагогічні погляди А.Макаренка на той час були досить демократичними і вони протирічили репресивному колоніальному режимові. Тому цей багатий досвід було ліквідовано. Розповіді вихованців А.Макаренка свідчать, що його наступник був присланий для того, щоб витравити зі свідомості неповнолітніх правопорушників демократичні ідеї.
1.Історія педагогічної діяльності А.С. Макаренка
Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу. Вчительська діяльність його почалася з 1905 р. роботою у Крюковському училищі, потім працював у школі ст. Долинська, що на Херсонщині. У період 1914-1917 рр. навчався в Полтавському учительському інституті. Знову вчителював у Крюкові і Полтаві. 1920 року йому доручили організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх правопорушників. Виявив себе активним будівничим соціалістичної школи і радянської педагогіки проте у своїх творах і діяльності широко використовував надбання народної педагогічної мудрості. Вийшовши з глибин народу, А, Макаренко тонко підмітив можливості народних виховних засобів і мудро вплітав їх до своїх навчально-виховних заходів, обстоював їх у своїх творах.
Період з кінця ХІХ століття до початку ХХ століття характеризується стрімким розвитком промисловості, появою великих заводів і фабрик. У зв’язку з нерівномірністю розвитку, низкою протиріч між працею і капіталом настала криза, яка охопила всі сфери життя суспільства. У Російській імперії, колонією якої була Україна, як у найслабшій ланці капіталізму, соціальна криза призвела до падіння царизму. Отже, у країні з’явилася велика кількість безпритульних дітей. Тепер ВНК почала боротися з наслідками терору – з сиротами, неповнолітніми правопорушниками. Саме в цих умовах відбулось становлення А.Макаренка як педагога. Він, так би мовити, працював у системі ВНК, але не як каратель, а як ліквідатор негативних наслідків червоного терору, здійснюючи перевиховання малолітніх правопорушників у дитячих виправних колоніях.
1920 року йому доручили організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх правопорушників. За період роботи у цьому закладі Макаренко створив принципово нову систему виховання, а заклад став відомим у всій країні. 1921 року колонії присвоїли ім’я Горького. 1927 року Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім. Дзержинського в Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував свою виховну систему. 1935 року залишив комуну, його призначили заступником начальника управління дитячими виправними колоніями в НКВС. Серцевиною педагогічної діяльності А.С. Макаренка є його досвід щодо органічного поєднання навчання з продуктивною працею. У своїй практиці педагог послідовно керувався відомими положеннями основоположників комуністичного вчення про єдність навчання і виховання. 16 років роботи в колонії імені М. Горького та комуні імені Ф.Е. Дзержинського привели педагога до висновку, що труд без освіти, без політичного й суспільного виховання, які йдуть попереду, не приносить виховної користі, виявляється нейтральним процесом.
Педагог не уявляв трудового виховання поза залученням вихованців до активної продуктивної праці поза умовами виробництва. Він був переконаний у тому, що "праця, яка не має на увазі створення цінностей, не є позитивним елементом виховання".
Обов'язковою умовою докорінного поліпшення роботи з виховання безпритульних дітей педагог передбачав "вжити всіх заходів, щоб дитячі будинки перестали бути споживацькими закладами, а стали закладами трудового радянського соціалістичного виховання, щоб на них не треба було викидати десятки мільйонів карбованців зовсім непродуктивно".
Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не створив спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи "Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга для батьків", "Методика організації виховного процесу", "Проблеми шкільного радянського виховання", "Лекції про виховання дітей" і ін. У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.
2. Аспекти педагогічних поглядів А.С. Макаренка
На основі плідної педагогічної діяльності в колонії для неповнолітніх правопорушників і в комуні А.Макаренко розробив теоретичні положення про колектив. Яке утворення варто вважати колективом? У четвертій лекції "Трудове виховання. Взаємини, стиль, тон у колективі" А.Макаренко визначив: "Колектив – це цілеспрямований комплекс осіб, організованих, що мають органи колективу". Колектив – це соціальний живий організм, який через те і організм, що він має органи, тут є повноваження, відповідальність, співвідношення частин, взаємозалежність, а якщо нічого цього немає, то нема і колективу, а є просто юрба, зборище.
Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну "стандартну" частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості господаря і організатора.
Він розглядає повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного розвитку особистості. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, що об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю по досягненню цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності. Крім цих суттєвих ознак колективу, важливою умовою його існування називає контактність: члени колективу повинні знати один одного і мати про кожного особисту думку. Вважаємо, що для згуртованого дитячого колективу характерні єдність мети, наявність у ньому загальної відповідальності, здорової громадської думки, позитивних традицій і захоплюючих перспектив, бадьорого життєрадісного тону, атмосфери довір’я, високої вимогливості, самостійності та ініціативи.
У різних творах Макаренко визначає, що колектив закладу може об’єднувати максимально від 400 до 1000 членів. Тому Макаренко був проти шкіл-гігантів.
Для правильної організації колективу важливим є питання про його структуру. Макаренко вважав, що структура колективу повинна бути багатоваріативною і динамічною. У вирішенні цього питання він відштовхувався від ідеї, що чим багатогранніші відносини, в які вступають вихованці в колективі, тим інтенсивніше проходить формування особистості кожного з них.
Важливою структурною ланкою загального колективу Макаренко називав первинний колектив. Первинний колектив – це соціальне мікросередовище, яке створюється спеціально для зв’язку між окремою особою і колективом, у якому окремі його члени перебувають у постійному діловому, товариському, побутовому та ідеологічному об’єднанні. Саме первинний колектив, на думку Макаренка, повинен першим представляти і захищати інтереси особи, першим реагувати на її вчинки і поведінку.
До організації первинного колективу Макаренко ставив певні вимоги: повна керованість (вміщувати не більше 15 членів, щоб не виникали більш дрібніші об’єднання неформального характеру), соціальна нейтральність (бути не меншим 7 чоловік, щоб не перетворитися у групу друзів-приятелів), наступність поколінь і можливість нагромадження традицій (організація тісної взаємодії дітей різного віку).
На основі педагогічного досвіду Макаренко прийшов до висновку, що найбільш вдалою формою первинного колективу є різновіковий загін. Такі загони він практикував у комуні ім. Дзержинського, організовуючи їх за виробничою ознакою. Саме така організація створювала осередки, де об’єднувалися і шкільні, і виробничі інтереси дітей різного віку. Але створювати різновікові загони можливо лише за умови, коли колектив склався.
У структурній побудові колективу Макаренко важливе місце відводив організації його керівництва. Це питання Макаренко вирішував, передусім, через розвиток органів самоврядування, найголовнішою умовою існування яких Макаренко називав їх регулярну дієвість. Найвищим таким органом у колективах Макаренка були загальні збори колективу, які вирішували більшість питань. На цих зборах обиралися робочі органи самоуправління: рада колективу, санкомісія, господарська комісія та уповноважені. Раду колективу складали командири первинних загонів, які обиралися на загальних зборах, адміністрація закладу та представники комсомольської і піонерської організацій. Уповноважені організовували свою роботу від імені того чи іншого робочого органу самоврядування.
Макаренко запропонував класифікацію колективів за стадіями їх розвитку. Залежно від того, ким пред’являються вимоги у вирішенні колективних питань (педагогом, активом чи кожним членом до самого себе), він виділяв наступні чотири стадії колективу: перша – колективу ще нема, керівник змушений виступати у ролі "диктатора", друга – виділяються активісти, які підтримують керівника і беруть на себе частину його повноважень, третя – колектив повністю склався, більшість функцій керівника переходить до органів самоврядування, четверта – кожний перебуває на рівні самовиховання, ставлячи колективну вимогу сам до себе.
Макаренко вважав, що в організованому колективі повинні бути взаємини відповідальної залежності, спільної відповідальності за колективну справу. Вимагав якомога більше залежностей у колективі. Систему залежностей Макаренко будував шляхом складного переплетення підкорення і наказу. Вихованець повинен уміти підкорятися і наказувати. Важливими засобами досягнення цього Макаренко розглядав, перш за все, зведені загони та систему уповноважених. Саме тут найбільшою мірою переплітались відносини підлеглості та проявлялась колективна відповідальність за справу. Тому Макаренко виступав, щоб зведених загонів і уповноважених було якомога більше. За допомогою такої організації колективу Макаренку вдалося запровадити у своїх закладах методику паралельної педагогічної дії. Сутність даної методики полягає не в прямому впливові вихователя на особистість вихованця, а через первинний колектив, до якого цей вихованець входить. Ця методика дозволяє зняти опір дитини виховним впливам, оскільки позиція педагога є прихованою. Але вона дає бажані плоди лише за умови правильного розвитку колективу, коли інтереси особи і інтереси колективу знаходяться в гармонії, коли актив не зловживає своїми повноваженнями. Методика паралельної дії може застосовуватись паралельно із постановкою прямої вимоги.
Важливою умовою розвитку дитячого колективу Макаренко називав "закон руху вперед". Цей закон означає те, що виховну роботу треба будувати так, щоб неперервно росла потреба творити щось нове, потреба діла. У цьому зв’язку Макаренко розробив систему перспективних ліній, яка ставила перед вихованцями далекі і близькі цілі, дозволяла жити колективу напруженим, цілеспрямованим життям. Ця система виглядала так: близька перспектива – віра в завтрашню радість, особливо для молодших дітей; середня перспектива – проект колективної дії, дещо віддаленої в часі; далека перспектива – майбутнє вихованця чи майбутнє закладу. Велике значення у згуртуванні колективу Макаренко віддавав традиціям, які дають змогу зберегти досвід минулих літ і здійснити наступність поколінь. Саме наявність традицій у колективі визначає те, наскільки він склався. Вони є тим колективним законом, який регулює поведінку і позбавляє необхідності вирішувати щоразу у кожному випадку як діяти. З іншої сторони, традиції прикрашають життя дітей. Живучи за встановленими традиціями, вихованці почувають себе в обстановці особливого колективного закону, гордяться ним і намагаються його поліпшити.
ВИСНОВОК
Багато вчителів і вихователів загальноосвітніх шкіл колишнього Радянського Союзу робили спроби відтворити практично модель дитячого колективу А.Макаренка. У структурі Академії педагогічних наук СРСР було створено лабораторію колективу; проте дитячого колективу, подібного до макаренківського, так і не було створено. Педагогіка Макаренка є непросто теорія про виховання людей, а теорія підкріплена практикою, або навіть практика перенесена в теорію, що важливо в такій важливій і відповідальній справі як педагогіка. Перш ніж писати Макаренко пройшов величезний життєвий шлях, він працював з дітьми різного роду, з дітьми різного віку, і не лише діти, а також і дорослі поступово виховувалися під його впливом.
Макаренко стверджував, що виховуватися повинен не лише виховуваний, але і сам педагог. Причому, не потрібно мати педагогічного таланту. Як писав Макаренко: «Я не володію педагогічного таланту і прийшов в педагогіку випадково. Батько мій, маляр, сказав: «Будеш учителем.», міркувати не доводилося, і я став вчителем. І дуже довго відчував, що у мене погано йде, не важливий я був вчитель, та і вихователь був не важливий. Але з часом вчишся і виховуєшся, і я став майстром своєї справи. А майстром може стати кожен, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме. І хорошим майстром можна стати лише в хорошому педагогічному колективі».
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Макаренко А.С. / «Деякі висновки з мого педагогічного досвіду» -К.: Рад. школа 1954р.
2. Макаренко А.С. / «Діти в країні соціалізму» - К.: Рад. школа 1955р.
3. Макаренко А.С. / «Доповідь у педагогічному училищі» - К.: Рад. школа 1955р.
4. Макаренко А.С. / «Досвід методики роботи дитячої трудової колонії» - К.: Рад. школа 1954р.
5. Макаренко А.С. / «З досвіду роботи» - К.: Рад. школа 1954р.
6. Макаренко А.С. / «Комуністичне виховання і поведінка» - К.: Рад. школа 1954р.
7. Макаренко А.С. / «Мета виховання» - К.: Рад. школа 1954р.
8. Інтернет видання
Вступ…………………………………………………………...…...3
1. Історія педагогічної діяльності А.С. Макаренка…......5
2. Аспекти педагогічних поглядів А.С. Макаренка…..…8
Висновки……………………….……………………………..…..14
Список використаної літератури……………………………15
ВСТУП
У роки радянської дійсності проблемам освіти і виховання значну увагу приділяв талановитий український педагог А.С. Макаренко. Серцевиною педагогічної діяльності А.С. Макаренка є його досвід щодо органічного поєднання навчання з продуктивною працею. У своїй практиці педагог послідовно керувався відомими положеннями основоположників комуністичного вчення про єдність навчання і виховання. Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну "стандартну" частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості господаря і організатора. Підходи до формування колективу А.Макаренка є відбитком його епохи, тобто вони більш жорсткі. Так А.Макаренко вважав, що дитину потрібно "не ліпити, а кувати". Макаренко був працівником ВНК, і розквіт його таланту як педагога, теоретика і практика у створенні дитячих колективів припадає саме на цей період. Про те, що він певною мірою сповідував тогочасну більшовицьку ідеологію, свідчать такі факти: вихованці колонії і комуни ставилися до селян з презирством, називаючи їх граками. Таке ж ставлення було й до членів колективу, психологія яких була близька до селянської. Педагогічні погляди А.Макаренка на той час були досить демократичними і вони протирічили репресивному колоніальному режимові. Тому цей багатий досвід було ліквідовано. Розповіді вихованців А.Макаренка свідчать, що його наступник був присланий для того, щоб витравити зі свідомості неповнолітніх правопорушників демократичні ідеї.
1.Історія педагогічної діяльності А.С. Макаренка
Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу. Вчительська діяльність його почалася з 1905 р. роботою у Крюковському училищі, потім працював у школі ст. Долинська, що на Херсонщині. У період 1914-1917 рр. навчався в Полтавському учительському інституті. Знову вчителював у Крюкові і Полтаві. 1920 року йому доручили організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх правопорушників. Виявив себе активним будівничим соціалістичної школи і радянської педагогіки проте у своїх творах і діяльності широко використовував надбання народної педагогічної мудрості. Вийшовши з глибин народу, А, Макаренко тонко підмітив можливості народних виховних засобів і мудро вплітав їх до своїх навчально-виховних заходів, обстоював їх у своїх творах.
Період з кінця ХІХ століття до початку ХХ століття характеризується стрімким розвитком промисловості, появою великих заводів і фабрик. У зв’язку з нерівномірністю розвитку, низкою протиріч між працею і капіталом настала криза, яка охопила всі сфери життя суспільства. У Російській імперії, колонією якої була Україна, як у найслабшій ланці капіталізму, соціальна криза призвела до падіння царизму. Отже, у країні з’явилася велика кількість безпритульних дітей. Тепер ВНК почала боротися з наслідками терору – з сиротами, неповнолітніми правопорушниками. Саме в цих умовах відбулось становлення А.Макаренка як педагога. Він, так би мовити, працював у системі ВНК, але не як каратель, а як ліквідатор негативних наслідків червоного терору, здійснюючи перевиховання малолітніх правопорушників у дитячих виправних колоніях.
1920 року йому доручили організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх правопорушників. За період роботи у цьому закладі Макаренко створив принципово нову систему виховання, а заклад став відомим у всій країні. 1921 року колонії присвоїли ім’я Горького. 1927 року Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім. Дзержинського в Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував свою виховну систему. 1935 року залишив комуну, його призначили заступником начальника управління дитячими виправними колоніями в НКВС. Серцевиною педагогічної діяльності А.С. Макаренка є його досвід щодо органічного поєднання навчання з продуктивною працею. У своїй практиці педагог послідовно керувався відомими положеннями основоположників комуністичного вчення про єдність навчання і виховання. 16 років роботи в колонії імені М. Горького та комуні імені Ф.Е. Дзержинського привели педагога до висновку, що труд без освіти, без політичного й суспільного виховання, які йдуть попереду, не приносить виховної користі, виявляється нейтральним процесом.
Педагог не уявляв трудового виховання поза залученням вихованців до активної продуктивної праці поза умовами виробництва. Він був переконаний у тому, що "праця, яка не має на увазі створення цінностей, не є позитивним елементом виховання".
Обов'язковою умовою докорінного поліпшення роботи з виховання безпритульних дітей педагог передбачав "вжити всіх заходів, щоб дитячі будинки перестали бути споживацькими закладами, а стали закладами трудового радянського соціалістичного виховання, щоб на них не треба було викидати десятки мільйонів карбованців зовсім непродуктивно".
Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті, оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не створив спеціальної монографії з педагогіки. Найбільш відомими є його роботи "Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга для батьків", "Методика організації виховного процесу", "Проблеми шкільного радянського виховання", "Лекції про виховання дітей" і ін. У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.
2. Аспекти педагогічних поглядів А.С. Макаренка
На основі плідної педагогічної діяльності в колонії для неповнолітніх правопорушників і в комуні А.Макаренко розробив теоретичні положення про колектив. Яке утворення варто вважати колективом? У четвертій лекції "Трудове виховання. Взаємини, стиль, тон у колективі" А.Макаренко визначив: "Колектив – це цілеспрямований комплекс осіб, організованих, що мають органи колективу". Колектив – це соціальний живий організм, який через те і організм, що він має органи, тут є повноваження, відповідальність, співвідношення частин, взаємозалежність, а якщо нічого цього немає, то нема і колективу, а є просто юрба, зборище.
Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну "стандартну" частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання). Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично розвинути, дисциплінувати, розвинути почуття обов’язку і поняття честі, виховати якості господаря і організатора.
Він розглядає повноцінний колектив як необхідну умову найбільш повного розвитку особистості. Під колективом розуміє не випадкове зібрання людей, а таке, що об’єднане спільною суспільно-цінною метою, спільною діяльністю по досягненню цієї мети, де наявні органи самоуправління і координації та існують відносини відповідальної залежності. Крім цих суттєвих ознак колективу, важливою умовою його існування називає контактність: члени колективу повинні знати один одного і мати про кожного особисту думку. Вважаємо, що для згуртованого дитячого колективу характерні єдність мети, наявність у ньому загальної відповідальності, здорової громадської думки, позитивних традицій і захоплюючих перспектив, бадьорого життєрадісного тону, атмосфери довір’я, високої вимогливості, самостійності та ініціативи.
У різних творах Макаренко визначає, що колектив закладу може об’єднувати максимально від 400 до 1000 членів. Тому Макаренко був проти шкіл-гігантів.
Для правильної організації колективу важливим є питання про його структуру. Макаренко вважав, що структура колективу повинна бути багатоваріативною і динамічною. У вирішенні цього питання він відштовхувався від ідеї, що чим багатогранніші відносини, в які вступають вихованці в колективі, тим інтенсивніше проходить формування особистості кожного з них.
Важливою структурною ланкою загального колективу Макаренко називав первинний колектив. Первинний колектив – це соціальне мікросередовище, яке створюється спеціально для зв’язку між окремою особою і колективом, у якому окремі його члени перебувають у постійному діловому, товариському, побутовому та ідеологічному об’єднанні. Саме первинний колектив, на думку Макаренка, повинен першим представляти і захищати інтереси особи, першим реагувати на її вчинки і поведінку.
До організації первинного колективу Макаренко ставив певні вимоги: повна керованість (вміщувати не більше 15 членів, щоб не виникали більш дрібніші об’єднання неформального характеру), соціальна нейтральність (бути не меншим 7 чоловік, щоб не перетворитися у групу друзів-приятелів), наступність поколінь і можливість нагромадження традицій (організація тісної взаємодії дітей різного віку).
На основі педагогічного досвіду Макаренко прийшов до висновку, що найбільш вдалою формою первинного колективу є різновіковий загін. Такі загони він практикував у комуні ім. Дзержинського, організовуючи їх за виробничою ознакою. Саме така організація створювала осередки, де об’єднувалися і шкільні, і виробничі інтереси дітей різного віку. Але створювати різновікові загони можливо лише за умови, коли колектив склався.
У структурній побудові колективу Макаренко важливе місце відводив організації його керівництва. Це питання Макаренко вирішував, передусім, через розвиток органів самоврядування, найголовнішою умовою існування яких Макаренко називав їх регулярну дієвість. Найвищим таким органом у колективах Макаренка були загальні збори колективу, які вирішували більшість питань. На цих зборах обиралися робочі органи самоуправління: рада колективу, санкомісія, господарська комісія та уповноважені. Раду колективу складали командири первинних загонів, які обиралися на загальних зборах, адміністрація закладу та представники комсомольської і піонерської організацій. Уповноважені організовували свою роботу від імені того чи іншого робочого органу самоврядування.
Макаренко запропонував класифікацію колективів за стадіями їх розвитку. Залежно від того, ким пред’являються вимоги у вирішенні колективних питань (педагогом, активом чи кожним членом до самого себе), він виділяв наступні чотири стадії колективу: перша – колективу ще нема, керівник змушений виступати у ролі "диктатора", друга – виділяються активісти, які підтримують керівника і беруть на себе частину його повноважень, третя – колектив повністю склався, більшість функцій керівника переходить до органів самоврядування, четверта – кожний перебуває на рівні самовиховання, ставлячи колективну вимогу сам до себе.
Макаренко вважав, що в організованому колективі повинні бути взаємини відповідальної залежності, спільної відповідальності за колективну справу. Вимагав якомога більше залежностей у колективі. Систему залежностей Макаренко будував шляхом складного переплетення підкорення і наказу. Вихованець повинен уміти підкорятися і наказувати. Важливими засобами досягнення цього Макаренко розглядав, перш за все, зведені загони та систему уповноважених. Саме тут найбільшою мірою переплітались відносини підлеглості та проявлялась колективна відповідальність за справу. Тому Макаренко виступав, щоб зведених загонів і уповноважених було якомога більше. За допомогою такої організації колективу Макаренку вдалося запровадити у своїх закладах методику паралельної педагогічної дії. Сутність даної методики полягає не в прямому впливові вихователя на особистість вихованця, а через первинний колектив, до якого цей вихованець входить. Ця методика дозволяє зняти опір дитини виховним впливам, оскільки позиція педагога є прихованою. Але вона дає бажані плоди лише за умови правильного розвитку колективу, коли інтереси особи і інтереси колективу знаходяться в гармонії, коли актив не зловживає своїми повноваженнями. Методика паралельної дії може застосовуватись паралельно із постановкою прямої вимоги.
Важливою умовою розвитку дитячого колективу Макаренко називав "закон руху вперед". Цей закон означає те, що виховну роботу треба будувати так, щоб неперервно росла потреба творити щось нове, потреба діла. У цьому зв’язку Макаренко розробив систему перспективних ліній, яка ставила перед вихованцями далекі і близькі цілі, дозволяла жити колективу напруженим, цілеспрямованим життям. Ця система виглядала так: близька перспектива – віра в завтрашню радість, особливо для молодших дітей; середня перспектива – проект колективної дії, дещо віддаленої в часі; далека перспектива – майбутнє вихованця чи майбутнє закладу. Велике значення у згуртуванні колективу Макаренко віддавав традиціям, які дають змогу зберегти досвід минулих літ і здійснити наступність поколінь. Саме наявність традицій у колективі визначає те, наскільки він склався. Вони є тим колективним законом, який регулює поведінку і позбавляє необхідності вирішувати щоразу у кожному випадку як діяти. З іншої сторони, традиції прикрашають життя дітей. Живучи за встановленими традиціями, вихованці почувають себе в обстановці особливого колективного закону, гордяться ним і намагаються його поліпшити.
ВИСНОВОК
Багато вчителів і вихователів загальноосвітніх шкіл колишнього Радянського Союзу робили спроби відтворити практично модель дитячого колективу А.Макаренка. У структурі Академії педагогічних наук СРСР було створено лабораторію колективу; проте дитячого колективу, подібного до макаренківського, так і не було створено. Педагогіка Макаренка є непросто теорія про виховання людей, а теорія підкріплена практикою, або навіть практика перенесена в теорію, що важливо в такій важливій і відповідальній справі як педагогіка. Перш ніж писати Макаренко пройшов величезний життєвий шлях, він працював з дітьми різного роду, з дітьми різного віку, і не лише діти, а також і дорослі поступово виховувалися під його впливом.
Макаренко стверджував, що виховуватися повинен не лише виховуваний, але і сам педагог. Причому, не потрібно мати педагогічного таланту. Як писав Макаренко: «Я не володію педагогічного таланту і прийшов в педагогіку випадково. Батько мій, маляр, сказав: «Будеш учителем.», міркувати не доводилося, і я став вчителем. І дуже довго відчував, що у мене погано йде, не важливий я був вчитель, та і вихователь був не важливий. Але з часом вчишся і виховуєшся, і я став майстром своєї справи. А майстром може стати кожен, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме. І хорошим майстром можна стати лише в хорошому педагогічному колективі».
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Макаренко А.С. / «Деякі висновки з мого педагогічного досвіду» -К.: Рад. школа 1954р.
2. Макаренко А.С. / «Діти в країні соціалізму» - К.: Рад. школа 1955р.
3. Макаренко А.С. / «Доповідь у педагогічному училищі» - К.: Рад. школа 1955р.
4. Макаренко А.С. / «Досвід методики роботи дитячої трудової колонії» - К.: Рад. школа 1954р.
5. Макаренко А.С. / «З досвіду роботи» - К.: Рад. школа 1954р.
6. Макаренко А.С. / «Комуністичне виховання і поведінка» - К.: Рад. школа 1954р.
7. Макаренко А.С. / «Мета виховання» - К.: Рад. школа 1954р.
8. Інтернет видання
информатика
ЗМІСТ
1.CD-диски (CD-ROM), їх призначення та
характеристики……………………………………………..….3
2.Здійснення операції форматування дискети
у Windows…..……………………………………………………5
3.Адміністративний устрій Internet……………………….7
Список використаної літератури……………………………9
1.CD-диски(CD-ROM),їх
призначення та характеристики
Компакт-диск – це переносний диск для збереження цифрової інформації, діаметром 12см або 8см, використовується для запису значних обсягів інформації - аудіо-, відеопродукції, даних тощо. У стосунку до музики принципово відрізняється від довгограючої грамофонної платівки; зроблений з поліакрилатом з прозорим пластиковим покриттям, з металевого диска, що знаходиться під ним, зчитується лазерним променем з мікроскопічних канавок те, що несе цифровий код, яким закодовані звуки. Під час програвання лазерний промінь зчитує код і створює сигнал, що практично не відрізняється від звучання оригіналу.
Головна перевага CD у тому, що перш за все, це незвичайно висока якість звучання при відтворенні лазерних фонограм. Оскільки при програванні компакт-дисків прочитуючим пристроєм є лазерний промінь, а, отже, між ним і диском немає механічного контакту, то повністю відсутні сторонні шуми, шелестіння і тріск, властиві звичайним грамплатівкам. Максимальна ємкість звичайного компакт-диска приблизно рівна 700Mb. 24x, 32x, 36x, 40x, 45x, 48x, 50x, 52x" - це швидкість читання (або швидкість обертання диска), котра розраховується виходячи з кратності по відношенню до стандартної одиниці, рівної 150Kb/sec. Це швидкість передачі даних, відповідна швидкості обертання стандартного аудіодиска. Як правило, швидкості 4x цілком достатньо для більшості програм.
Сучасні приводи CD-ROM досягли високих швидкостей прочитування інформації з лазерного компакт-диска завдяки впровадженню технології CAV (Constant Angular Velocity- постійна кутова швидкість). У цьому режимі частота зворотів диска залишається постійною, відповідно на периферійних ділянках дані прочитуються з більшою швидкістю (4-7.8Mb/sec). Середня швидкість прочитування при цьому набагато ближче до мінімальних значень, оскільки запис на диску починається з внутрішніх областей. Слід зазначити, що швидкість читання залежить не лише від моделі дисковода CD-ROM, але і від якості диска і рівня опрацювання контроллера дисковода. Якщо контроллер при читанні виявляє помилку, він або кілька разів перечитує збійний участок, або зменшує швидкість обертання диска. Чим гірше диск, тим менше середня швидкість читання.
Стандартний диск складається з трьох шарів: підкладки з пластмаси (полікарбонату), на якій відштампований pельєф диска, напиленого на неї покриття, що відображає, з алюмінію, золота, срібла або іншого сплаву, і тоншого захисного шару полікаpбонату або лаку, на який наносяться написи і малюнки. Компакт-диски в основному виготовляються з пластмаси, відомої як полікарбонат. Термін служби компакт-дисків - виключно довгий в порівнянні з жорсткими магнітними дисками і дискетами, хоча теж обмежений. CD вимагають обережного ставлення і хороших умов їх зберігання. Вони можуть стати нечитабельнимі через викривлення поверхні або інших пошкоджень.
2. Здійснення операції
форматування дискети у Windows
Форматування диска — це процес нанесення на його поверхню спеціального магнітного сліду, за яким здійснюється запис або читання даних. Диск розбивається на концентричні кола — доріжки, а доріжки — на сектори.
Весь диск складається з кластерів – заадресовані ділянки пам'яті. Розміри кластера на різних дисках різні. Кластер може складатися з одного чи декількох секторів залежно ві типу файлової системи і обсягу диска. Файл записується на диск фрагментами (цей процес відбувається автоматично, тобто без участі користувача) : один фрагмент файлу записується в один кластер. Отже, чим менший розмір кластеру, тим ліпше, адже часто закінчення файлу не заповнює цілий кластер, і якщо файлів є багато, то місце на диску використовується нераціонально.
Інформацію, в яких кластерах розташований конкретний файл, система заносить до спеціальної таблиці FAT (File Allocation Table), яка є на початку диска. За цією таблицею є її копія. Копія „страхує” основну таблицю. За цією таблицею розташований опис кореневого каталогу фіксованого розміру. Решта місця на диску призначена для зберігання файлів операційної системи, файлів користувача і файлів, що містять опис підкаталогів. FAT – таблиці треба оберігати, від вірусів. Якщо їх пошкодити, то файли вже ніколи не можна буде прочитати. Перед першим застосуванням диск форматується. Повторне форматування диска виконується в разі: виникнення фізичних вад або дефектних місць, коли інформація не читається; зараження вірусом, коли не можна вилікувати файли без втрати інформації.
Під час форматування диска на ньому позначаються дефектні місця, що з'явилися, їхні позиції заносяться в таблицю розподілу файлів FAT (File Allocation Table).
Форматування диска застосовується для: підготовки до використання жорсткого або логічного диска,
розміщеного на жорсткому диску; підготовки дискети, з якої можна завантажувати ОС; очищення дискети від інформації та виділення дефектних ділянок.
3. Адміністративний устрій Internet
Інтернет най величезніша глобальна мережа, що зв’язує десятки мільйонів абонентів у більш я 150 країнах світу. Щомісяця її поширеність зростає на 7-10%. Інтернет утворює немовби ядро, яке забезпечує взаємодію інформаційних мереж, що належать різним установам у всьому світі. Якщо раніше вона використовувалась виключно як середовище передачі і повідомлень електронної пошти, то сьогодні вирішуються більш складні завдання, які підтримують функції мережного пошуку та доступу до розподілених інформаційних ресурсів й електронних архівів. Таким чином, Інтернет можна розглядати як деякий глобальний інформаційний простір. Інтернет надає унікальні можливості дешевого, надійного і конфіденційного глобального зв'язку по усьому світі. Це виявляється дуже зручним для фірм, що мають свої філії, по усьому світі, транснаціональних корпорацій і структур керування. Звичайно, використання інфраструктури Інтернет для міжнародного зв'язку обходиться значно дешевше прямого комп'ютерного зв'язку через супутниковий чи канал через телефон. В даний час у мережі Інтернет використовуються практично усі відомі лінії зв'язку від низькошвидкісних телефонних ліній до високошвидкісних цифрових супутникових каналів. Фактично Інтернет складається з безлічі локальних і глобальних мереж, що належать різним компаніям і підприємствам, зв'язаних між собою різними лініями зв'язку. Інтернет можна уявити собі у виді мозаїки складеної з невеликих мереж різної величини, що активно взаємодіють одна з іншою, пересилаючи файли, повідомлення і т.п.
Основне, що відрізняє Інтернет від інших мереж - це її протоколи - TCP/IP. Узагалі, термін TCP/IP звичайно, означає усе, що зв'язано з протоколами взаємодії між комп'ютерами в Інтернет. Він охоплює ціле сімейство протоколів, прикладні програми, і навіть саму мережу. TCP/IP - це технологія межсіткової взаємодії, технологія Інтернет. Мережа, що використовує технологію internet, називається "internet". Якщо мова йде про глобальну мережу, що поєднує безліч мереж із технологією internet, то неї називають Інтернет. Як і у всякій іншій мережі в Інтернет існує 7 рівнів взаємодії між комп'ютерами: фізичний, логічний, мережний, транспортний, рівень сеансів зв'язку, представницький і прикладний рівень. Відповідно кожному рівню взаємодії відповідає набір протоколів (тобто правил взаємодії).
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Асратян Р.Е., Лебедев В.Н., Дмітрієв Р.І. / «Інтернет і розподілені многоагентні системи» -К.: 2007р.
2. Беррі Нанс / «Основи комп'ютерних технологій» -М.: 1995р.
3. Глинський Я.М. / «Практикум з інформатики: Навчальний посібник» - Л.: 2001р.
4. Звелто О. / «Принципи дії лазерів» - М.: 1984р.
5. Клімов А.С. / «Формати CD» - К.: 2002р.
6. Пушкар O.I. / «Інформатика: Комп'ютерна техніка. Комп'ютерні технології.
Посібник» - К.: 2001р.
7. Інтернет ресурси
1.CD-диски (CD-ROM), їх призначення та
характеристики……………………………………………..….3
2.Здійснення операції форматування дискети
у Windows…..……………………………………………………5
3.Адміністративний устрій Internet……………………….7
Список використаної літератури……………………………9
1.CD-диски(CD-ROM),їх
призначення та характеристики
Компакт-диск – це переносний диск для збереження цифрової інформації, діаметром 12см або 8см, використовується для запису значних обсягів інформації - аудіо-, відеопродукції, даних тощо. У стосунку до музики принципово відрізняється від довгограючої грамофонної платівки; зроблений з поліакрилатом з прозорим пластиковим покриттям, з металевого диска, що знаходиться під ним, зчитується лазерним променем з мікроскопічних канавок те, що несе цифровий код, яким закодовані звуки. Під час програвання лазерний промінь зчитує код і створює сигнал, що практично не відрізняється від звучання оригіналу.
Головна перевага CD у тому, що перш за все, це незвичайно висока якість звучання при відтворенні лазерних фонограм. Оскільки при програванні компакт-дисків прочитуючим пристроєм є лазерний промінь, а, отже, між ним і диском немає механічного контакту, то повністю відсутні сторонні шуми, шелестіння і тріск, властиві звичайним грамплатівкам. Максимальна ємкість звичайного компакт-диска приблизно рівна 700Mb. 24x, 32x, 36x, 40x, 45x, 48x, 50x, 52x" - це швидкість читання (або швидкість обертання диска), котра розраховується виходячи з кратності по відношенню до стандартної одиниці, рівної 150Kb/sec. Це швидкість передачі даних, відповідна швидкості обертання стандартного аудіодиска. Як правило, швидкості 4x цілком достатньо для більшості програм.
Сучасні приводи CD-ROM досягли високих швидкостей прочитування інформації з лазерного компакт-диска завдяки впровадженню технології CAV (Constant Angular Velocity- постійна кутова швидкість). У цьому режимі частота зворотів диска залишається постійною, відповідно на периферійних ділянках дані прочитуються з більшою швидкістю (4-7.8Mb/sec). Середня швидкість прочитування при цьому набагато ближче до мінімальних значень, оскільки запис на диску починається з внутрішніх областей. Слід зазначити, що швидкість читання залежить не лише від моделі дисковода CD-ROM, але і від якості диска і рівня опрацювання контроллера дисковода. Якщо контроллер при читанні виявляє помилку, він або кілька разів перечитує збійний участок, або зменшує швидкість обертання диска. Чим гірше диск, тим менше середня швидкість читання.
Стандартний диск складається з трьох шарів: підкладки з пластмаси (полікарбонату), на якій відштампований pельєф диска, напиленого на неї покриття, що відображає, з алюмінію, золота, срібла або іншого сплаву, і тоншого захисного шару полікаpбонату або лаку, на який наносяться написи і малюнки. Компакт-диски в основному виготовляються з пластмаси, відомої як полікарбонат. Термін служби компакт-дисків - виключно довгий в порівнянні з жорсткими магнітними дисками і дискетами, хоча теж обмежений. CD вимагають обережного ставлення і хороших умов їх зберігання. Вони можуть стати нечитабельнимі через викривлення поверхні або інших пошкоджень.
2. Здійснення операції
форматування дискети у Windows
Форматування диска — це процес нанесення на його поверхню спеціального магнітного сліду, за яким здійснюється запис або читання даних. Диск розбивається на концентричні кола — доріжки, а доріжки — на сектори.
Весь диск складається з кластерів – заадресовані ділянки пам'яті. Розміри кластера на різних дисках різні. Кластер може складатися з одного чи декількох секторів залежно ві типу файлової системи і обсягу диска. Файл записується на диск фрагментами (цей процес відбувається автоматично, тобто без участі користувача) : один фрагмент файлу записується в один кластер. Отже, чим менший розмір кластеру, тим ліпше, адже часто закінчення файлу не заповнює цілий кластер, і якщо файлів є багато, то місце на диску використовується нераціонально.
Інформацію, в яких кластерах розташований конкретний файл, система заносить до спеціальної таблиці FAT (File Allocation Table), яка є на початку диска. За цією таблицею є її копія. Копія „страхує” основну таблицю. За цією таблицею розташований опис кореневого каталогу фіксованого розміру. Решта місця на диску призначена для зберігання файлів операційної системи, файлів користувача і файлів, що містять опис підкаталогів. FAT – таблиці треба оберігати, від вірусів. Якщо їх пошкодити, то файли вже ніколи не можна буде прочитати. Перед першим застосуванням диск форматується. Повторне форматування диска виконується в разі: виникнення фізичних вад або дефектних місць, коли інформація не читається; зараження вірусом, коли не можна вилікувати файли без втрати інформації.
Під час форматування диска на ньому позначаються дефектні місця, що з'явилися, їхні позиції заносяться в таблицю розподілу файлів FAT (File Allocation Table).
Форматування диска застосовується для: підготовки до використання жорсткого або логічного диска,
розміщеного на жорсткому диску; підготовки дискети, з якої можна завантажувати ОС; очищення дискети від інформації та виділення дефектних ділянок.
3. Адміністративний устрій Internet
Інтернет най величезніша глобальна мережа, що зв’язує десятки мільйонів абонентів у більш я 150 країнах світу. Щомісяця її поширеність зростає на 7-10%. Інтернет утворює немовби ядро, яке забезпечує взаємодію інформаційних мереж, що належать різним установам у всьому світі. Якщо раніше вона використовувалась виключно як середовище передачі і повідомлень електронної пошти, то сьогодні вирішуються більш складні завдання, які підтримують функції мережного пошуку та доступу до розподілених інформаційних ресурсів й електронних архівів. Таким чином, Інтернет можна розглядати як деякий глобальний інформаційний простір. Інтернет надає унікальні можливості дешевого, надійного і конфіденційного глобального зв'язку по усьому світі. Це виявляється дуже зручним для фірм, що мають свої філії, по усьому світі, транснаціональних корпорацій і структур керування. Звичайно, використання інфраструктури Інтернет для міжнародного зв'язку обходиться значно дешевше прямого комп'ютерного зв'язку через супутниковий чи канал через телефон. В даний час у мережі Інтернет використовуються практично усі відомі лінії зв'язку від низькошвидкісних телефонних ліній до високошвидкісних цифрових супутникових каналів. Фактично Інтернет складається з безлічі локальних і глобальних мереж, що належать різним компаніям і підприємствам, зв'язаних між собою різними лініями зв'язку. Інтернет можна уявити собі у виді мозаїки складеної з невеликих мереж різної величини, що активно взаємодіють одна з іншою, пересилаючи файли, повідомлення і т.п.
Основне, що відрізняє Інтернет від інших мереж - це її протоколи - TCP/IP. Узагалі, термін TCP/IP звичайно, означає усе, що зв'язано з протоколами взаємодії між комп'ютерами в Інтернет. Він охоплює ціле сімейство протоколів, прикладні програми, і навіть саму мережу. TCP/IP - це технологія межсіткової взаємодії, технологія Інтернет. Мережа, що використовує технологію internet, називається "internet". Якщо мова йде про глобальну мережу, що поєднує безліч мереж із технологією internet, то неї називають Інтернет. Як і у всякій іншій мережі в Інтернет існує 7 рівнів взаємодії між комп'ютерами: фізичний, логічний, мережний, транспортний, рівень сеансів зв'язку, представницький і прикладний рівень. Відповідно кожному рівню взаємодії відповідає набір протоколів (тобто правил взаємодії).
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Асратян Р.Е., Лебедев В.Н., Дмітрієв Р.І. / «Інтернет і розподілені многоагентні системи» -К.: 2007р.
2. Беррі Нанс / «Основи комп'ютерних технологій» -М.: 1995р.
3. Глинський Я.М. / «Практикум з інформатики: Навчальний посібник» - Л.: 2001р.
4. Звелто О. / «Принципи дії лазерів» - М.: 1984р.
5. Клімов А.С. / «Формати CD» - К.: 2002р.
6. Пушкар O.I. / «Інформатика: Комп'ютерна техніка. Комп'ютерні технології.
Посібник» - К.: 2001р.
7. Інтернет ресурси
среда, 20 мая 2009 г.
етика и естетика
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………..........3
1.Мистецтво як засіб соціалізації людини…................4
2.Мистецтво як засіб активізації людини…………….…8
Висновки……………………….…………………………..…..10
Добро і зло – вихідні категорії етики……………….……11
Список використаної літератури…………………………13
ВСТУП
Мистецтво являється виявом творчого генія свого народу, носієм його духовних надбань і численних виховних аспектів. Саме по собі мистецтво – це розгорнута широко, за простором і часом, життєдіяльність суспільства в сфері художньої культури. Практично неможливо встановити межі дій і впливу мистецтва, а відтак – й межі інтересів окремої людини і людства в цілому. Мистецтво, як і будь-яка інша суспільна форма свідомості, здійснює певне своє призначення у відповідності з його специфічними можливостями, зумовленими як багатством життєдіяльності людини, так і видовими засобами художнього відображення. Функція мистецтва багатогалузева за різновидами своєї дієвості в різних сферах буття; вона історично змінювана в онтологічному значенні з огляду на існуючі соціолого-мистецтвознавчі, філософські та естетичні її концепції. Розгляд функцій мистецтва – це також одне із можливих пізнань його сутності. Про те, що мистецтво має величезну силу впливу на людину, знали ще здавна. Що воно може перетворити внутрішній моральний і психічний стан людини. У самому своєму зародженні мистецтво мало практичне призначення, навіть не як мистецтво, а як найближчий і найпряміший засіб певного переконання вірити в істину, моральну справедливість, досягнення спритності в діях.
1. Мистецтво як засіб соціалізації людини
Соціалізація – одна з найважливіших функцій мистецтва. Йдеться, по суті, не лише про вияв функціональних можливостей мистецтва у найрізноманітніших сферах життя суспільства, а й про походження, соціально-історичну детермінованість художньої творчості людини як людини. Набуття людством здатності художнього осягнення світу – це наслідок якісних стрибків еволюційного процесу, накопичення власне людських властивостей, які дістали вираження як у самій соціальній потребі, так і в зафіксованості цієї потреби в органах, здатних до створення мистецтва. Соціальна потреба мистецтва і генетична основа його виникнення нероздільні. Мистецтво – такою ж мірою плід діяльності людини, як і спосіб незмінного духовного творення людського буття. Головним фактором біологічної еволюції людини був вплив соціальних потреб. Відбувалося здійснення «генетичної програми», яка могла б відповідати необхідності, породжуваної формуваннями відношень. Дедалі помітнішим ставало наростання соціологізації біологічних властивостей у поведінці людини. В утвердженні повноти людських властивостей поруч з виробничою діяльністю, мораллю, фізичним вдосконаленням виникло мистецтво як генетичне невід'ємна риса людини. Говорячи про те, що воно – продукт соціальних вимог, які постають перед індивідом у процесі закріплення досвіду і навиків екзотеричним способом, у процесі соціалізованих форм спілкування, а потім і функціонування сформованої цілісної системи культури, ми водночас не повинні випускати з поля зору і якості об'єктивно формованих психічних властивостей поведінки, які вимагають гармонізації відношень індивіда і середовища.
Основою дієвості мистецтва є його національно-естетична спрямованість і духовно-виховний вплив на свідомість і підсвідомість особистості. Духовна й виховна спрямованість мистецтва найтісніше пов'язана з культурним життям нації. З одного боку, вона є відображенням культурного поступу нації, її традицій, а з іншого – стимулює розвиток національної культури, активно впливаючи на створення модерних духовних цінностей, підтримує й посилює інтерес до звичаїв і обрядів, мови та стилістики національного мистецтва. Мистецтво як дієвий компонент національного виховання через естетичне та світоглядне переживання художніх творів сприяє національному самовизначенню особистості. Мистецтво всім своїм художньо-естетичним змістом доносить до сучасного суспільства цінності людського буття різних епох. Більш того, твори мистецтва набувають здатності своїм активно-дійовим потенціалом справляти вплив на розв'язання соціальних, моральних та естетичних колізій сучасності. Адже в творах мистецтва як минулого, так і сучасності закладені філософські, політичні, соціальні, моральні, естетичні ідеї, які можуть завдяки художній формі поставати засобом осягнення та практичного перетворення світу. Мистецтво спроможне одночасно збагачувати особистість і чуттєвим досвідом, і пізнавальною інформацією, що уможливлює збалансованість когнітивних і афективних чинників у виховному процесі, воно здатне забезпечити комплексний вплив на всі сфери особистості, на її свідомість і підсвідомість.
Опосередковуючою ланкою між цілями суспільства й особистості виступає та чи інша соціальна система. Існують два механізми, які інтегрують особу в соціальну систему: соціалізації та соціального контролю. Механізм соціалізації розглядається як засоби, за допомогою яких культурні зразки формують основні параметри особистості у процесі навчання та виховання, опанування соціальних ролей. Соціалізація — це процес інтеграції індивіда у суспільство, в різні типи соціальних спільностей через опанування ним елементів культури, соціальних норм та цінностей, на засадах яких формуються соціально значущі риси особистості. Процес соціалізації за своєю суттю є культурним процесом, якщо розглядати культуру не просто як сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людиною, а насамперед з точки зору діяльності, яка має результатом і ту саму сукупність цінностей, і саму людину як найважливішу з них; діяльності, яка перетворює скарб людської історії на внутрішній скарб особистості і творчої діяльності з вироблення нових матеріальних та духовних цінностей, тобто єдиного у своїй основі процесу розвитку людських здібностей, які виявляються як предметно, так і духовно. Цей процес складається з виховання й освіти як специфічних засобів соціалізації людини та включає її в процес суспільного виробництва, у суспільно-історичну людську життєдіяльність.
2. Мистецтво як засіб активізації людини
Вплив мистецтва на становлення особистості людини, її розвиток дуже значний. Без виховання естетично грамотних людей неможливе становлення творчої активної особистості. Можливості мистецтва багатогранні. Мистецтво формує інтелектуальні якості, стимулює творчі можливості, сприяє успішній активізації людини. Мистецтво дає знання про життя, про складні людські відношення. Воно вчить розуміти інших людей і самого себе, учить жити, будить у людині людське. Мистецтво завжди зштовхує людину з конкретними життєвими фактами, подіями, переживаннями. У розвитку емоцій і почуттів великого значення набуває художнє сприймання. У працях багатьох психологів художнє сприймання розглядається як форма прояву активності суб’єкта. У всякому відчутті є свій емоційний тон. У зорових та слухових подразненнях це знайти значно важче, але легко довести, що всякий колір, всяка форма, звук мають єдину, що належить тільки їм, окрасу почуття. Одні кольори, наприклад, заспокоюють людину, інші, навпаки, збуджують. В емоційній реакції реалізується активність людського організму. І в прямому, і в метафоричному значенні, коли покращується почуттєве сприймання, людина також збагачується духовно.
Естетичне постає універсальною характеристикою людського чуттєво-емоційного відношення до дійсності. Ядром естетичного постає художня культура суспільства, яка спеціально продукується різними видами та напрямами мистецтва. Саме естетичні особливості мистецтва, його засобів, функцій та особливостей відношення до дійсності впливає на суспільство і особистість, так роль мистецтва у формуванні специфічно людського способу буття у світі.
ВИСНОВОК
Завдяки особливостям свого впливу на людину мистецтво є однією з найважливіших складових частин духовної культури суспільства. Мистецтво — це потужний засіб пізнання світу і самопізнання особистості. Мистецтво несе нам певну інформацію, постає як специфічний канал зв'язку, сприяє усуспільненню як індивідуального досвіду, так і особистому опануванню суспільним досвідом. Але окрім того мистецтво постає чутливим індикатором духовного здоров'я чи недуги певного суспільства: як правило, саме мистецтво починає першим реагувати на зміни суспільних настроїв, фіксувати неясні зрушення у емоційних настроях людей. Звідси можна зробити висновок щодо важливості для культури створювати умови для плідного розвитку мистецтва.
Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.
Добро і зло – вихідні категорії етики
Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні фундаментальні. Це можна пояснити тим, що крізь штампи «добро» і «зло» можливо точно окреслити моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей та багато іншого.
Якщо виходити з того, що основою етики є ці дві категорії, можна зробити для себе висновок, що сама етика є ученням про добро і зло. В якому добро і зло – начала, що характеризуються протилежними ознаками.
У такому аспекті добро -- перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості. Його порівнюють з духовним началом людини, з мудрістю, з моралізацією.
У свою чергу зло ототожнюють з усім протилежним характеристик добра. Воно є чимось, що несе морально негативний заряд. Можна навіть сказати спотворює буття та суперечить йому.
Людині постійно доводиться вдаватися до категорій «добро» і «зло», оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це будуть лише механічною дією. Тому з’ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою, проблемі котрої в етиці приділяється чимало уваги. Життя людини і суспільства загалом є суперечливою єдністю прогресу і регресу, конкретні прояви яких людина сприймає як добро чи зло.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Авраменко В.Н. / «Техніка і мораль: грані взаємодії» - М.: Знамення, 1987р.
2. Арнхейм Р. / «Мистецтво і візуальне сприйняття» -М.: 1974р.
3. Асмус В.Ф. / «Питання теорії і історії естетики» - М.: 1968р.
4. Бердяєв Н. А. / «Філософія творчості, культури і мистецтва: У 2 т.» - М.: 1994р.
5. Валері П. / «Про мистецтво» - М.: 1976р.
6. Вітгенштейн Л. / «Лекції і бесіди про естетику, психологію і релігію» - М.: 1999р.
7. Інтернет видання
Вступ………………………………………………………..........3
1.Мистецтво як засіб соціалізації людини…................4
2.Мистецтво як засіб активізації людини…………….…8
Висновки……………………….…………………………..…..10
Добро і зло – вихідні категорії етики……………….……11
Список використаної літератури…………………………13
ВСТУП
Мистецтво являється виявом творчого генія свого народу, носієм його духовних надбань і численних виховних аспектів. Саме по собі мистецтво – це розгорнута широко, за простором і часом, життєдіяльність суспільства в сфері художньої культури. Практично неможливо встановити межі дій і впливу мистецтва, а відтак – й межі інтересів окремої людини і людства в цілому. Мистецтво, як і будь-яка інша суспільна форма свідомості, здійснює певне своє призначення у відповідності з його специфічними можливостями, зумовленими як багатством життєдіяльності людини, так і видовими засобами художнього відображення. Функція мистецтва багатогалузева за різновидами своєї дієвості в різних сферах буття; вона історично змінювана в онтологічному значенні з огляду на існуючі соціолого-мистецтвознавчі, філософські та естетичні її концепції. Розгляд функцій мистецтва – це також одне із можливих пізнань його сутності. Про те, що мистецтво має величезну силу впливу на людину, знали ще здавна. Що воно може перетворити внутрішній моральний і психічний стан людини. У самому своєму зародженні мистецтво мало практичне призначення, навіть не як мистецтво, а як найближчий і найпряміший засіб певного переконання вірити в істину, моральну справедливість, досягнення спритності в діях.
1. Мистецтво як засіб соціалізації людини
Соціалізація – одна з найважливіших функцій мистецтва. Йдеться, по суті, не лише про вияв функціональних можливостей мистецтва у найрізноманітніших сферах життя суспільства, а й про походження, соціально-історичну детермінованість художньої творчості людини як людини. Набуття людством здатності художнього осягнення світу – це наслідок якісних стрибків еволюційного процесу, накопичення власне людських властивостей, які дістали вираження як у самій соціальній потребі, так і в зафіксованості цієї потреби в органах, здатних до створення мистецтва. Соціальна потреба мистецтва і генетична основа його виникнення нероздільні. Мистецтво – такою ж мірою плід діяльності людини, як і спосіб незмінного духовного творення людського буття. Головним фактором біологічної еволюції людини був вплив соціальних потреб. Відбувалося здійснення «генетичної програми», яка могла б відповідати необхідності, породжуваної формуваннями відношень. Дедалі помітнішим ставало наростання соціологізації біологічних властивостей у поведінці людини. В утвердженні повноти людських властивостей поруч з виробничою діяльністю, мораллю, фізичним вдосконаленням виникло мистецтво як генетичне невід'ємна риса людини. Говорячи про те, що воно – продукт соціальних вимог, які постають перед індивідом у процесі закріплення досвіду і навиків екзотеричним способом, у процесі соціалізованих форм спілкування, а потім і функціонування сформованої цілісної системи культури, ми водночас не повинні випускати з поля зору і якості об'єктивно формованих психічних властивостей поведінки, які вимагають гармонізації відношень індивіда і середовища.
Основою дієвості мистецтва є його національно-естетична спрямованість і духовно-виховний вплив на свідомість і підсвідомість особистості. Духовна й виховна спрямованість мистецтва найтісніше пов'язана з культурним життям нації. З одного боку, вона є відображенням культурного поступу нації, її традицій, а з іншого – стимулює розвиток національної культури, активно впливаючи на створення модерних духовних цінностей, підтримує й посилює інтерес до звичаїв і обрядів, мови та стилістики національного мистецтва. Мистецтво як дієвий компонент національного виховання через естетичне та світоглядне переживання художніх творів сприяє національному самовизначенню особистості. Мистецтво всім своїм художньо-естетичним змістом доносить до сучасного суспільства цінності людського буття різних епох. Більш того, твори мистецтва набувають здатності своїм активно-дійовим потенціалом справляти вплив на розв'язання соціальних, моральних та естетичних колізій сучасності. Адже в творах мистецтва як минулого, так і сучасності закладені філософські, політичні, соціальні, моральні, естетичні ідеї, які можуть завдяки художній формі поставати засобом осягнення та практичного перетворення світу. Мистецтво спроможне одночасно збагачувати особистість і чуттєвим досвідом, і пізнавальною інформацією, що уможливлює збалансованість когнітивних і афективних чинників у виховному процесі, воно здатне забезпечити комплексний вплив на всі сфери особистості, на її свідомість і підсвідомість.
Опосередковуючою ланкою між цілями суспільства й особистості виступає та чи інша соціальна система. Існують два механізми, які інтегрують особу в соціальну систему: соціалізації та соціального контролю. Механізм соціалізації розглядається як засоби, за допомогою яких культурні зразки формують основні параметри особистості у процесі навчання та виховання, опанування соціальних ролей. Соціалізація — це процес інтеграції індивіда у суспільство, в різні типи соціальних спільностей через опанування ним елементів культури, соціальних норм та цінностей, на засадах яких формуються соціально значущі риси особистості. Процес соціалізації за своєю суттю є культурним процесом, якщо розглядати культуру не просто як сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людиною, а насамперед з точки зору діяльності, яка має результатом і ту саму сукупність цінностей, і саму людину як найважливішу з них; діяльності, яка перетворює скарб людської історії на внутрішній скарб особистості і творчої діяльності з вироблення нових матеріальних та духовних цінностей, тобто єдиного у своїй основі процесу розвитку людських здібностей, які виявляються як предметно, так і духовно. Цей процес складається з виховання й освіти як специфічних засобів соціалізації людини та включає її в процес суспільного виробництва, у суспільно-історичну людську життєдіяльність.
2. Мистецтво як засіб активізації людини
Вплив мистецтва на становлення особистості людини, її розвиток дуже значний. Без виховання естетично грамотних людей неможливе становлення творчої активної особистості. Можливості мистецтва багатогранні. Мистецтво формує інтелектуальні якості, стимулює творчі можливості, сприяє успішній активізації людини. Мистецтво дає знання про життя, про складні людські відношення. Воно вчить розуміти інших людей і самого себе, учить жити, будить у людині людське. Мистецтво завжди зштовхує людину з конкретними життєвими фактами, подіями, переживаннями. У розвитку емоцій і почуттів великого значення набуває художнє сприймання. У працях багатьох психологів художнє сприймання розглядається як форма прояву активності суб’єкта. У всякому відчутті є свій емоційний тон. У зорових та слухових подразненнях це знайти значно важче, але легко довести, що всякий колір, всяка форма, звук мають єдину, що належить тільки їм, окрасу почуття. Одні кольори, наприклад, заспокоюють людину, інші, навпаки, збуджують. В емоційній реакції реалізується активність людського організму. І в прямому, і в метафоричному значенні, коли покращується почуттєве сприймання, людина також збагачується духовно.
Естетичне постає універсальною характеристикою людського чуттєво-емоційного відношення до дійсності. Ядром естетичного постає художня культура суспільства, яка спеціально продукується різними видами та напрямами мистецтва. Саме естетичні особливості мистецтва, його засобів, функцій та особливостей відношення до дійсності впливає на суспільство і особистість, так роль мистецтва у формуванні специфічно людського способу буття у світі.
ВИСНОВОК
Завдяки особливостям свого впливу на людину мистецтво є однією з найважливіших складових частин духовної культури суспільства. Мистецтво — це потужний засіб пізнання світу і самопізнання особистості. Мистецтво несе нам певну інформацію, постає як специфічний канал зв'язку, сприяє усуспільненню як індивідуального досвіду, так і особистому опануванню суспільним досвідом. Але окрім того мистецтво постає чутливим індикатором духовного здоров'я чи недуги певного суспільства: як правило, саме мистецтво починає першим реагувати на зміни суспільних настроїв, фіксувати неясні зрушення у емоційних настроях людей. Звідси можна зробити висновок щодо важливості для культури створювати умови для плідного розвитку мистецтва.
Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.
Добро і зло – вихідні категорії етики
Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні фундаментальні. Це можна пояснити тим, що крізь штампи «добро» і «зло» можливо точно окреслити моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей та багато іншого.
Якщо виходити з того, що основою етики є ці дві категорії, можна зробити для себе висновок, що сама етика є ученням про добро і зло. В якому добро і зло – начала, що характеризуються протилежними ознаками.
У такому аспекті добро -- перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості. Його порівнюють з духовним началом людини, з мудрістю, з моралізацією.
У свою чергу зло ототожнюють з усім протилежним характеристик добра. Воно є чимось, що несе морально негативний заряд. Можна навіть сказати спотворює буття та суперечить йому.
Людині постійно доводиться вдаватися до категорій «добро» і «зло», оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. Щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це будуть лише механічною дією. Тому з’ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою, проблемі котрої в етиці приділяється чимало уваги. Життя людини і суспільства загалом є суперечливою єдністю прогресу і регресу, конкретні прояви яких людина сприймає як добро чи зло.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Авраменко В.Н. / «Техніка і мораль: грані взаємодії» - М.: Знамення, 1987р.
2. Арнхейм Р. / «Мистецтво і візуальне сприйняття» -М.: 1974р.
3. Асмус В.Ф. / «Питання теорії і історії естетики» - М.: 1968р.
4. Бердяєв Н. А. / «Філософія творчості, культури і мистецтва: У 2 т.» - М.: 1994р.
5. Валері П. / «Про мистецтво» - М.: 1976р.
6. Вітгенштейн Л. / «Лекції і бесіди про естетику, психологію і релігію» - М.: 1999р.
7. Інтернет видання
екология
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………...…....3
1. Екологічна культура етносу………….........................5
2. Діяльність людини і екологічні кризи…………..…..…8
Висновки……………………….……………………..……..…..10
Список використаної літератури………………..…………11
ВСТУП
Ставлення людини до природи розглядається як важлива громадянська характеристика особистості. Екологічна культура етносу – культура всіх видів людської діяльності, так чи інакше повязаних з пізнанням, освоєнням і перетворенням природи. Вона складається із почуття громадянської відповідальності за долю природи.
Екологічна культура етносу – складова частина світової культури, якій властиве глибоке і загальне усвідомлення важливості сучасних екологічних проблем у житті і майбутньому розвитку людства. Свідоме засвоєння й оволодіння екологічною культурою має розпочинатися ще з дитинства, одночасно з засвоєння положень загальної культури. Основоположним принципом екологічної культури етносу можна вважати принцип відповідності соціального та природного в рамках єдиної системи. Встановлення цієї відповідності у всіх сферах суспільного життя сприяє, з одного боку, його екологізації, а з іншого - гармонізації самої суспільної системи. Екологічна культура етносу виражає міру освоєння суб'єктом природоперетворюючої діяльності, відповідності соціального та природного як складових єдиної системи. Вона сприяє також гармонізації взаємовідносин суспільства та природи. Це надзвичайно важливо в умовах екологічних криз, що є критичними станами довкілля. Адже господарська діяльність людства протягом останнього століття привела до серйозного забруднення нашої планети всілякими відходами виробництва. Для встановлення тривалого динамічного відношення між суспільством і природою, людиною і її середовищем, для правильного освоєння природи в процесі діяльності особливо необхідно зберігати баланс між людським та природним чинником.
1. Екологічна культура етносу
Екологічна культура етносу має давню історію, вона є атрибутивною, тобто органічною складовою людського життя з часів його виникнення. Екологічна культура етносу - це напрям людської діяльності та мислення, від якого істотним чином залежать нормальне існування сучасної цивілізації, її сталий розвиток у майбутньому. Є дві сторони, з яких потрібно розглядати феномен екологічної культури етносу. Перша є сукупністю певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують стійку рівновагу в системі відносин людини та довкілля. Друга є теоретичною галуззю знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого у своїх можливостях чинника регуляції стану біосфери. Без знання кола проблем, що належать до екологічної культури, не можна зрозуміти, наприклад, чому одні етноси живуть у злагоді з природою, тобто утверджуються у світі як етноси екофільні, а інші - залишають по собі руїну як спільноти екофобні, чому в одних випадках людська діяльність породжує гармонійні ландшафти та екосистеми, а в інших - довкілля перетворюється на пустку.
В основу концепції екологічної культури етносу покладено діяльнісний підхід. Це одна з основних методологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти причини і мотивацію людських вчинків.
Поняття екологічної культури етносу почало формуватися ще з давніх-давен. Ще в первісних общинах почало формуватися не тільки практичне, а й естетичне відношення до природи. Таким чином, екологічна культура етносу поступово сформовувалася в історії.
Вірогідно також, що така специфіка відношення до природи була зумовлена тим зв’язком, що існував між нею та людиною в процесі її буття. Землеробством, на приклад, яке характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність її, розміренність та ін. А також в становленні раціонального підходу до побуту, формуванні власної відповідальності.
Феномен екологічної культури етносу виникає як результат все наростаючої потреби суспільства доцільно змінювати природне середовище з метою збереження та розвитку органічної єдності між суспільством та природою. Головною специфікою екологічної культури етносу є її нормативний характер, оскільки в рамках екологічної свідомості відбувається не лише відображення взаємовідносин суспільства та оточуючого природного середовища, але й формуються певні норми раціонального природокористування при збереженні основних функціональних характеристик біосфери.
Екологічна культура етносу формується переважно в дослідницькому полі соціальної екології. Вона, за самою своєю суттю, істотно впливає на світогляд людей, оскільки передбачає пізнання процесів природи в їх цілісності, а соціальна екологія робить предметом свого вивчення взаємозв'язок суспільства та природи як частин єдиного цілого. Суттєвою рисою екологічної культури етносу є те, що вона відображає не лише існуюче, а й показує необхідне, тобто спрямоване в майбутнє, даючи певну орієнтацію діям людей у використанні ресурсів природи для розвитку суспільства. Таким чином вона сприяє формуванню прогнозного аспекту екологічної свідомості, що є надзвичайно важливим в сучасних умовах.
Екологічна культура етносу втілюється в особливий вид людської діяльності, що раніше проявлялась лише епізодично - екологічну діяльність, тобто в такий вид діяльності людини, коли в процесі формування її мети враховуються не лише безпосередні інтереси людини, а й відбувається їх узгодження з загальними вимогами підтримки основ стабільного біологічного існування виду.
Екологічну діяльність можна охарактеризувати як інтегративне поняття для позначення різних видів діяльності які тим або іншим способом спрямовані на забезпечення оптимального стану суспільно-природної системи.
Досить часто екологічну свідомість визначають як відображення соціальних, природних та специфічних соціально-екологічних законів, що виступають об'єктом відображення форми екологічної культури етносу.
2. Діяльність людини і
екологічні кризи
Стосунки біологічної системи і довкілля в процесі еволюції прагнуть оптимальності. Але вони не завжди є гармонійними. Зміни життєвоважливих для біологічної системи параметрів зовнішного середовища, різкі зміни суттєвих характеристик гомеостазису приводять до порушення оптимального відношення біологічної системи і довкілля. Виникає такий стан екологічної системи, який проявляє себе як криза. Екологічні кризи є складними ситуаціями, які загрожують існуванню екологічних систем. Тому, екологічні кризи, їх різноманітні прояви, причини, шляхи розв"язання - певний пласт предмету сучасної екології.
Осмислення феномену екологічної кризи потребує пізнання її сутності. За визначенням, сутність екологічних криз - це процеси, які відбуваються в екологічних системах і загрожують їх цілісності. Тобто, екологічна криза - це порушення життєвоважливих для системи параметрів її функціонування.
Екологічні кризи поділяють за такими критеріями: за спричиненням, за об’єктною визначеністю, за ієрархічним статусом та за здійснюваним ефектом.
За першим означеним критерієм можна говорити про екологічні кризи природного походження і антропогенного походження. Перші - природні екологічні кризи являють собою ті зміни в екологічних системах, що є наслідком природніх біологічних процесів, самоорганізації систем, таких стосунків систем як конкуренція тощо. Вони також можуть бути наслідком стихійних явищ.
Екологічні кризи антропогенного походження є результатом впливу людської діяльності на природу.
Другий спосіб типізації екологічних криз - коли вони виділяються за об’єктною визначеністю. Тобто, кваліфікується на підставі виявлення саме того об’єкту, на який впливає дана криза. Наприклад, це ті біологічні види, що зникають в результаті екологічної кризи. В умовах глобальної екологічної кризи таким видом стала людина.
Третій підхід до визначення типів екологічних криз - це їх розподіл відповідно до того, екологічні системи якого рівня організації живого - від простих і до глобальної екосистеми - біосфери - охоплені кризовими явищами. Зрозуміло, що системи більш високого ієрархічного статусу більшою мірою або навіть суттєво впливають на все живе, включно і на людину.
Четверта можливість кваліфікування і розподілу екологічних криз - за ефектом їхньої дії на екологічні системи, на людину. За цією ознакою екологічні кризи проявляють себе як локальні, регіональні, планетарні.
Природні екологічні кризи і катастрофи можуть спричинятися як особливостями в розвитку самої нашої планети, так і космічним середовищем. В останньому випадку екологічні кризи можуть бути викликані впливом на екосистеми метеоритних вибухів, астероїдами, ударами комет тощо. Потрібно зауважити, що природні екологічні кризи спричиняють велику шкоду і для людини.
ВИСНОВОК
В історичному плані відносини культури і природи є процесом постійного олюднення природи, перетворення природи на основі біологічних та соціальних потреб людей. І чим інтенсивніше відбувається олюднення природи, тим більша відповідальність лягає на плечі людей за збереження цілісності природи, підтримки балансу в ній різних живих організмів та людей.
Екологічна культура етносу - це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування. Це діяльність людини, спрямована на організацію та трансформацію природного світу відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини. Стосунки біологічної системи і довкілля в процесі еволюції прагнуть оптимальності. Але вони не завжди є гармонійними. Зміни життєвоважливих для біологічної системи параметрів зовнішного середовища, різкі зміни суттєвих характеристик гомеостазису приводять до порушення оптимального відношення біологічної системи і довкілля. Виникає такий стан екологічної системи, який проявляє себе як криза. Екологічні кризи є складними ситуаціями, які загрожують існуванню екологічних систем. Тому, екологічні кризи, їх різноманітні прояви, причини, шляхи розв’язання - певний пласт предмету сучасної екології. Одне з найбільш складних завдань, які стоять перед суспільством у сучасний період — це формування екологічної свідомості населення. Що дозволить відкорегувати баланс між суспільним та природним в сучасному світі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Будико М.І./ «Глобальна екологія» -М.: 1977р.
2. Вернадський В.І. / «Біосфера» -Л.: 1926р.
3. Зербіно Д.Д./ «Антропогенні екологічні катастрофи» -К.: 1991р.
4. Крисаченко В.С./ «Екологічна культура: теорія і практика» -К.: 1996р.
5. Мороз С.А. / «Історія біосфери Землі» -К.: 1996р.
6. Одум Ю. / «Основи екології» -М.: 1975р.
7. Інтернет видання
Вступ………………………………………………………...…....3
1. Екологічна культура етносу………….........................5
2. Діяльність людини і екологічні кризи…………..…..…8
Висновки……………………….……………………..……..…..10
Список використаної літератури………………..…………11
ВСТУП
Ставлення людини до природи розглядається як важлива громадянська характеристика особистості. Екологічна культура етносу – культура всіх видів людської діяльності, так чи інакше повязаних з пізнанням, освоєнням і перетворенням природи. Вона складається із почуття громадянської відповідальності за долю природи.
Екологічна культура етносу – складова частина світової культури, якій властиве глибоке і загальне усвідомлення важливості сучасних екологічних проблем у житті і майбутньому розвитку людства. Свідоме засвоєння й оволодіння екологічною культурою має розпочинатися ще з дитинства, одночасно з засвоєння положень загальної культури. Основоположним принципом екологічної культури етносу можна вважати принцип відповідності соціального та природного в рамках єдиної системи. Встановлення цієї відповідності у всіх сферах суспільного життя сприяє, з одного боку, його екологізації, а з іншого - гармонізації самої суспільної системи. Екологічна культура етносу виражає міру освоєння суб'єктом природоперетворюючої діяльності, відповідності соціального та природного як складових єдиної системи. Вона сприяє також гармонізації взаємовідносин суспільства та природи. Це надзвичайно важливо в умовах екологічних криз, що є критичними станами довкілля. Адже господарська діяльність людства протягом останнього століття привела до серйозного забруднення нашої планети всілякими відходами виробництва. Для встановлення тривалого динамічного відношення між суспільством і природою, людиною і її середовищем, для правильного освоєння природи в процесі діяльності особливо необхідно зберігати баланс між людським та природним чинником.
1. Екологічна культура етносу
Екологічна культура етносу має давню історію, вона є атрибутивною, тобто органічною складовою людського життя з часів його виникнення. Екологічна культура етносу - це напрям людської діяльності та мислення, від якого істотним чином залежать нормальне існування сучасної цивілізації, її сталий розвиток у майбутньому. Є дві сторони, з яких потрібно розглядати феномен екологічної культури етносу. Перша є сукупністю певних дій, технологій освоєння людиною природи, які забезпечують стійку рівновагу в системі відносин людини та довкілля. Друга є теоретичною галуззю знань про місце людини в біосфері як істоти діяльної, організуючої її структурні та функціональні блоки, як дедалі зростаючого у своїх можливостях чинника регуляції стану біосфери. Без знання кола проблем, що належать до екологічної культури, не можна зрозуміти, наприклад, чому одні етноси живуть у злагоді з природою, тобто утверджуються у світі як етноси екофільні, а інші - залишають по собі руїну як спільноти екофобні, чому в одних випадках людська діяльність породжує гармонійні ландшафти та екосистеми, а в інших - довкілля перетворюється на пустку.
В основу концепції екологічної культури етносу покладено діяльнісний підхід. Це одна з основних методологічних парадигм сучасної науки, яка дає змогу зрозуміти причини і мотивацію людських вчинків.
Поняття екологічної культури етносу почало формуватися ще з давніх-давен. Ще в первісних общинах почало формуватися не тільки практичне, а й естетичне відношення до природи. Таким чином, екологічна культура етносу поступово сформовувалася в історії.
Вірогідно також, що така специфіка відношення до природи була зумовлена тим зв’язком, що існував між нею та людиною в процесі її буття. Землеробством, на приклад, яке характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність її, розміренність та ін. А також в становленні раціонального підходу до побуту, формуванні власної відповідальності.
Феномен екологічної культури етносу виникає як результат все наростаючої потреби суспільства доцільно змінювати природне середовище з метою збереження та розвитку органічної єдності між суспільством та природою. Головною специфікою екологічної культури етносу є її нормативний характер, оскільки в рамках екологічної свідомості відбувається не лише відображення взаємовідносин суспільства та оточуючого природного середовища, але й формуються певні норми раціонального природокористування при збереженні основних функціональних характеристик біосфери.
Екологічна культура етносу формується переважно в дослідницькому полі соціальної екології. Вона, за самою своєю суттю, істотно впливає на світогляд людей, оскільки передбачає пізнання процесів природи в їх цілісності, а соціальна екологія робить предметом свого вивчення взаємозв'язок суспільства та природи як частин єдиного цілого. Суттєвою рисою екологічної культури етносу є те, що вона відображає не лише існуюче, а й показує необхідне, тобто спрямоване в майбутнє, даючи певну орієнтацію діям людей у використанні ресурсів природи для розвитку суспільства. Таким чином вона сприяє формуванню прогнозного аспекту екологічної свідомості, що є надзвичайно важливим в сучасних умовах.
Екологічна культура етносу втілюється в особливий вид людської діяльності, що раніше проявлялась лише епізодично - екологічну діяльність, тобто в такий вид діяльності людини, коли в процесі формування її мети враховуються не лише безпосередні інтереси людини, а й відбувається їх узгодження з загальними вимогами підтримки основ стабільного біологічного існування виду.
Екологічну діяльність можна охарактеризувати як інтегративне поняття для позначення різних видів діяльності які тим або іншим способом спрямовані на забезпечення оптимального стану суспільно-природної системи.
Досить часто екологічну свідомість визначають як відображення соціальних, природних та специфічних соціально-екологічних законів, що виступають об'єктом відображення форми екологічної культури етносу.
2. Діяльність людини і
екологічні кризи
Стосунки біологічної системи і довкілля в процесі еволюції прагнуть оптимальності. Але вони не завжди є гармонійними. Зміни життєвоважливих для біологічної системи параметрів зовнішного середовища, різкі зміни суттєвих характеристик гомеостазису приводять до порушення оптимального відношення біологічної системи і довкілля. Виникає такий стан екологічної системи, який проявляє себе як криза. Екологічні кризи є складними ситуаціями, які загрожують існуванню екологічних систем. Тому, екологічні кризи, їх різноманітні прояви, причини, шляхи розв"язання - певний пласт предмету сучасної екології.
Осмислення феномену екологічної кризи потребує пізнання її сутності. За визначенням, сутність екологічних криз - це процеси, які відбуваються в екологічних системах і загрожують їх цілісності. Тобто, екологічна криза - це порушення життєвоважливих для системи параметрів її функціонування.
Екологічні кризи поділяють за такими критеріями: за спричиненням, за об’єктною визначеністю, за ієрархічним статусом та за здійснюваним ефектом.
За першим означеним критерієм можна говорити про екологічні кризи природного походження і антропогенного походження. Перші - природні екологічні кризи являють собою ті зміни в екологічних системах, що є наслідком природніх біологічних процесів, самоорганізації систем, таких стосунків систем як конкуренція тощо. Вони також можуть бути наслідком стихійних явищ.
Екологічні кризи антропогенного походження є результатом впливу людської діяльності на природу.
Другий спосіб типізації екологічних криз - коли вони виділяються за об’єктною визначеністю. Тобто, кваліфікується на підставі виявлення саме того об’єкту, на який впливає дана криза. Наприклад, це ті біологічні види, що зникають в результаті екологічної кризи. В умовах глобальної екологічної кризи таким видом стала людина.
Третій підхід до визначення типів екологічних криз - це їх розподіл відповідно до того, екологічні системи якого рівня організації живого - від простих і до глобальної екосистеми - біосфери - охоплені кризовими явищами. Зрозуміло, що системи більш високого ієрархічного статусу більшою мірою або навіть суттєво впливають на все живе, включно і на людину.
Четверта можливість кваліфікування і розподілу екологічних криз - за ефектом їхньої дії на екологічні системи, на людину. За цією ознакою екологічні кризи проявляють себе як локальні, регіональні, планетарні.
Природні екологічні кризи і катастрофи можуть спричинятися як особливостями в розвитку самої нашої планети, так і космічним середовищем. В останньому випадку екологічні кризи можуть бути викликані впливом на екосистеми метеоритних вибухів, астероїдами, ударами комет тощо. Потрібно зауважити, що природні екологічні кризи спричиняють велику шкоду і для людини.
ВИСНОВОК
В історичному плані відносини культури і природи є процесом постійного олюднення природи, перетворення природи на основі біологічних та соціальних потреб людей. І чим інтенсивніше відбувається олюднення природи, тим більша відповідальність лягає на плечі людей за збереження цілісності природи, підтримки балансу в ній різних живих організмів та людей.
Екологічна культура етносу - це функціональна основа існування людини. Вона уможливлює доцільне і ефективне природокористування. Це діяльність людини, спрямована на організацію та трансформацію природного світу відповідно до власних потреб та намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до внутрішнього світу людини. Стосунки біологічної системи і довкілля в процесі еволюції прагнуть оптимальності. Але вони не завжди є гармонійними. Зміни життєвоважливих для біологічної системи параметрів зовнішного середовища, різкі зміни суттєвих характеристик гомеостазису приводять до порушення оптимального відношення біологічної системи і довкілля. Виникає такий стан екологічної системи, який проявляє себе як криза. Екологічні кризи є складними ситуаціями, які загрожують існуванню екологічних систем. Тому, екологічні кризи, їх різноманітні прояви, причини, шляхи розв’язання - певний пласт предмету сучасної екології. Одне з найбільш складних завдань, які стоять перед суспільством у сучасний період — це формування екологічної свідомості населення. Що дозволить відкорегувати баланс між суспільним та природним в сучасному світі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Будико М.І./ «Глобальна екологія» -М.: 1977р.
2. Вернадський В.І. / «Біосфера» -Л.: 1926р.
3. Зербіно Д.Д./ «Антропогенні екологічні катастрофи» -К.: 1991р.
4. Крисаченко В.С./ «Екологічна культура: теорія і практика» -К.: 1996р.
5. Мороз С.А. / «Історія біосфери Землі» -К.: 1996р.
6. Одум Ю. / «Основи екології» -М.: 1975р.
7. Інтернет видання
вторник, 19 мая 2009 г.
Ек. Теория
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………...….3
1. Капітал і наймана праця………….............................4
2. Трудові відносини: їх сутність, структура
та характерні риси у сучасній економіці…..………..….7
Висновки……………………….…………………………..…..10
Список використаної літератури…………………………12
ВСТУП
В економіці тісно співіснують два таких поняття,як «капітал» і «наймана праця». Їхня тісна взаємодія обгрунтована тим, що робоча сила представлена як товар. В сучасній економіці робоча сила є предметом, що купується.
Як і будь-який інший товар, робоча сила має свою вартість. Вона залежить від здатності приносити додаткову користь (або ж прибуток). Лише в цьому робоча сила викликає інтерес від підприємця, що її наймає. Вартість робочої сили – це те, чого вона коштує. Однак – це особлива вартість. Згідно К. Маркса, це вартість всіх життєвих засобів, необхідних для існування носія робочої сили – людини. В більш вузькому розумінні вартість робочої сили, це вартість життєвих засобів – предметів споживання, необхідних для відновлення витрат робочої сили, здійснених в процесі її споживання.
Історія економічного розвитку свідчить про те, що капіталістичні відносини розвивалися і здобували переважаюче значення вже з кінця XVІ століття. До початку XX століття промисловий капіталіст став головною фігурою економічного розвитку, капітал — необхідною умовою. Наймана праця стала внутрішньо властивим капіталістичній системі атрибутом.
1. Капітал і наймана праця
Капітал являє собою специфічний спосіб організації виробництва. Це авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців. Значного поширення набув погляд на капітал як на один з фак¬торів виробництва, що поряд з працею, землею і підприємницькою діяльністю приносить дохід. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея. Формування продуктивного капіталу історично пов’язується з первісним нагромадженням капіталу і становленням капіталістичного підприємництва.
Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісно вкладена.
Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей.
Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах феодалізму, відрізнялось від попередніх форм товарного господарства перш за все як велике виробництво, що використовує кооперацію праці багатьох найманих робітників. Виникнення капіталістичного підприємництва пов’язане з первісним нагромадженням підприємницького капіталу.
Капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.
Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва — робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці — обов’язковий соціально-економічний чинник фун¬кціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.
Економічна теорія розглядає дві основні форми працевлаштування людей: пряму і побічну.
Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності. Пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює.
Але в ринковій економіці більшість підприємств є приватною власністю підприємців-капіталістів. Певна частина підприємств є державною власністю.
Наймана праця здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові, тобто відчужені від нього; процесом праці керує власник засобів виробництва; результати виробництва присвоюються власником капіталу.
Наймання праці — це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну гро¬шову винагороду. Грошова винагорода має назву заробітна плата.
Розглядаючи суть наймання варто звернути увагу на таке. За капіталізму власник робочої сили є вільною особою і з точки зору буржуазного права може розпоряджатися своїми здібностями за власним вибором.
Отже, капіталістична власність виростає з простого товарного виробництва, перетворює його на капіталістичне, тобто на виробництво товарів на основі найманої праці, яка характерна саме для капіталістичного способу виробництва, капіталу. Як капітал не може існувати без найманої праці, так наймана праця не може існувати без капіталу. Вони органічно пов'язані протилежності основного виробничого відношення капіталістичного способу виробництва, два протилежні суб'єкти капіталістичної власності.
2. Трудові відносини:
їх сутність, структура та характерні
риси у сучасній економіці.
Загалом в системі трудових відносин виокремлюють соціально-економічну та техніко-економічну сторони.
Соціально-економічна сторона трудових відносин детермінується в першу чергу формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство. Так, на підприємствах безпосередні продуценти виступають також співвласниками підприємства і відповідно створеного продукту. Одночасно вони є і безпосередніми виробниками цього продукту.
Техніко-економічна пов’язана з використанням працівником речових факторів виробництва незалежно від того, чи є він їх власником чи ні. Головне в даному процесі — домогтися раціонального їх використання на своєму робочому місці.
Докорінно змінюється зміст трудових відносин, коли речові фактори виробництва перебувають у руках капіталістів. За таких умов поєднання найманого працівника з речовими факторами виробництва відбувається через купівлю та використання його робочої сили під контролем та управлінням капіталіста. Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється шляхом формування на підприємствах відповідних трудових колективів, які перебувають у відносній економічній відокремленості.
Трудові відносини — це багатоаспектна система взаємовідносин між роботодавцями і найманими працівниками, підприємствами та їх працівниками, державою і працездатним (у т. ч. й непрацездатним) населенням, а також громадськими організаціями і основними господарюючими суб’єктами — підприємцями, державою. Вони фактично охоплюють усі соціально-економічні відносини, які виникають у процесі підготовки до праці, протягом усього періоду її здійснення, а також після завершення трудової діяльності. Ці відносини мають велике значення для функціонування підприємства, оскільки від них залежать рівень продуктивності праці як окремих працівників, так і трудового колективу в цілому, результативність використання капіталу, конкурентоспроможність господарюючого суб’єкта на ринку тощо. Трудовий колектив підприємства, окреслюючи якість створюваної ним продукції і рівень продуктивності праці, значною мірою визначає його стан на ринку. Тут основним завданням підприємницької діяльності, інакше кажучи, роботи підприємства є отримання прибутку; заробітна плата ж входить у витрати виробництва. Тож, виникає суперечність між цілями підприємця і працівниками.
Правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні і професійні відносини між роботодавцями і працівниками на підприємстві, в організації, установі, називається колективним договором. Він містить права та обов’язки роботодавця і працівника з таких питань: форма, система і розмір оплати праці; виплата грошових доплат і різних компенсацій; механізм регулювання оплати праці при підвищенні цін за умов інфляції та досягнення показників, визначених у трудовому договорі; зайнятість, перекваліфікація та умови вивільнення працівника згідно з чинним законодавством; термін робочого часу і відпочинку, відпусток; добровільне медичне і соціальне страхування; охорона здоров’я працівника, екологічна та інша безпека на виробництві; контроль за виконанням колективної угоди, забезпечення нормативних умов функціонування профс пілок чи інших уповноважених працівниками представницьких органів; регулювання умов проведення страйків тощо.
Вплив держави на трудові відносини здійснюється через правові урядові органи. Зокрема, законодавча діяльність держави лімітує тривалість робочого тижня, регулює зайнятість населення, регламентує використання праці жінок і молоді, визначає гарантований мінімальний рівень заробітної плати тощо.
Загалом система трудових відносин є багатогранною деталлю налагодженого працювання механізму держави.
ВИСНОВОК
Відтворення капіталу, що охоплює всі стадії інвестування, виробництва, реалізації, споживання та інших є необхідною умовою реалізації основної мети підприємництва – одержання прибутку. Суть механізму фінансового управління на підприємстві складає використання різних грошових фондів для відшкодування витрат капіталу, його нагромадження і споживання.
Капітал постійно знаходиться в процесі безупинного руху, приймаючи лише різні форми в залежності від конкретної стадії кругообігу. В умовах ринкових відносин здатність до праці робить робочу силу товаром. Але це не звичайний товар. Його відмінність від інших товарів полягає в тому, що він створює вартість більшу, чим коштує сам, без його залучення неможливо здійснити будь-яке виробництво, від нього багато в чому залежить ефективність використання основних і оборотних виробничих фондів. Робоча сила може виступати в якості товару, коли вона виноситься на ринок чи продається її власником.
Вартість робочої сили визначається робочим часом, необхідним для відтворення цього специфічного предмета торгівлі. Вартість робочої сили зводиться до вартості визначеної суми життєвих коштів.
Та частина капіталу, що перетворена в робочу силу, у процесі виробництва змінює свою вартість. Вона відтворює свій власний еквівалент і поверх того надлишок, прибавочну вартість, що, у свою чергу, може змінюватися, бути більше чи менше. Отже, товарне виробництво і обертання є вихідним пунктом виникнення капіталу. Суперечлива взаємодія між капіталом і найсаною працею в кінці кінців і складає апарат капіталістичного виробництва.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Корнійчук Л.Я. / «Історія економічних учень» - К.: 1999р.
2. Маркс К., Енгельс Ф. / «Твори»
3. Паламарчук В.О, Оганян Т.А / «Політична економія» -К.: МАУП, 2003р.
4. Покропивнський С.Ф. / «Економіка підприємства» - К.: 2001р.
5. Фаріон І.Д. / «Економіка праці та соціально трудові відносини: організація, облік, аналіз, контроль: Навч. посібник» -Тернопіль.: Економічна думка, 2000р.
6. Шумило І.А. / «Публікації національного інституту стратегічних досліджень» - К.: 2001р.
7. Інтернет ресурси
Вступ…………………………………………………………...….3
1. Капітал і наймана праця………….............................4
2. Трудові відносини: їх сутність, структура
та характерні риси у сучасній економіці…..………..….7
Висновки……………………….…………………………..…..10
Список використаної літератури…………………………12
ВСТУП
В економіці тісно співіснують два таких поняття,як «капітал» і «наймана праця». Їхня тісна взаємодія обгрунтована тим, що робоча сила представлена як товар. В сучасній економіці робоча сила є предметом, що купується.
Як і будь-який інший товар, робоча сила має свою вартість. Вона залежить від здатності приносити додаткову користь (або ж прибуток). Лише в цьому робоча сила викликає інтерес від підприємця, що її наймає. Вартість робочої сили – це те, чого вона коштує. Однак – це особлива вартість. Згідно К. Маркса, це вартість всіх життєвих засобів, необхідних для існування носія робочої сили – людини. В більш вузькому розумінні вартість робочої сили, це вартість життєвих засобів – предметів споживання, необхідних для відновлення витрат робочої сили, здійснених в процесі її споживання.
Історія економічного розвитку свідчить про те, що капіталістичні відносини розвивалися і здобували переважаюче значення вже з кінця XVІ століття. До початку XX століття промисловий капіталіст став головною фігурою економічного розвитку, капітал — необхідною умовою. Наймана праця стала внутрішньо властивим капіталістичній системі атрибутом.
1. Капітал і наймана праця
Капітал являє собою специфічний спосіб організації виробництва. Це авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців. Значного поширення набув погляд на капітал як на один з фак¬торів виробництва, що поряд з працею, землею і підприємницькою діяльністю приносить дохід. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея. Формування продуктивного капіталу історично пов’язується з первісним нагромадженням капіталу і становленням капіталістичного підприємництва.
Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісно вкладена.
Якщо продаж одного товару здійснюється задля купівлі іншого, то форма товарного обігу має такий вигляд: Т—Г—Т. Тут гроші обслуговують обмін товарів у функції засобу обігу. Безумовно, що і за такої форми товарного обігу в руках окремих осіб можуть сконцентруватися значні суми грошей.
Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах феодалізму, відрізнялось від попередніх форм товарного господарства перш за все як велике виробництво, що використовує кооперацію праці багатьох найманих робітників. Виникнення капіталістичного підприємництва пов’язане з первісним нагромадженням підприємницького капіталу.
Капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.
Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва — робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці — обов’язковий соціально-економічний чинник фун¬кціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.
Економічна теорія розглядає дві основні форми працевлаштування людей: пряму і побічну.
Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності. Пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює.
Але в ринковій економіці більшість підприємств є приватною власністю підприємців-капіталістів. Певна частина підприємств є державною власністю.
Наймана праця здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові, тобто відчужені від нього; процесом праці керує власник засобів виробництва; результати виробництва присвоюються власником капіталу.
Наймання праці — це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну гро¬шову винагороду. Грошова винагорода має назву заробітна плата.
Розглядаючи суть наймання варто звернути увагу на таке. За капіталізму власник робочої сили є вільною особою і з точки зору буржуазного права може розпоряджатися своїми здібностями за власним вибором.
Отже, капіталістична власність виростає з простого товарного виробництва, перетворює його на капіталістичне, тобто на виробництво товарів на основі найманої праці, яка характерна саме для капіталістичного способу виробництва, капіталу. Як капітал не може існувати без найманої праці, так наймана праця не може існувати без капіталу. Вони органічно пов'язані протилежності основного виробничого відношення капіталістичного способу виробництва, два протилежні суб'єкти капіталістичної власності.
2. Трудові відносини:
їх сутність, структура та характерні
риси у сучасній економіці.
Загалом в системі трудових відносин виокремлюють соціально-економічну та техніко-економічну сторони.
Соціально-економічна сторона трудових відносин детермінується в першу чергу формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство. Так, на підприємствах безпосередні продуценти виступають також співвласниками підприємства і відповідно створеного продукту. Одночасно вони є і безпосередніми виробниками цього продукту.
Техніко-економічна пов’язана з використанням працівником речових факторів виробництва незалежно від того, чи є він їх власником чи ні. Головне в даному процесі — домогтися раціонального їх використання на своєму робочому місці.
Докорінно змінюється зміст трудових відносин, коли речові фактори виробництва перебувають у руках капіталістів. За таких умов поєднання найманого працівника з речовими факторами виробництва відбувається через купівлю та використання його робочої сили під контролем та управлінням капіталіста. Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється шляхом формування на підприємствах відповідних трудових колективів, які перебувають у відносній економічній відокремленості.
Трудові відносини — це багатоаспектна система взаємовідносин між роботодавцями і найманими працівниками, підприємствами та їх працівниками, державою і працездатним (у т. ч. й непрацездатним) населенням, а також громадськими організаціями і основними господарюючими суб’єктами — підприємцями, державою. Вони фактично охоплюють усі соціально-економічні відносини, які виникають у процесі підготовки до праці, протягом усього періоду її здійснення, а також після завершення трудової діяльності. Ці відносини мають велике значення для функціонування підприємства, оскільки від них залежать рівень продуктивності праці як окремих працівників, так і трудового колективу в цілому, результативність використання капіталу, конкурентоспроможність господарюючого суб’єкта на ринку тощо. Трудовий колектив підприємства, окреслюючи якість створюваної ним продукції і рівень продуктивності праці, значною мірою визначає його стан на ринку. Тут основним завданням підприємницької діяльності, інакше кажучи, роботи підприємства є отримання прибутку; заробітна плата ж входить у витрати виробництва. Тож, виникає суперечність між цілями підприємця і працівниками.
Правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні і професійні відносини між роботодавцями і працівниками на підприємстві, в організації, установі, називається колективним договором. Він містить права та обов’язки роботодавця і працівника з таких питань: форма, система і розмір оплати праці; виплата грошових доплат і різних компенсацій; механізм регулювання оплати праці при підвищенні цін за умов інфляції та досягнення показників, визначених у трудовому договорі; зайнятість, перекваліфікація та умови вивільнення працівника згідно з чинним законодавством; термін робочого часу і відпочинку, відпусток; добровільне медичне і соціальне страхування; охорона здоров’я працівника, екологічна та інша безпека на виробництві; контроль за виконанням колективної угоди, забезпечення нормативних умов функціонування профс пілок чи інших уповноважених працівниками представницьких органів; регулювання умов проведення страйків тощо.
Вплив держави на трудові відносини здійснюється через правові урядові органи. Зокрема, законодавча діяльність держави лімітує тривалість робочого тижня, регулює зайнятість населення, регламентує використання праці жінок і молоді, визначає гарантований мінімальний рівень заробітної плати тощо.
Загалом система трудових відносин є багатогранною деталлю налагодженого працювання механізму держави.
ВИСНОВОК
Відтворення капіталу, що охоплює всі стадії інвестування, виробництва, реалізації, споживання та інших є необхідною умовою реалізації основної мети підприємництва – одержання прибутку. Суть механізму фінансового управління на підприємстві складає використання різних грошових фондів для відшкодування витрат капіталу, його нагромадження і споживання.
Капітал постійно знаходиться в процесі безупинного руху, приймаючи лише різні форми в залежності від конкретної стадії кругообігу. В умовах ринкових відносин здатність до праці робить робочу силу товаром. Але це не звичайний товар. Його відмінність від інших товарів полягає в тому, що він створює вартість більшу, чим коштує сам, без його залучення неможливо здійснити будь-яке виробництво, від нього багато в чому залежить ефективність використання основних і оборотних виробничих фондів. Робоча сила може виступати в якості товару, коли вона виноситься на ринок чи продається її власником.
Вартість робочої сили визначається робочим часом, необхідним для відтворення цього специфічного предмета торгівлі. Вартість робочої сили зводиться до вартості визначеної суми життєвих коштів.
Та частина капіталу, що перетворена в робочу силу, у процесі виробництва змінює свою вартість. Вона відтворює свій власний еквівалент і поверх того надлишок, прибавочну вартість, що, у свою чергу, може змінюватися, бути більше чи менше. Отже, товарне виробництво і обертання є вихідним пунктом виникнення капіталу. Суперечлива взаємодія між капіталом і найсаною працею в кінці кінців і складає апарат капіталістичного виробництва.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Корнійчук Л.Я. / «Історія економічних учень» - К.: 1999р.
2. Маркс К., Енгельс Ф. / «Твори»
3. Паламарчук В.О, Оганян Т.А / «Політична економія» -К.: МАУП, 2003р.
4. Покропивнський С.Ф. / «Економіка підприємства» - К.: 2001р.
5. Фаріон І.Д. / «Економіка праці та соціально трудові відносини: організація, облік, аналіз, контроль: Навч. посібник» -Тернопіль.: Економічна думка, 2000р.
6. Шумило І.А. / «Публікації національного інституту стратегічних досліджень» - К.: 2001р.
7. Інтернет ресурси
понедельник, 18 мая 2009 г.
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………...…....3
1. Логотерапія та філософія Э.В.Франкла.......................5
2. Віктор Еміль Франкл – філософ, психолог та видатний
діяч ХХ сторіччя ……………………………………….…..…9
Висновки………………..……….………………………………..11
Список використаної літератури……..…………………….12
ВСТУП
Логотерапія — психотерапевтична стратегія, розроблена В. Франклом, заснована на припущенні, що розвиток особи обумовлений прагненням до пошуку і реалізації сенсу життя.
Проблема логотерапії — проблема втрати сучасними людьми сенсу життя, етичної кризи «екзистенціального вакууму». Руйнування старих цінностей і традицій, швидка дискредитація «нових», породжує у величезного числа людей відчуття безглуздя того життя, яке їм доводиться вести. Цим проблемам присвячені багаточисельні роботи Франкла.
Створена Франклом теорія логотерапії і екзистенціального аналізу є складною системою філософських, психологічних і медичних переконань про природу і єство людини, механізми розвитку особи в нормі і патології і способи корекції аномалій в розвитку особи. У своїй теоретичній праці Франкл виділяє три основні частини: вчення про прагнення до сенсу, вчення про сенс життя і вчення про свободу волі. Прагнення до пошуку і реалізації людиною сенсу свого життя Франкл розглядає як природжену мотиваційну тенденцію, властиву всім людям і що є основним двигуном поведінки і розвитку особи. В рамках логотерапії ставиться завдання допомоги людині в отриманні сенсу його життя, який не може бути просто запозичений в інших. Для її вирішення був розроблений метод сократичного діалогу, в якому відбувається обговорення особистого досвіду, що стосується перш за все трьох сфер, в яких може бути знайдений індивідуальний сенс життя. Це творчість, переживання і усвідомлене відношення до обставин, на які не можна вплинути. Одній з основних областей, в якій індивід може отримати підтримку у пошуках сенсу, є релігійна віра.
1. Логотерапія та філософія Е. В. Фромма
Логотерапія займається сенсом людського існування і пошуками цього сенсу. Згідно логотерапії боротьба за сенс життя є основною рушійною силою для людини. Пошук кожною людиною сенсу є головною силою її життя, а не "вторинною раціоналізацією" інстинктивних потягів. Сенс унікальний і специфічний тому, що він має бути і може бути здійснений лише саме цією людиною і лише тоді, коли вона досягає розуміння того, що могло б задовольнити її власну потребу в сенсі. Ми повинні дуже обережно відноситися до тенденції розуміти цінності в термінах простого самовираження людини. Логос, або сенс, є не просто вихід за межі власного існування, але швидше щось, що протистоїть існуванню. Я вважаю, що ми не вибираємо сенс нашого існування, а швидше виявляємо його.
Метод психотерапії і екзистенціального аналізу,створений Франклом є складною системою філософських, психологічних і медичних переконань на природу і єство людини, механізми розвитку особи в нормі і патології, дорозі корекції аномалій в розвитку особи. Логотерапія або як її називають деякі автори, Третя віденська школа психотерапії, займається сенсом людського існування і пошуками цього сенсу. Людину не вабить до моральної поведінки, вона в кожному випадку вирішує поводитися морально, і людина робить це зовсім не для того, щоб задовольнити свою моральну потребу або мати гарний настрій. Вона робить це для того, щоб врятувати ту дорогу, по якій вона направила себе або для порятунку коханої людини, або заради порятунку свого Бога.
Логотерапія виходить з того, що основною рушійною силою в поведінці особи і її розвитку є прагнення людини до пошуку і реалізації сенсу свого життя. Відсутність сенсу життя або неможливість його реалізувати породжує у людини стани екзистенціального вакууму і екзистенціальної фрустрації, що стають причиною так званих ноогенних неврозів, пов'язаних з апатією, депресією і втратою інтересу до життя, а також з прагненням до мінімізації внутрішньої напруги. Практика логотерапії направлена на те, аби допомогти людині знайти втрачений нею сенс життя. Одним з головних джерел сенсу в ній виступає релігійна віра. В той же час релігія не є єдино можливим джерелом сенсу; ця проблема може вирішуватися однаково успішно і віруючими, і невіруючими людьми. Унікальний сенс життя або що виконують ту ж функцію узагальнені цінності можуть бути знайдені людиною в одній з трьох сфер: творчості, переживання, відношення, що свідомо приймається, до тих обставин, які ми не в змозі змінити.
Логотерапія — психотерапевтична стратегія, розроблена В. Франклом, заснована на припущенні, що розвиток особи обумовлений прагненням до пошуку і реалізації сенсу життя. Якщо у людини немає сенсу життя або він недосяжний, то виникає екзистенціальна фрустрація, що виявляється в неврозах. Пошук сенсу є первинним спонукальним мотивом життя кожної людини, а не "вторинною раціоналізацією" її інстинктивних потягів. Це особливий і неповторний сенс, тому що він повинен і може бути здійснений лише цією людиною і ніким іншим; лише такий сенс знаходить значущість, здатну задовольнити людську потребу в сенсі. Людське прагнення до сенсу життя сповна може бути фрустріровано, і в такому разі логотерапія говорить про "екзистенціальну фрустрацію". Термін "екзистенціальний" використовується в трьох значеннях: для позначення 1) переживаного існування як такого, тобто специфічно людського способу буття; 2) сенсу існування; і 3) особистого прагнення до виявлення сенсу в своєму існуванні, тобто воля до сенсу. Екзистенціальна фрустрація може привести до неврозу. Для неврозу такого типа логотерапія винайшла термін "ноогенний невроз", аби відрізнити його від неврозу в звичайному сенсі слова, тобто психогенного неврозу. Ноогенний невроз має місце не в психічній, а ноогенной сфері людського існування.
Релігія — це один з феноменів, з якими стикається логотерапія. В принципі для логотерапії релігійність і іррелігійність — феномени, що співіснують, і логотерапія зобов'язана займати по відношенню до них нейтральну позицію. Для логотерапії релігія може бути лише предметом, але не грунтом, на якому вона стоїть. Мета психотерапії — зцілення душі, мета ж релігій — порятунок душі. Якщо логотерапія розглядатиме феномен віри не як віру в бога, а як більш широку віру в сенс, то в принципі вона має право включити феномен віри в сферу своєї уваги і займатися ним. В будь-якому разі можна сказати, що логотерапія, що відноситься все-таки перш за все до психотерапії і тим самим до психіатрії, медицини, має право займатися не лише прагненням до сенсу, але і прагненням до кінцевого сенсу. Релігійна віра є кінець кінцем вірою у вищий сенс, покладає надії на нього.
2. Віктор Еміль Франкл – філософ,
психолог та видатний діяч ХХ сторіччя
Віктор Еміль Франкл народився 26 березня 1905 р. у Відні, в єврейській сім'ї. Франкл був дійсним віденцем, він народився у Відні і любив своє рідне місто. Тут він вивчав медицину, а після війни отримав ступінь доктора психології. Під час навчання в школі він зацікавився психоаналізом, благо грунт для цього захоплення був самий благодатний: у той час у Відні жив Зігмунд Фрейд і функціонувало Віденське психоаналітичне суспільство. В. Франкл написав 3. Фрейду захоплений лист і скоро отримав відповідь, між ними зав'язалося листування. Засновникові психоаналізу сподобався активний і допитливий хлопець, що висловлює цікаві думки. Він допоміг Франклу опублікувати його статтю в Міжнародному журналі психоаналізу. Проте той, вивчивши різні напрями психоаналітичної науки, зацікавився ідеями Адлера, що заснував Другу віденську школу психотерапії, тим самим відокремившись від фрейдиського напряму в психології. У 1924 р. Віктор Франкл поступив у Віденський університет, де став вивчати психотерапію. Через декілька років він остаточно визначився в своєму виборі і приєднався до адлеріанської школи індивідуальної психології. Ознаменуванням вибору стала його стаття в Міжнародному журналі індивідуальної психології, що повністю відповідала всім ідеям цієї школи. Основне завдання індивідуальної психології полягає в тому, аби знайти життєву лінію, що стала причиною нервозності, і зцілити пацієнта методом підбадьорення. Але і цей напрям не відповідав ідеям, що повністю вдовольняли, самого В. Франкла. Він часто розходився з колегами в поглядах і в 1927 р. покинув «Суспільство індивідуальної психології». Проте, спілкування з Альфредом Адлером зробило на нього великий вплив, і вся творчість Франкла так чи інакше пов'язана саме з індивідуальною психологією. В цей час ним був сформульований термін «логотерапія», який згодом став одним з основних понять його психоаналітичної концепції. У це слово Франкл вкладав щось більше, ніж інші психологи. У 1928 р. В. Франкл заснував і очолив у Відні Центр консультування молоді, а в 1930 р. отримав ступінь доктора медицини і став працювати в університетській клініці Нейропсихології. В цей час він активно займався клінічною практикою і публікувався в різних медичних журналах. Він створив і розробляв особливу техніку лікування, що отримала назву «техніка парадоксальної інтенціі». Цей метод мав інверсійний характер і грунтувався на принципі «від осоружного». Лікар «заохочував» невропатичні прояви пацієнта, підкріплював його побоювання, тим самим досягаючи позитивного результату. На основі цього досвіду клінічної психіатрії поступово формувалися ідеї логотерапії, або, по вираженню В. Франкла, екзистенціального аналізу. У 1938 р. Австрія виявилася під владою нациського рейху, що для Франкла було смертельно небезпечно. Незадовго до цього йому запропонували виїхати до Америки, проте вчений відкинув запрошення, оскільки на його сім'ю воно не поширювалося. Його врятувала випадковість: людина, що оформляла списки що відправляються в табори смерті, викреслила Франкла із списку, оскільки сама була його колишнім пацієнтом. Залишившись таким чином в живих В. Франкл не залишив своєї практики, навпаки, досить швидко він став завідувати відділенням Віденської Ротшильдовської єврейської лікарні. Можливо, це стало однією з причин того, що в 1942 р. його відправили до концтабору. Учений провів там три роки і вийшов лише в 1945 р., вже після закінчення війни.
Після звільнення В. Франкл випустив книгу, яка називалася «Психолог в концтаборі» Ця книга створювалася ним протягом трьох страшних років, зберігалася в пам'яті, поки нарешті не з'явилася можливість опублікувати її. Вона відразу стала популярною, була переведена на безліч мов, і її загальний наклад перевищив 2,5 мільйона екземплярів. Після такого важкого періоду життя для Франкла настав етап творчого підйому. В кінці сорокових років він випустив величезну кількість книг по психології і психотерапії, по медицині і філософії «Доктор і душа», «Психотерапія і екзистенціалізм», «Час і відповідальність», «Психотерапія на практиці». У своїй монографії «Воля до сенсу» він продовжував розвивати різні аспекти теорії логотерапії.
У 1946 р. В. Франкл був вибраний директором Віденської неврологічної лікарні. Він став викладати у Віденському університеті, де в 1949 р. отримав ступінь доктора філософії. З 1950 р. Франкл очолив австрійську спілку психотерапевтів. В середині 1960-х рр. багато робіт Франкла було перекладено англійською мовою, що принесло йому світову популярність. Він зробив дві дуже тривалі поїздки по різних країнах, де читав свої лекції з логотерапії, у тому числі був і в СРСР. Віктор Франкл помер в 1995 р. у Відні.
ВИСНОВОК
Сенс життя. Багато вчених теоретиків і практиків в різних областях науки вивчали і розвивали цю тему. Кожен пропонує свій погляд, своє розуміння. Так, відомий австрійський психолог і психотерапевт Віктор Франкл, розробив цілий напрям в психотерапії орієнтований на пошук і визначення сенсу життя — це логотерапія.
Згідно логотерапії боротьба за сенс життя є основною рушійною силою для людини. Пошук кожною людиною сенсу є головною метою її життя. Сенс унікальний і специфічний тому, що він має бути і може бути здійснений лише саме ось цією людиною і лише тоді, коли вона досягає розуміння того, що могло б задовольнити її власну потребу в сенсі. Людина здатна жити і навіть померти заради порятунку своїх ідеалів, цінностей і релігійних поглядів. Скороминущість нашого існування поза сумнівом оправдовує його безглуздя. Але воно ж формує нашу відповідальність, оскільки все залежить від реалізації по суті тимчасових можливостей.
Людина постійно робить вибір з маси існуючих можливостей, яка з них буде приречена нанереалізацію, а яка буде актуалізована. Якийсь вибір буде зроблений раз і назавжди.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Франкл В.Е. / «Воля до сенсу» - М.: 2001р.
2. Франкл В.Е. / «Доктор і душа» - М.: 2000р.
3. Франкл В.Е. / «Основні поняття логотерапії» - Спб.: Ювента, 1997р.
4. Франкл В.Е. / «Страждання від безглуздя життя: Актуальна психотерапія» - М.: СУІ, 2009 р.
5. Франкл В.Е. / «Сказати життю "Так"» - М.: Смысл, 2008 р.
6. Франкл В.Е. / «Психотерапія на практиці» - С.: ПЕР СЭ, 2004р.
7. Інтернет видання
Вступ…………………………………………………………...…....3
1. Логотерапія та філософія Э.В.Франкла.......................5
2. Віктор Еміль Франкл – філософ, психолог та видатний
діяч ХХ сторіччя ……………………………………….…..…9
Висновки………………..……….………………………………..11
Список використаної літератури……..…………………….12
ВСТУП
Логотерапія — психотерапевтична стратегія, розроблена В. Франклом, заснована на припущенні, що розвиток особи обумовлений прагненням до пошуку і реалізації сенсу життя.
Проблема логотерапії — проблема втрати сучасними людьми сенсу життя, етичної кризи «екзистенціального вакууму». Руйнування старих цінностей і традицій, швидка дискредитація «нових», породжує у величезного числа людей відчуття безглуздя того життя, яке їм доводиться вести. Цим проблемам присвячені багаточисельні роботи Франкла.
Створена Франклом теорія логотерапії і екзистенціального аналізу є складною системою філософських, психологічних і медичних переконань про природу і єство людини, механізми розвитку особи в нормі і патології і способи корекції аномалій в розвитку особи. У своїй теоретичній праці Франкл виділяє три основні частини: вчення про прагнення до сенсу, вчення про сенс життя і вчення про свободу волі. Прагнення до пошуку і реалізації людиною сенсу свого життя Франкл розглядає як природжену мотиваційну тенденцію, властиву всім людям і що є основним двигуном поведінки і розвитку особи. В рамках логотерапії ставиться завдання допомоги людині в отриманні сенсу його життя, який не може бути просто запозичений в інших. Для її вирішення був розроблений метод сократичного діалогу, в якому відбувається обговорення особистого досвіду, що стосується перш за все трьох сфер, в яких може бути знайдений індивідуальний сенс життя. Це творчість, переживання і усвідомлене відношення до обставин, на які не можна вплинути. Одній з основних областей, в якій індивід може отримати підтримку у пошуках сенсу, є релігійна віра.
1. Логотерапія та філософія Е. В. Фромма
Логотерапія займається сенсом людського існування і пошуками цього сенсу. Згідно логотерапії боротьба за сенс життя є основною рушійною силою для людини. Пошук кожною людиною сенсу є головною силою її життя, а не "вторинною раціоналізацією" інстинктивних потягів. Сенс унікальний і специфічний тому, що він має бути і може бути здійснений лише саме цією людиною і лише тоді, коли вона досягає розуміння того, що могло б задовольнити її власну потребу в сенсі. Ми повинні дуже обережно відноситися до тенденції розуміти цінності в термінах простого самовираження людини. Логос, або сенс, є не просто вихід за межі власного існування, але швидше щось, що протистоїть існуванню. Я вважаю, що ми не вибираємо сенс нашого існування, а швидше виявляємо його.
Метод психотерапії і екзистенціального аналізу,створений Франклом є складною системою філософських, психологічних і медичних переконань на природу і єство людини, механізми розвитку особи в нормі і патології, дорозі корекції аномалій в розвитку особи. Логотерапія або як її називають деякі автори, Третя віденська школа психотерапії, займається сенсом людського існування і пошуками цього сенсу. Людину не вабить до моральної поведінки, вона в кожному випадку вирішує поводитися морально, і людина робить це зовсім не для того, щоб задовольнити свою моральну потребу або мати гарний настрій. Вона робить це для того, щоб врятувати ту дорогу, по якій вона направила себе або для порятунку коханої людини, або заради порятунку свого Бога.
Логотерапія виходить з того, що основною рушійною силою в поведінці особи і її розвитку є прагнення людини до пошуку і реалізації сенсу свого життя. Відсутність сенсу життя або неможливість його реалізувати породжує у людини стани екзистенціального вакууму і екзистенціальної фрустрації, що стають причиною так званих ноогенних неврозів, пов'язаних з апатією, депресією і втратою інтересу до життя, а також з прагненням до мінімізації внутрішньої напруги. Практика логотерапії направлена на те, аби допомогти людині знайти втрачений нею сенс життя. Одним з головних джерел сенсу в ній виступає релігійна віра. В той же час релігія не є єдино можливим джерелом сенсу; ця проблема може вирішуватися однаково успішно і віруючими, і невіруючими людьми. Унікальний сенс життя або що виконують ту ж функцію узагальнені цінності можуть бути знайдені людиною в одній з трьох сфер: творчості, переживання, відношення, що свідомо приймається, до тих обставин, які ми не в змозі змінити.
Логотерапія — психотерапевтична стратегія, розроблена В. Франклом, заснована на припущенні, що розвиток особи обумовлений прагненням до пошуку і реалізації сенсу життя. Якщо у людини немає сенсу життя або він недосяжний, то виникає екзистенціальна фрустрація, що виявляється в неврозах. Пошук сенсу є первинним спонукальним мотивом життя кожної людини, а не "вторинною раціоналізацією" її інстинктивних потягів. Це особливий і неповторний сенс, тому що він повинен і може бути здійснений лише цією людиною і ніким іншим; лише такий сенс знаходить значущість, здатну задовольнити людську потребу в сенсі. Людське прагнення до сенсу життя сповна може бути фрустріровано, і в такому разі логотерапія говорить про "екзистенціальну фрустрацію". Термін "екзистенціальний" використовується в трьох значеннях: для позначення 1) переживаного існування як такого, тобто специфічно людського способу буття; 2) сенсу існування; і 3) особистого прагнення до виявлення сенсу в своєму існуванні, тобто воля до сенсу. Екзистенціальна фрустрація може привести до неврозу. Для неврозу такого типа логотерапія винайшла термін "ноогенний невроз", аби відрізнити його від неврозу в звичайному сенсі слова, тобто психогенного неврозу. Ноогенний невроз має місце не в психічній, а ноогенной сфері людського існування.
Релігія — це один з феноменів, з якими стикається логотерапія. В принципі для логотерапії релігійність і іррелігійність — феномени, що співіснують, і логотерапія зобов'язана займати по відношенню до них нейтральну позицію. Для логотерапії релігія може бути лише предметом, але не грунтом, на якому вона стоїть. Мета психотерапії — зцілення душі, мета ж релігій — порятунок душі. Якщо логотерапія розглядатиме феномен віри не як віру в бога, а як більш широку віру в сенс, то в принципі вона має право включити феномен віри в сферу своєї уваги і займатися ним. В будь-якому разі можна сказати, що логотерапія, що відноситься все-таки перш за все до психотерапії і тим самим до психіатрії, медицини, має право займатися не лише прагненням до сенсу, але і прагненням до кінцевого сенсу. Релігійна віра є кінець кінцем вірою у вищий сенс, покладає надії на нього.
2. Віктор Еміль Франкл – філософ,
психолог та видатний діяч ХХ сторіччя
Віктор Еміль Франкл народився 26 березня 1905 р. у Відні, в єврейській сім'ї. Франкл був дійсним віденцем, він народився у Відні і любив своє рідне місто. Тут він вивчав медицину, а після війни отримав ступінь доктора психології. Під час навчання в школі він зацікавився психоаналізом, благо грунт для цього захоплення був самий благодатний: у той час у Відні жив Зігмунд Фрейд і функціонувало Віденське психоаналітичне суспільство. В. Франкл написав 3. Фрейду захоплений лист і скоро отримав відповідь, між ними зав'язалося листування. Засновникові психоаналізу сподобався активний і допитливий хлопець, що висловлює цікаві думки. Він допоміг Франклу опублікувати його статтю в Міжнародному журналі психоаналізу. Проте той, вивчивши різні напрями психоаналітичної науки, зацікавився ідеями Адлера, що заснував Другу віденську школу психотерапії, тим самим відокремившись від фрейдиського напряму в психології. У 1924 р. Віктор Франкл поступив у Віденський університет, де став вивчати психотерапію. Через декілька років він остаточно визначився в своєму виборі і приєднався до адлеріанської школи індивідуальної психології. Ознаменуванням вибору стала його стаття в Міжнародному журналі індивідуальної психології, що повністю відповідала всім ідеям цієї школи. Основне завдання індивідуальної психології полягає в тому, аби знайти життєву лінію, що стала причиною нервозності, і зцілити пацієнта методом підбадьорення. Але і цей напрям не відповідав ідеям, що повністю вдовольняли, самого В. Франкла. Він часто розходився з колегами в поглядах і в 1927 р. покинув «Суспільство індивідуальної психології». Проте, спілкування з Альфредом Адлером зробило на нього великий вплив, і вся творчість Франкла так чи інакше пов'язана саме з індивідуальною психологією. В цей час ним був сформульований термін «логотерапія», який згодом став одним з основних понять його психоаналітичної концепції. У це слово Франкл вкладав щось більше, ніж інші психологи. У 1928 р. В. Франкл заснував і очолив у Відні Центр консультування молоді, а в 1930 р. отримав ступінь доктора медицини і став працювати в університетській клініці Нейропсихології. В цей час він активно займався клінічною практикою і публікувався в різних медичних журналах. Він створив і розробляв особливу техніку лікування, що отримала назву «техніка парадоксальної інтенціі». Цей метод мав інверсійний характер і грунтувався на принципі «від осоружного». Лікар «заохочував» невропатичні прояви пацієнта, підкріплював його побоювання, тим самим досягаючи позитивного результату. На основі цього досвіду клінічної психіатрії поступово формувалися ідеї логотерапії, або, по вираженню В. Франкла, екзистенціального аналізу. У 1938 р. Австрія виявилася під владою нациського рейху, що для Франкла було смертельно небезпечно. Незадовго до цього йому запропонували виїхати до Америки, проте вчений відкинув запрошення, оскільки на його сім'ю воно не поширювалося. Його врятувала випадковість: людина, що оформляла списки що відправляються в табори смерті, викреслила Франкла із списку, оскільки сама була його колишнім пацієнтом. Залишившись таким чином в живих В. Франкл не залишив своєї практики, навпаки, досить швидко він став завідувати відділенням Віденської Ротшильдовської єврейської лікарні. Можливо, це стало однією з причин того, що в 1942 р. його відправили до концтабору. Учений провів там три роки і вийшов лише в 1945 р., вже після закінчення війни.
Після звільнення В. Франкл випустив книгу, яка називалася «Психолог в концтаборі» Ця книга створювалася ним протягом трьох страшних років, зберігалася в пам'яті, поки нарешті не з'явилася можливість опублікувати її. Вона відразу стала популярною, була переведена на безліч мов, і її загальний наклад перевищив 2,5 мільйона екземплярів. Після такого важкого періоду життя для Франкла настав етап творчого підйому. В кінці сорокових років він випустив величезну кількість книг по психології і психотерапії, по медицині і філософії «Доктор і душа», «Психотерапія і екзистенціалізм», «Час і відповідальність», «Психотерапія на практиці». У своїй монографії «Воля до сенсу» він продовжував розвивати різні аспекти теорії логотерапії.
У 1946 р. В. Франкл був вибраний директором Віденської неврологічної лікарні. Він став викладати у Віденському університеті, де в 1949 р. отримав ступінь доктора філософії. З 1950 р. Франкл очолив австрійську спілку психотерапевтів. В середині 1960-х рр. багато робіт Франкла було перекладено англійською мовою, що принесло йому світову популярність. Він зробив дві дуже тривалі поїздки по різних країнах, де читав свої лекції з логотерапії, у тому числі був і в СРСР. Віктор Франкл помер в 1995 р. у Відні.
ВИСНОВОК
Сенс життя. Багато вчених теоретиків і практиків в різних областях науки вивчали і розвивали цю тему. Кожен пропонує свій погляд, своє розуміння. Так, відомий австрійський психолог і психотерапевт Віктор Франкл, розробив цілий напрям в психотерапії орієнтований на пошук і визначення сенсу життя — це логотерапія.
Згідно логотерапії боротьба за сенс життя є основною рушійною силою для людини. Пошук кожною людиною сенсу є головною метою її життя. Сенс унікальний і специфічний тому, що він має бути і може бути здійснений лише саме ось цією людиною і лише тоді, коли вона досягає розуміння того, що могло б задовольнити її власну потребу в сенсі. Людина здатна жити і навіть померти заради порятунку своїх ідеалів, цінностей і релігійних поглядів. Скороминущість нашого існування поза сумнівом оправдовує його безглуздя. Але воно ж формує нашу відповідальність, оскільки все залежить від реалізації по суті тимчасових можливостей.
Людина постійно робить вибір з маси існуючих можливостей, яка з них буде приречена нанереалізацію, а яка буде актуалізована. Якийсь вибір буде зроблений раз і назавжди.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Франкл В.Е. / «Воля до сенсу» - М.: 2001р.
2. Франкл В.Е. / «Доктор і душа» - М.: 2000р.
3. Франкл В.Е. / «Основні поняття логотерапії» - Спб.: Ювента, 1997р.
4. Франкл В.Е. / «Страждання від безглуздя життя: Актуальна психотерапія» - М.: СУІ, 2009 р.
5. Франкл В.Е. / «Сказати життю "Так"» - М.: Смысл, 2008 р.
6. Франкл В.Е. / «Психотерапія на практиці» - С.: ПЕР СЭ, 2004р.
7. Інтернет видання
История психологии
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………....…..3
1. Область історії психології…………...............................4
2. Володимир Андрійович Роменець – видатна постать
в історії психології……………………………………………….6
Висновки……………………….……………………………..…….9
Список використаної літератури……………………………10
ВСТУП
Розвиток української психології неможливий без осмислення та узагальнення великого історичного спадку психологічної науки. Вивчення історії психології є одним із найактуальніших завдань, що постали перед дослідниками. Останнім часом вийшла низка праць, в яких частково розв'язується означена проблема. Цінність історії завжди індивідуальна, тобто по-різному розкривається для різних епох, народів і культур. Але в будь-якому разі вона репрезентує не просто суму відомостей і свідчень про минуле й теперішнє, яка зафіксована в історичних хроніках і писаннях, а той узагальнений образ історії, який вона має в контексті індивідуального буття людини. Психологічна наука в нашій країні нині вступає в якісно новий етап свого розвитку. Психологія як наука вивчає факти, механізми і закономірності психічного життя. Історія психології описує і пояснює, як ці факти і закони відкривалися людському розуму. Складовою історії психології є історіографія психології - сукупність досліджень, об'єктом яких і є історія психології. Вона ставить своїм завданням дослідити минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку, закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну реальність, взаємодії науки та соціальної практики. Одним із тих, хто створив свою оазу вільної української думки, причому думки високоінтелектуальної, науково-фахової, був київський психолог Володимир Роменець.
1. Область історії психології
Поява психологічних знань за часом порівнянно з народженням людської цивілізації. Виникає людське співтовариство і разом з ним з'являються спроби відповісти на одвічні, ті, що хвилюють людину питання, що стосуються її можливостей і обмежень у взаємодії з суворою дійсністю, її специфіки і місця у навколишньому світі. Результатом такого роду роздумів є виникнення психологічного пізнання, яке, вирушаючи своїм корінням в ранні етапи людської історії, супроводжує і весь подальший її розвиток, аж до теперішнього часу.
Історія психології -- системна освіта, що включає безліч аспектів, ієрархічну структуру, складну, різнорівневу систему детермінант.
По своїй гносеологічній природі історія психології є віддзеркаленням процесу становлення і розвитку психологічного пізнання, тобто є віддзеркаленням другого порядку - віддзеркаленням відбитого. Вона досліджує не саму психічну реальність, а уявлення про неї, історії, що складаються на різних етапах, і в різних культурних ареалах. Цим обумовлена необхідність чіткого розведення об'єктивного і суб'єктивного погляду на досліджувані процеси.
В даний час історико-психологічні дослідження набувають особливого значення. Усвідомлення їх теоретичної важливості і зростання їх реального статусу в системі психологічних наук значною мірою визначається і стимулюється соціальними умовами буття науки, що склалися на сучасному етапі суспільного розвитку. Розширення професійного співтовариства істориків психології здійснюється за рахунок включення в проведення історико-психологічних досліджень представників суміжних з психологією наукових дисциплін: істориків, філософів, фізіологів, культурологів, педагогів і збільшення числа комплексних розробок по історії психології, у тому числі по методологічних проблемах.
Розвиток української психології XX століття безпосередньо пов’язаний з іменем В. А. Роменця, якого справедливо вважають одним з найяскравіших представників психологічної науки не лише в Україні, а й у межах світового наукового співтовариства. Він – автор майже 170 друкованих праць. Кожна книга вченого не лише зреалізований творчий потенціал, а й віра у внутрішній світ читача, в його здатність увійти в діалог з талановитим дослідником, глибокою, щедрою, непересічною людиною.
2. Володимир Андрійович Роменець –
видатна постать в історії психології
Володимир Андрійович Роменець академік Академії педагогічних наук України, професор, доктор психологічних наук, один із фундаторів сучасної української психології. вчений, вчитель багатьох своїх послідовників, серед яких Тетяна Михайлівна Титаренко, Віталій Олександрович Татенко, Ірина Петрівна Маноха та ін.
Володимир Андрійович народився 20 травня 1926 р. в Києві у сім'ї службовця. Після закінчення відділення психології філософського факультету Київського державного університету ім. Т.Шевченка та аспірантури в Інституті психології МО УРСР Володимир Андрійович працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР. З 1967 р. перейшов на постійну роботу в Київський університет, подолавши 30-річний шлях від старшого викладача до професора кафедри загальної та інженерної психології. З 1991 р., не залишаючи викладацької роботи в університеті, очолював відділ теорії, історії психології та етнопсихології в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України. У 1992 р. був обраний дійсним членом АПН України. З 1996 р. і до останніх днів Володимир Андрійович плідно працював на посаді головного наукового співробітника Інституту соціальної та політичної психології АПН України. В.А.Роменець є автором близько 170 друкованих праць. Основний його науковий доробок - у галузях загальної психології, історії всесвітньої та української психології, історичної психології, психології творчості. До золотого фонду української психології входять такі його фундаментальні праці, як «Фантазія, пізнання, творчість» (1965), «Психологія творчості» (1971), «Історія психологи» (1975), «Історія психології стародавнього світу і середніх віків» (1982), «Історія психології епохи Відродження» (1988), «Історія психології XIX - початку XX століття» (1995) та ін. У цих монографіях В. А. Роменець підкреслює культурологічний аспект становлення психологічних знань, покладаючи в його основу вчинковий принцип та вчинковий осередок, який разом із цим виступає традиційним логічним осередком психологічних систем різних історико-культурних епох. Учений був розробником концепції, керівником авторського колективу і співавтором фундаментального та принципово нового за своєю структурою підручника "Основи психології".
Майже все своє свідоме життя пов'язав із Київським університетом, де отримав психологічну освіту і з 1967 та до кінця свого життя викладав психологію, вів науково-дослідницьку роботу. В.А.Роменець був засновником школи історико-психологічних досліджень в Україні. Його науковий доробок охоплює проблеми загальної психології, історії всесвітньої та української психології, історичної психології, психології творчості.
Талант науковця, викладача, широка ерудиція, творчий хист, мовне і письменницьке обдарування і ще багато іншого непересічного уособлював Володимир Андрійович. Тому усі, хто слухав лекції професора Роменця, був присутній на його наукових доповідях, читав його книжки, спілкувався з ним на різні теми, наче прилучався до чогось чистого, величного, талановитого, суттєвого, справжнього . Володимир Андрійович добре розумів не тільки тему героїчного, а й трагічного в житті окремого індивіда і суспільства. Він щиро співпереживав людині як предметові своїх досліджень і так само уважно й турботливо ставився до тих, із ким спілкувався. На жаль, лише сьогодні ми починаємо відкривати для себе В.А.Роменця як великого гуманіста і примиренця.
ВИСНОВОК
Попри надзвичайно несприятливі умови українська гуманітарна наука 1960-их – 80-их років дала низку цікавих оригінальних шкіл, які абсолютно не губилися б на світовому рівні, аби ж тільки існувала достатня кількість перекладів і аби ж тільки тоді існував нормальний науковий обмін. Дала ця наука і низку постатей які не дали обірватися низці української інтелектуальної традиції, яку свідомо намагався перетнути правлячий режим. І однією з них по праву можна вважати Володимира Андрійовича Роменця.
Основна концепція В.А.Роменця у психології – це концепція вчинку. Він тлумачить вчинок як універсальну структуру за допомогою якої можна розплести клубок всесвітньої психології. Протягом свого власного життя він намагався дати відповідь, як людина має вчиняти в тій чи іншій ситуації, намагався дати відповідь іншим людям, що таке сенс життя.
Психологія як наука вивчає факти, механізми і закономірності психічного життя. Історія ж психології описує і пояснює, як ці факти і закони відкривалися людському розуму. Якщо предметом психології є одна реальність, а саме реальність відчуттів і сприйнять, пам'яті і волі, емоцій і характеру, то предметом історії психології служить інша реальність, а саме – діяльність людей, зайнятих пізнанням психічного світу.
І відтак постать Володимира Роменця, який відійшов з життя 11 років тому, ще довго буде актуальною, а його праці, очевидно, житимуть довго потому, коли відійде останній з тих, кому пощастило слухати лекції цього непересічного науковця.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Роменець В. А. / «Принцип прийняття рішення в психології. Емоційний, інтуїтивний несвідомий фактор психічної активності. Особистість епохи бароко» -К.: 2006р.
2. Роменець В. А. / «Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва : навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів» - К.: Либідь 2006р.
3. Роменець В. А./ «Вчинок - основа самопізнання людини і людства» - К.: 1997р.
4. Роменець В. А., Маноха І.П. / «Історія психології XX століття» - К.: 1998р.
5. Роменець В. А./ «Історія психології. XVII століття. Епоха Просвітництва : Навчальний посібник для студентів вузів» - К.: 2006р.
6. Роменець В. А. / «Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження : Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів» - К.: Либідь 2005р.
7. Інтернет видання
Вступ…………………………………………………………....…..3
1. Область історії психології…………...............................4
2. Володимир Андрійович Роменець – видатна постать
в історії психології……………………………………………….6
Висновки……………………….……………………………..…….9
Список використаної літератури……………………………10
ВСТУП
Розвиток української психології неможливий без осмислення та узагальнення великого історичного спадку психологічної науки. Вивчення історії психології є одним із найактуальніших завдань, що постали перед дослідниками. Останнім часом вийшла низка праць, в яких частково розв'язується означена проблема. Цінність історії завжди індивідуальна, тобто по-різному розкривається для різних епох, народів і культур. Але в будь-якому разі вона репрезентує не просто суму відомостей і свідчень про минуле й теперішнє, яка зафіксована в історичних хроніках і писаннях, а той узагальнений образ історії, який вона має в контексті індивідуального буття людини. Психологічна наука в нашій країні нині вступає в якісно новий етап свого розвитку. Психологія як наука вивчає факти, механізми і закономірності психічного життя. Історія психології описує і пояснює, як ці факти і закони відкривалися людському розуму. Складовою історії психології є історіографія психології - сукупність досліджень, об'єктом яких і є історія психології. Вона ставить своїм завданням дослідити минуле з метою висвітлення загальної теорії розвитку психологічних ідей, розкриття умов і причин цього розвитку, закономірностей і механізмів одержання нового знання про психічну реальність, взаємодії науки та соціальної практики. Одним із тих, хто створив свою оазу вільної української думки, причому думки високоінтелектуальної, науково-фахової, був київський психолог Володимир Роменець.
1. Область історії психології
Поява психологічних знань за часом порівнянно з народженням людської цивілізації. Виникає людське співтовариство і разом з ним з'являються спроби відповісти на одвічні, ті, що хвилюють людину питання, що стосуються її можливостей і обмежень у взаємодії з суворою дійсністю, її специфіки і місця у навколишньому світі. Результатом такого роду роздумів є виникнення психологічного пізнання, яке, вирушаючи своїм корінням в ранні етапи людської історії, супроводжує і весь подальший її розвиток, аж до теперішнього часу.
Історія психології -- системна освіта, що включає безліч аспектів, ієрархічну структуру, складну, різнорівневу систему детермінант.
По своїй гносеологічній природі історія психології є віддзеркаленням процесу становлення і розвитку психологічного пізнання, тобто є віддзеркаленням другого порядку - віддзеркаленням відбитого. Вона досліджує не саму психічну реальність, а уявлення про неї, історії, що складаються на різних етапах, і в різних культурних ареалах. Цим обумовлена необхідність чіткого розведення об'єктивного і суб'єктивного погляду на досліджувані процеси.
В даний час історико-психологічні дослідження набувають особливого значення. Усвідомлення їх теоретичної важливості і зростання їх реального статусу в системі психологічних наук значною мірою визначається і стимулюється соціальними умовами буття науки, що склалися на сучасному етапі суспільного розвитку. Розширення професійного співтовариства істориків психології здійснюється за рахунок включення в проведення історико-психологічних досліджень представників суміжних з психологією наукових дисциплін: істориків, філософів, фізіологів, культурологів, педагогів і збільшення числа комплексних розробок по історії психології, у тому числі по методологічних проблемах.
Розвиток української психології XX століття безпосередньо пов’язаний з іменем В. А. Роменця, якого справедливо вважають одним з найяскравіших представників психологічної науки не лише в Україні, а й у межах світового наукового співтовариства. Він – автор майже 170 друкованих праць. Кожна книга вченого не лише зреалізований творчий потенціал, а й віра у внутрішній світ читача, в його здатність увійти в діалог з талановитим дослідником, глибокою, щедрою, непересічною людиною.
2. Володимир Андрійович Роменець –
видатна постать в історії психології
Володимир Андрійович Роменець академік Академії педагогічних наук України, професор, доктор психологічних наук, один із фундаторів сучасної української психології. вчений, вчитель багатьох своїх послідовників, серед яких Тетяна Михайлівна Титаренко, Віталій Олександрович Татенко, Ірина Петрівна Маноха та ін.
Володимир Андрійович народився 20 травня 1926 р. в Києві у сім'ї службовця. Після закінчення відділення психології філософського факультету Київського державного університету ім. Т.Шевченка та аспірантури в Інституті психології МО УРСР Володимир Андрійович працював науковим співробітником Інституту філософії АН УРСР. З 1967 р. перейшов на постійну роботу в Київський університет, подолавши 30-річний шлях від старшого викладача до професора кафедри загальної та інженерної психології. З 1991 р., не залишаючи викладацької роботи в університеті, очолював відділ теорії, історії психології та етнопсихології в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України. У 1992 р. був обраний дійсним членом АПН України. З 1996 р. і до останніх днів Володимир Андрійович плідно працював на посаді головного наукового співробітника Інституту соціальної та політичної психології АПН України. В.А.Роменець є автором близько 170 друкованих праць. Основний його науковий доробок - у галузях загальної психології, історії всесвітньої та української психології, історичної психології, психології творчості. До золотого фонду української психології входять такі його фундаментальні праці, як «Фантазія, пізнання, творчість» (1965), «Психологія творчості» (1971), «Історія психологи» (1975), «Історія психології стародавнього світу і середніх віків» (1982), «Історія психології епохи Відродження» (1988), «Історія психології XIX - початку XX століття» (1995) та ін. У цих монографіях В. А. Роменець підкреслює культурологічний аспект становлення психологічних знань, покладаючи в його основу вчинковий принцип та вчинковий осередок, який разом із цим виступає традиційним логічним осередком психологічних систем різних історико-культурних епох. Учений був розробником концепції, керівником авторського колективу і співавтором фундаментального та принципово нового за своєю структурою підручника "Основи психології".
Майже все своє свідоме життя пов'язав із Київським університетом, де отримав психологічну освіту і з 1967 та до кінця свого життя викладав психологію, вів науково-дослідницьку роботу. В.А.Роменець був засновником школи історико-психологічних досліджень в Україні. Його науковий доробок охоплює проблеми загальної психології, історії всесвітньої та української психології, історичної психології, психології творчості.
Талант науковця, викладача, широка ерудиція, творчий хист, мовне і письменницьке обдарування і ще багато іншого непересічного уособлював Володимир Андрійович. Тому усі, хто слухав лекції професора Роменця, був присутній на його наукових доповідях, читав його книжки, спілкувався з ним на різні теми, наче прилучався до чогось чистого, величного, талановитого, суттєвого, справжнього . Володимир Андрійович добре розумів не тільки тему героїчного, а й трагічного в житті окремого індивіда і суспільства. Він щиро співпереживав людині як предметові своїх досліджень і так само уважно й турботливо ставився до тих, із ким спілкувався. На жаль, лише сьогодні ми починаємо відкривати для себе В.А.Роменця як великого гуманіста і примиренця.
ВИСНОВОК
Попри надзвичайно несприятливі умови українська гуманітарна наука 1960-их – 80-их років дала низку цікавих оригінальних шкіл, які абсолютно не губилися б на світовому рівні, аби ж тільки існувала достатня кількість перекладів і аби ж тільки тоді існував нормальний науковий обмін. Дала ця наука і низку постатей які не дали обірватися низці української інтелектуальної традиції, яку свідомо намагався перетнути правлячий режим. І однією з них по праву можна вважати Володимира Андрійовича Роменця.
Основна концепція В.А.Роменця у психології – це концепція вчинку. Він тлумачить вчинок як універсальну структуру за допомогою якої можна розплести клубок всесвітньої психології. Протягом свого власного життя він намагався дати відповідь, як людина має вчиняти в тій чи іншій ситуації, намагався дати відповідь іншим людям, що таке сенс життя.
Психологія як наука вивчає факти, механізми і закономірності психічного життя. Історія ж психології описує і пояснює, як ці факти і закони відкривалися людському розуму. Якщо предметом психології є одна реальність, а саме реальність відчуттів і сприйнять, пам'яті і волі, емоцій і характеру, то предметом історії психології служить інша реальність, а саме – діяльність людей, зайнятих пізнанням психічного світу.
І відтак постать Володимира Роменця, який відійшов з життя 11 років тому, ще довго буде актуальною, а його праці, очевидно, житимуть довго потому, коли відійде останній з тих, кому пощастило слухати лекції цього непересічного науковця.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Роменець В. А. / «Принцип прийняття рішення в психології. Емоційний, інтуїтивний несвідомий фактор психічної активності. Особистість епохи бароко» -К.: 2006р.
2. Роменець В. А. / «Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва : навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів» - К.: Либідь 2006р.
3. Роменець В. А./ «Вчинок - основа самопізнання людини і людства» - К.: 1997р.
4. Роменець В. А., Маноха І.П. / «Історія психології XX століття» - К.: 1998р.
5. Роменець В. А./ «Історія психології. XVII століття. Епоха Просвітництва : Навчальний посібник для студентів вузів» - К.: 2006р.
6. Роменець В. А. / «Історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження : Навчальний посібник для студ. вищ. навч. закладів» - К.: Либідь 2005р.
7. Інтернет видання
воскресенье, 17 мая 2009 г.
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………….........3
1. Процеси пам’яті …………............................................5
2. Відтворення – один з головних процесів пам’яті……7
Висновки……………………….……………………………..…...9
Список використаної літератури……………………………10
ВСТУП
Дуже складно, та й навіть неможливо уявити своє життя без процесів пам’яті. Пам'ять виконує функцію нагромадження, збереження і відтворення раніше сприйнятого і пережитого, почуттєвого і раціонального пізнання людиною оточуючого середовища і самого себе з метою адекватного пристосування, здійснення цілеспрямованої діяльності. Пам'ять та увага дуже тісно пов’язані з функціональною активністю відчуттів, сприймань, мислення, свідомості та інших психічних процесів, які урізноманітнюють наше життя і, дійсно доводять, що людина – найкраще організована та найрозумніша істота на Землі. Пам'ять погіршується від неповного її використання. Відтворення - це процес пам'яті, в результаті якого відбувається актуалізація закріпленого раніше змісту психіки через вилучення його з довгострокової пам'яті й переведення в оперативну. Відтворюючи в процесі відтворення різні етапи, можна розташувати їх у такому порядку: впізнавання, власне відтворення і пригадування.
Розвиток пам'яті насамперед залежить від зацікавленого включення особистості в продуктивну діяльність. Виховання пам'яті нерозривно пов'язане з вихованням самої особистості. Тільки повноцінна діяльність особистості сприяє розвиткові доброї пам'яті. Інтерес, зацікавленість, активне ставлення до діяльності сприяють мимовільному запам'ятовуванню. Для запам'ятовування важливим є перше враження, його якість і глибина. Збереження інформації. Чимало з того, що має для людини особливо важливе життєве значення, взагалі не забувається. Збереження завченого матеріалу після певного відтинку часу знаходиться в обернено пропорційному відношенні до обсягу цього матеріалу.
1. Процеси пам’яті
Пам’ять – це психічний пізнавальний процес, який полягає у фіксації, збереженні та відтворенні попереднього досвіду.
Серед процесів пам’яті виокремлюють:запам’ятовування, відтворення, забування.
Запам’ятовування – один з головних процесів пам’яті. Засадовими стосовного нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Чим складніший матеріал, тим складніші й ті тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя запам’ятовування. Запам’ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним. Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів. Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості значно довше ніж нецікаве. Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.
Забування – процес, зворотній у запам’ятовуванні і пролягає у згасанні тимчасових нервових зв’язків. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною, яка погіршує запам’ятовування може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.
Відтворення – один із головних процесів пом’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку. Найпростіша форма відтворення – впізнавання. Впізнавання – це відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним. При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються всі деталі попереднього ознайомлення з ним. Неповне впізнання характеризується невизначеністю, труднощами співвідношення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді. Складнішою формою відтворення є роздування.
2. Відтворення – один з головних
процесів пам’яті
Відтворення є показником міцності запам’ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку. Відтворення матеріалу, який зберігається в довготривалій пам’яті полягає в переході його з довготривалої пам’яті в короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам’ятовування і забування, але має також свої особливості і механізми. Відтворення може мати три форми – впізнавання, пригадування і спогади. Впізнавання – це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Впізнавання буває повним і неповним.
Під час повного впізнання повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюють з раніше відомим, повністю відновлюється час, місце та інші деталі попереднього стикання з ним.
Для неповного впізнання характерна невизначеність, труднощі співвіднесення об’єкта, який сприймаємо, з тим, що вже знайомий нам у попередньому досвіді. Метрит необхідного матеріалу в довготривалій пам’яті. Оскільки матеріал у пам’яті організований певним чином на основі смислових ознак, які становлять це поняття або образ, то його пошук також є не сліпим блуканням у комірках пам’яті, а певним рухом до потрібного матеріалу по семантичній системі або дереву.
Спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого. Специфічним елементом цього відтворення є факти життєвого шляху людини в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була безпосередньо причетна. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.
ВИСНОВОК
До головних психологічних властивостей людини слід відносини такі як увагу, відчуття, сприйняття, память, мислення та його прояви. Без даних психологічних властивостей не може йти про сприймання сучасної людини як психологічного індивіда. Пам'яттю називається запам'ятовування, збереження та наступне відтворення індивідом його досвіду. Будучи однією з найважливіших характеристик усіх психічних процесів, пам'ять забезпечує єдність і цілісність людської особистості.
Відтворення - має активний творчий характер. Відтворення - це впізнавання якогось об'єкта в умовах повторного сприйняття. Спогадання - відтворення образів нашого минулого, локалізованого в часі та просторі. Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади —
це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого.
У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об’єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.
На рівні індивіда, пам'ять, а отже і відтворення, є опосередкованим мнемічними діями процесом, складовою пізнавальної діяльності. На рівні особистості — це засіб, користуючись яким людина будує своє життя.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Бондарчук О. І., Бондарчук Л. І. – «Основи психології та педагогіки: Курс лекцій» / К.: МАУП, 1999р.
2. Волошина В. В., Волинська С. О. – «Загальна психологія: Практикум: Навчальний посібник» / К.: Каравела, 2005р.
3. Дубравська Д. М. – «Основи психології: Навчальний посібник» / Львів: Світ, 2001р.
4. Максименко С. Д., Соловієнко В. О. – «Загальна психологія» – К.: 2000р.
5. М’ясоїд П.А. / «Загальна психологія: Навч. посіб.» - К.: Вища школа, 2001р.
6. Скрипченко О. В. та ін. – «Психічні процеси. Загальна психологія: Підручник» / К.: Либідь, 2003р.
7. Інтернет ресурси
Вступ………………………………………………………….........3
1. Процеси пам’яті …………............................................5
2. Відтворення – один з головних процесів пам’яті……7
Висновки……………………….……………………………..…...9
Список використаної літератури……………………………10
ВСТУП
Дуже складно, та й навіть неможливо уявити своє життя без процесів пам’яті. Пам'ять виконує функцію нагромадження, збереження і відтворення раніше сприйнятого і пережитого, почуттєвого і раціонального пізнання людиною оточуючого середовища і самого себе з метою адекватного пристосування, здійснення цілеспрямованої діяльності. Пам'ять та увага дуже тісно пов’язані з функціональною активністю відчуттів, сприймань, мислення, свідомості та інших психічних процесів, які урізноманітнюють наше життя і, дійсно доводять, що людина – найкраще організована та найрозумніша істота на Землі. Пам'ять погіршується від неповного її використання. Відтворення - це процес пам'яті, в результаті якого відбувається актуалізація закріпленого раніше змісту психіки через вилучення його з довгострокової пам'яті й переведення в оперативну. Відтворюючи в процесі відтворення різні етапи, можна розташувати їх у такому порядку: впізнавання, власне відтворення і пригадування.
Розвиток пам'яті насамперед залежить від зацікавленого включення особистості в продуктивну діяльність. Виховання пам'яті нерозривно пов'язане з вихованням самої особистості. Тільки повноцінна діяльність особистості сприяє розвиткові доброї пам'яті. Інтерес, зацікавленість, активне ставлення до діяльності сприяють мимовільному запам'ятовуванню. Для запам'ятовування важливим є перше враження, його якість і глибина. Збереження інформації. Чимало з того, що має для людини особливо важливе життєве значення, взагалі не забувається. Збереження завченого матеріалу після певного відтинку часу знаходиться в обернено пропорційному відношенні до обсягу цього матеріалу.
1. Процеси пам’яті
Пам’ять – це психічний пізнавальний процес, який полягає у фіксації, збереженні та відтворенні попереднього досвіду.
Серед процесів пам’яті виокремлюють:запам’ятовування, відтворення, забування.
Запам’ятовування – один з головних процесів пам’яті. Засадовими стосовного нього є утворення й закріплення тимчасових нервових зв’язків. Чим складніший матеріал, тим складніші й ті тимчасові зв’язки, які утворюють підґрунтя запам’ятовування. Запам’ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним. Мимовільне запам’ятовування здійснюється без спеціально поставленої мети запам’ятати. На мимовільне запам’ятовування впливають яскравість, емоційна забарвленість предметів. Мимовільному запам’ятовуванню сприяє також наявність інтересу. Усе, що цікавить, запам’ятовується значно легше й утримується в нашій свідомості значно довше ніж нецікаве. Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер, у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.
Забування – процес, зворотній у запам’ятовуванні і пролягає у згасанні тимчасових нервових зв’язків. Якщо набуті знання протягом тривалого часу не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Причиною, яка погіршує запам’ятовування може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення нових тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.
Відтворення – один із головних процесів пом’яті. Воно є показником міцності запам’ятовування і водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку. Найпростіша форма відтворення – впізнавання. Впізнавання – це відтворення, що виникає при повторному сприйманні предметів. Впізнавання буває повним і неповним. При повному впізнаванні повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відновлюються всі деталі попереднього ознайомлення з ним. Неповне впізнання характеризується невизначеністю, труднощами співвідношення об’єкта, що сприймається, з тим, що вже мав місце в попередньому досвіді. Складнішою формою відтворення є роздування.
2. Відтворення – один з головних
процесів пам’яті
Відтворення є показником міцності запам’ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку. Відтворення матеріалу, який зберігається в довготривалій пам’яті полягає в переході його з довготривалої пам’яті в короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам’ятовування і забування, але має також свої особливості і механізми. Відтворення може мати три форми – впізнавання, пригадування і спогади. Впізнавання – це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Впізнавання буває повним і неповним.
Під час повного впізнання повторно сприйнятий предмет відразу ототожнюють з раніше відомим, повністю відновлюється час, місце та інші деталі попереднього стикання з ним.
Для неповного впізнання характерна невизначеність, труднощі співвіднесення об’єкта, який сприймаємо, з тим, що вже знайомий нам у попередньому досвіді. Метрит необхідного матеріалу в довготривалій пам’яті. Оскільки матеріал у пам’яті організований певним чином на основі смислових ознак, які становлять це поняття або образ, то його пошук також є не сліпим блуканням у комірках пам’яті, а певним рухом до потрібного матеріалу по семантичній системі або дереву.
Спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого. Специфічним елементом цього відтворення є факти життєвого шляху людини в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була безпосередньо причетна. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.
ВИСНОВОК
До головних психологічних властивостей людини слід відносини такі як увагу, відчуття, сприйняття, память, мислення та його прояви. Без даних психологічних властивостей не може йти про сприймання сучасної людини як психологічного індивіда. Пам'яттю називається запам'ятовування, збереження та наступне відтворення індивідом його досвіду. Будучи однією з найважливіших характеристик усіх психічних процесів, пам'ять забезпечує єдність і цілісність людської особистості.
Відтворення - має активний творчий характер. Відтворення - це впізнавання якогось об'єкта в умовах повторного сприйняття. Спогадання - відтворення образів нашого минулого, локалізованого в часі та просторі. Одним із різновидів довільного відтворення є спогади. Спогади —
це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого.
У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об’єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.
На рівні індивіда, пам'ять, а отже і відтворення, є опосередкованим мнемічними діями процесом, складовою пізнавальної діяльності. На рівні особистості — це засіб, користуючись яким людина будує своє життя.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Бондарчук О. І., Бондарчук Л. І. – «Основи психології та педагогіки: Курс лекцій» / К.: МАУП, 1999р.
2. Волошина В. В., Волинська С. О. – «Загальна психологія: Практикум: Навчальний посібник» / К.: Каравела, 2005р.
3. Дубравська Д. М. – «Основи психології: Навчальний посібник» / Львів: Світ, 2001р.
4. Максименко С. Д., Соловієнко В. О. – «Загальна психологія» – К.: 2000р.
5. М’ясоїд П.А. / «Загальна психологія: Навч. посіб.» - К.: Вища школа, 2001р.
6. Скрипченко О. В. та ін. – «Психічні процеси. Загальна психологія: Підручник» / К.: Либідь, 2003р.
7. Інтернет ресурси
Подписаться на:
Сообщения (Atom)