Семінар юридична психологія

Семінар

Правопорушення — це винна дія або бездіяльність особи, яка порушує встановлені норми права, завдає шкоди й спричиняє юридичну відповідальність.

Причини правопорушень

Причини злочинної поведінки слід розглядати в комплексі, враховуючи і біологічні фактори індивіда, його індивідуально-психологічні особливості, соціально надбані ним якості та зовнішні обставини, в яких формується особистість та реалізується її життєдіяльність.

Розвиток особистості залежить від того безпосереднього середовища, яке її оточує, від особистого досвіду, від її діяльності і т. д. А це безпосереднє середовище може бути носієм конкретних антигромадських звичок, які через наслідування, зараження, навіювання і поведінкові стереотипи впливає на людину, яка потрапила в таке мікросередовище.

Причини правопорушень поділяють на об'єктивні та суб'єктивні.

^_____ Навіювання, або сугестія (лат. suggestio — навіювання) — процес впливу на психічну сферу людини, пов'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел.

Наслідування — процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис її характеру та стилю життя.

Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу. ^_________

Об'єктивні причини не залежать від людини, вони зумовлені зовнішніми, незалежними від самої особи, обставинами. Складні економічні умови життя сприяють зростанню кількості правопорушень. Криза в економіці, недостатній життєвий рівень, затримки з виплатою заробітної плати, низький рівень оплати праці, безробіття спонукають окремих осіб до скоєння правопорушень. Сприяють правопорушенням також недостатня ефективність роботи правоохоронних органів, а часом і їх корумпованість.

Суб'єктивні причини пов'язані із самою особою — громадянином. На жаль, люди в нашій державі здебільшого погано знають закони. Це значною мірою сприяє збільшенню кількості правопорушень. Правопорушення можуть зумовлюватися темпераментом, наприклад підвищеною збудженістю чи імпульсивністю особи, наявністю певних психічних відхилень тощо.

Психологічні особливості та структура злочинних груп

Злочинна група -- це неформальне антисуспільне об'єднання осіб для спільного вчинення злочинів, що є єдиним, особливим суб'єктом діяльності. Саме спільність вчинення злочинів певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) --головне, заради чого існує злочинна група.

У цьому визначенні наявні такі кваліфікаційні ознаки:

1) мала неформальна група, тобто нечисленна за складом спільність людей, стосунки у якій офіційно не регулюються, підтримується безпосередній особистий контакт між учасниками;

2) об'єднання учасників відбувається завдяки спільній злочинній діяльності;

3) взаємодія учасників групи організована (від ситуативних груп, де групові структури ледве визначені, до складноструктурованих, де існують багатоманітні та багатопланові функціональні та психологічні взаємозв'язки);

4) група є єдиним особливим суб'єктом діяльності тобто кожен учасник робить свій внесок відповідно до координації та розподілу ролей -- з одного боку, до кожного пред'являються певні вимоги -- з іншого. Такі вимоги можна умовно поділити на загальні (здійснювати протизаконні дії, беззастережно дотримуватись норм, що склалися в групі, та субординації) й часткові (обачливість у поведінці, здібності та досвід вчинення злочинів, наявність певних особистісних властивостей).

Причини об'єднання декількох осіб у злочинну групу:

а) неможливість вчинити самому чи складність одноосібної реалізації злочину;

б) особисті неформальні зв'язки і стосунки учасників у минулому за наявності антисуспільної спрямованості одного чи декількох із них;

в) спільність інтересів та соціальних установок учасників групи;

г) цілеспрямований вплив осіб, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід.

Злочинні групи достатньо часто формуються на основі неформальних об'єднань у сфері побутового спілкування (за місцем проживання), що виникають завдяки симпатіям, емоційній привабливості, спільності поглядів та інтересів і т. ін. Єдність та цілісність групи при цьому забезпечується внутрішньою ізоляцією та страхом викриття, протиставленням суспільству і зростанням ймовірності кримі-нального покарання, круговою порукою і острахом розправи при недотриманні взятих зобов'язань.

Злочинна група може також спеціально створюватися особами, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід. Довірливі стосунки базуються на спільному відбуванні покарання в УВП, злочинних зв'язках, вчинених у минулому злочинах та ін. У даному випадку мають місце прояви антисуспільної установки та готовності до злочинної діяльності всіх учасників.

Узагальнення матеріалів літературних першоджерел та практики діяльності правоохоронних органів дозволяє виділити наступні закономірності функціонування злочинних груп:

1) добровільність об'єднання учасників для здійснення злочинної діяльності. Вона безсумнівна навіть у випадках, коли окремі особи залучаються за допомогою психологічного тиску втягуються в групу проти їх волі, оскільки рішення про свою участь чи неучасть, в результаті, приймається людиною свідомо і самостійно;

2) розвиток групи від простого об'єднання двох чи більше осіб для вчинення одиничного злочину (ситуативні та тимчасові групи) до більш складних і організованих форм злочинних об'єднань, діяльність яких стає все більш цілеспрямованою, утаємниченою, жорстокою;

3) удосконалення функціонально-психологічної структури: склад учасників стабілізується, визначається злочинна спеціалізація (злочинні плани та об'єкти злочинних домагань). Із завершенням інтеграційних процесів в злочинній групі встановлюється жорстка внутрішня організація та система взаємних зобов'язань; чітко розподіляються функції і ролі, причому останні набувають стандартизованого та знеособленого вигляду; визначається система норм і правил поведінки як безпосередньо в процесі групової життєдіяльності, так і поза її межами.

Структура злочинних груп:

1. лідер, який очолює ієрархію "домінування -- підлеглість";

2. відповідальні виконавці -- керівники окремих підгруп чи при виконанні окремих операцій, що, як правило, мають злочинний досвід та певні організаторські здібності.

3. виконавці які спеціалізуються на окремих діях та операціях, реалізуючи лише частину загального групового плану.

4. "опозиціонери" -- ті, що претендують на роль лідера за своїми особистісними якостями та рівнем домагань, або ж такі, що мали і втратили провідні позиції в групі: вони демонструють готовність замістити лідера, генерують конкуруючі плани та уявлення, прагнучи до створення мікрогруп і т. ін.

4) заміна емоційних стосунків між учасниками на суто функціонально-ділові, що базуються на спільній злочинній діяльності. Значення відносин симпатії, дружніх і навіть родинних стосунків поступово зменшується, а інколи -- повністю відсутнє;

5) вимушена відособленість, замкнутість щодо інших людей та соціального середовища. Це проявляється різною мірою, але чим вищий рівень її організованості та більш небезпечна групова злочинна діяльність, тим сильніше прагнення до відо-соблення та ізоляції. Відповідно мінімізується кількість учасників до обсягу, необ-хідного для вчинення злочинів;

6) розвиток групи супроводжується територіальним розповсюдженням зло-чинної діяльності, розширенням сфер впливу (мікрорайон -- район -- місто -- область -- регіон) та виникненням суперництва з іншими групами, що з часом призводить до їх перерозподілу.

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відпові­дальність». Отже, суб’єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.

Особистість злочинця – це сукупність типологічних якостей індивіда, які зумовлюють скоєне ним злочинне діяння певного виду.

Психологія особистості злочинця

ПЛАН

1. Поняття, структура особистості злочинця.

2. Типологія особистості злочинця.

а) соціально-адаптивний тип;

б) соціально-дезадаптивний тип.

1. Поняття, структура особистості злочинця.

Охарактеризувати особистість злочинця – означає дослідити і визначити типологічно криміногенно значущі якості індивіда.

Особистість злочинця – це сукупність типологічних якостей індивіда, які зумовлюють скоєне ним злочинне діяння певного виду.

Злочини скоюються не через задатки індивіда до злочинної поведінки і навіть не через те, що індивід не хоче або не розуміє, що потрібно жити за законом, а в результаті того, що у даної людини вкоренилась система змістовних утворень, яка зумовлює її викривлене ставлення до певної сторони соціальної дійсності.

Оцінюючи особистість людини, яка скоїла злочин, потрібно виявити домінуючі спонукання та узагальнені способи її життєдіяльності, які утворюють загальну схему її поведінки та стратегію життєдіяльності. Людська поведінка організується певними вихідними ціннісними позиціями особистості.

Головним системоутворюючим фактором типу особистості є механізм її змістоутворення.

В ціннісному змістоутворенні поведінки злочинців є загальний дефект, який полягає в неадекватній оцінці ними власної користі злочинного діяння. Більш чи менш усвідомлюючи свою антисоціальну суть, злочинці за звичай висувають систему самовиправдальних мотивів і нейтралізують ті соціальні цінності, які перешкоджають досягненню злочинних цілей. Зняття з себе відповідальності на підставі самовиправдання своїх дій – одна з характерних особливостей більшості злочинців.

Причини своєї злочинної поведінки злочинець вбачає не в своїх негативних якостях, а в зовнішніх обставинах, поведінці інших людей. Скоєння злочину поєднується, як правило, з високою самооцінкою злочинця. Це вказує на неадекватність оцінок злочинців, глибокі порушення у сфері самооцінки та самоконтролю особистості. Формується система психічного самозахисту особистості злочинця.

Самовиправдання навмисного злочину здійснюється різними способами:

- утрируванням (перебільшенням) вини жертви;

- знеціненням суспільних та правових норм шляхом протиставлення їх нормам референтних антисоціальних груп (банди, злодійські шайки);

- перенесенням відповідальності на інших осіб, виправданням обставинами, які виникли тощо.

Справжні вихідні мотиви поведінки злочинця можуть трансформуватись, видозмінюватись, приховуватись, оформлятись в потрібному для нього вигляді.

Мотивація злочину формується особистісними негативними якостями злочинця – користливістю, помстою, ревнощами, системою складних поглядів (неправильним розумінням поняття обов’язку, товаришування тощо).

Для злочинців-рецидивистів особливо характерними є глибокі зміни в мотиваційно-потребовій сфері: вона надто примітивна, а дії здійснюються на низькому імпульсивно-установочному рівні регуляції. Мотивація таких дій прихована, що і створює видимість „безмотивного” злочину.

Потреби кожної людини є для нього як система індивідуальних необхідностей. Соціалізована особистість не може існувати тільки на рівні споживання. Її психічний розвиток передбачає зміщення центру потреб на творення, саморозвиток та самореалізацію. Але ця суттєво важлива якість соціалізованої особистості не сформована у більшості злочинців.

Потреби осіб, які скоїли злочини, відрізняються вузькістю, обмеженістю, недорозвитком соціально позитивних видів потреб ( в праці, моральній поведінці), збоченням (статеві збочення, наркотична залежність тощо).

Для багатьох злочинців є характерними спонукання, які виникають стихійно, їх залежність від випадкових ситуацій. Дезінтеґрованість цілісно-регулятивної системи особистості – основна відмінність більшості злочинців. Окремі егоїстичні устремління злочинців, вириваючись з загальних соціально-позиційних зв’язків, стають антисоціальними, регулюють поведінкову систему особистості на підсвідомому рівні.

Підсвідомі механізми психічної регуляції проявляються у всіх установочних діях, в широкій системі поведінкових стереотипів особистості злочинця. Чим нижчим є рівень самосвідомості (а цим і характеризується більшість злочинців), тим вищою є роль підсвідомих механізмів регуляції поведінки.

2. Типологія особистості злочинця

Розробляючи типологію осіб, що вчинили злочини, можна використати різні підстави, критерії (правові, соціальні, психологічні) або типоутворюючі ознаки: ступінь суспільної небезпеки; психологічні особливості; спрямованість протиправних дій; зміст, глибина і стійкість криміногенної мотивації; головні властивості характеру; психічні аномалії, рівень соціальної адаптації, криміногенного зародження). Класифікація може бути зроблена і за суб’єктивною стороною вчиненого і навіть за окремим складом злочинів особливої частини кримінального кодексу. Все це залежить від того, як тонко зауважив Г.М. Міньковський, що, для чого і як має вивчатись.

В кримінології - науці, що спеціально присвячена

вивченню особистості злочинця, досить детально розроблена класифікація різних кримінальних типів. Найбільш відомими є:

За об’єктом посягання, характером злочинних дій, виділяють три великі типологічні групи злочинців;

• корисливі;

• насильницькі;

• корисливо-насильницькі.

За характером, ступенем суспільної небезпеки злочинні типи поділяються на:

• випадковий тип, об’єднує людей, які вперше вчинили злочин через випадкові обставини при загальній соціально-позитивній спрямованості особистості;

- ситуативний тип особистості злочинців, які вчинили злочин під впливом несприятливих умов формування їх особистості, проте в загальному їх характеризують більше позитивно ніж негативно;

• нестійкий тип, до нього відносяться особи, які також вчинили злочин вперше, але які допускали раніше різні правопорушення, аморальні вчинки;

• злісний тип, який включає осіб, які неодноразово здійснювали злочини, у тому числі раніше засуджених за це;

• особливо-небезпечний тип особистості злочинців, яких визнано небезпечними або особливо-небезпечними рецидивістами за вчинені важкі злочини.

Можлива розробка й інших типологічних варіантів особистості злочинців, наприклад, за суб’єктивною стороною в залежності від форми провини - навмисно або необережно скоєний злочин. Під час дослідження психологічних особливостей осіб, що здійснили різні злочинні діяння, привертає увагу така інтеґративна якість особистості як соціальна адаптивність, яка впливає на поведінку людини в різних, у тому числі і в кримінальних ситуаціях.

В основі соціальної адаптивності міститься психічна адаптація людини „як результат діяльності цілісної саморегулюючої системи, активність якої забезпечується не просто сукупністю окремих компонентів (підсистем), а їх взаємодією і „співдіянням”, які породжують нові інтеґративні якості, які не характерні окремим предметам, що їх утворюють. Саме тому осіб, що здійснюють злочини, умовно можна поділити на дві великі групи, два основних типи:

• соціально-адаптивний тип особистості;

• соціально-дезадаптивний тип, з виділенням

проміжних варіантів особистості.

Соціально-адаптивний тип відрізняється високим рівнем нервово-психічної, емоційно-вольової стійкості, протистоянням до стресів, до тривалих психофізіологічних перевантажень, стенічним типом реагування в складних, критичних ситуаціях, розвиненими адаптивними властивостями нервової системи: силою, рухливістю нервових процесів. Ці якості можуть посилюватись добре розвиненим інтелектом, що дозволяє суб’єкту успішно освоювати той чи інший спосіб здійснення злочинів, гнучким мисленням, кмітливістю, прагматичним здійсненням злочину, але і пізніше у ситуаціях активної протидії зусиль правоохоронних органів. Такі особи часто мають досить широке коло інтересів (і не тільки у кримінальній сфері), добру пам’ять, розвинену увагу та уяву, загострене сприймання.

Такий тип особистості розповсюджений серед тих, кого вважають професійним злочинцем, хто є лідерами злочинних груп, активними учасниками здійснення групових злочинів, керівниками різних організованих бандитських формувань. Якщо застосувати цю типологію, тоді можна сказати, що високий рівень соціальної адаптивності відрізняє перш за все осіб, яких віднесено до злісного і особливо небезпечного кримінального типу.

Завдяки своїй соціальній „мімікрії”, швидкому пристосуванню до змін, які відбуваються в суспільстві, представники названих вище злочинних типів для своєї користі здатні вміло добувати різні переваги, блага, присвоюючи незаконним шляхом великі матеріальні засоби. Названі вище якості особистості дозволяють їм довше за інших правопорушників залишатись невпійманими.

Саціально-дезадаптивний тип особистості злочинця. Такі особи відрізняються перш за все своєю низькою емоційно-вольовою стійкістю, зниженим опором до стресу, невротичними симптомами, психічними аномаліями, розладами, психопатичними особливостями особистості, недостатньо високий інтелект, слабо розвинені прогностичні здібності. Крім того, поведінка таких суб’єктів здебільшого буває зумовлена досить примітивними потребами (проводити час в постійних розвагах, які супроводжуються вживанням спиртних напоїв, наркотиків). А оскільки такі потреби не завжди можуть бути задоволені, все це сприяє появі у них неконтрольованого стану фрустрації, підвищеної агресивності, які проявляються при здійсненні різних злочинів насильницького характеру, починаючи від звичайного хуліганства і закінчуючи більш небезпечними злочинними діями, актами вандалізму, розбійними нападами.

Низький рівень соціальної адаптації можна спостерігати у осіб, яких в кримінології вважають нестійким, а також ситуативним типом злочинців, які часто опиняються у владі обставин, якими їм важко управляти, зберігаючи потрібну емоційно-вольову стійкість, самоконтроль за своїми діями і поведінкою. Можна вести мову про проміжні або змішані типи , бо у осіб, що вчинили злочин (маємо на увазі законослухняних громадян) в різній мірі сформовано різні компенсаторні властивості особистості, які дозволяють підтримувати певний рівень соціальної адаптації в різних ситуаціях

ВОЗМОЖНАЯ ДИПЛОМНАЯ РАБОТА

Т: Психологічні особливості розвитку особистості та формування взаємин між дітьми дошкільного віку

Психологічні прояви агресивності у дітей дошкільного віку + определить ГИПОТЕЗУ!!!!

Гл.1. Агресивна поведінка дітей як предмет досліджень у сучасній психології.

1.1. Феномен агресивної поведінки з точки зору сучасної психології.

1.2. Специфіка агресивної поведінки дітей.

1.3. Робота з агресивною поведінкою дітей у рамках сучасної практичної психології:

а) консультування

б) психотерапія

Прояви креативності у дітей старшого дошкільного віку

Та формування психологічної готовності до шкільного навчання

Психологічне консультування агресивних дітей дошкільного віку

Психол. спілк. ссылка!

Емпатия,рефлексия,каузальная атрибуция...

Практична психологія

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….................3

Висновки………………..……….………………………………..…….10

Список використаної літератури……………………………..…..11

ВСТУП

Вимога, щоб діагностичні методики застосовувалися тільки досить кваліфікованими людьми, є першим кроком по захисту кожного індивіда і суспільства в цілому від неправильного їх використання. Успішність професійної діяльності психодіагноста зумовлена певним рівнем сформованості і співвідношенням особистісних і когнітивних характеристик, які виступають в якості компонентів єдиної системи детермінації його діяльності. Рівень кваліфікації діагноста визначається в першу чергу критеріями ефективності його роботи, його знаннями в області психодіагностики, а також сформованими вміннями використовувати їх на практиці.

Психодіагностика - і теоретична дисципліна, і сфера практичної діяльності психолога. Психодіагностика як теоретична дисципліна тісно пов'язана з відповідними предметними областями психологічної науки. Практична психодіагностика передбачає зведення правил застосування психодіагностичних інструментів, заснованих на знанні властивостей вимірюваних змінних і вимірюючих інструментів, на знанні етичних та професійних норм психодіагностичної роботи. Рівень необхідної кваліфікації діагноста оцінюється не по наявності у нього диплому психолога і практики діагностичної діяльності, а у співвідношенні з тією областю роботи і характером методик, якими він оволодів.

1. Особистісні характеристики сприяючі ефективності роботи психодіагноста

Істотний вплив на результат психодіагностичної роботи надають численні суб'єктивні фактори. Першою групою факторів є професійний світогляд. Професійний світогляд фахівця в свою чергу визначається особливостями отриманої діагностом освіти. Наявність базової психологічної освіти може свідчити про глибоке розуміння методологічних основ прикладної психології і засвоєних за роки навчання у вузі професійних нормах і деонтологічних принципах. Великий вплив на систему цінностей і переконань фахівця надає професійне середовище. Індивідуально-психологічні особливості - це друга група суб'єктивних факторів, що впливають на роботу психодіагноста. Існує думка, що в професіях типу «людина - людина» найважливішу роль відіграє особистість фахівця. Розглядаючи це питання з позицій психодіагностики, можна визначити деякі індивідуально-психологічні якості, що підвищують професійну ефективність консультанта-психодиагноста:

1) Мотиваційно-ціннісні особливості:

• гуманістична спрямованість;

• виражений інтерес до людей;

• відсутність вираженого мотиву влади.

2) Характерологічні якості:

• стійка позитивна самооцінка;

• розвинені комунікативні якості (гнучкість у спілкуванні, вміння встановлювати і підтримувати контакт з різними категоріями людей, здатність до емпатії, на побудову конструктивних партнерських відносин з оточуючими; багатство рольового репертуару);

• підвищений рівень особистої відповідальності;

• стійкість відносно психологічного тиску;

• високий рівень емоційного і вольового самоконтролю;

• відсутність упередженості;

• доброзичливість;

• впевненість в собі і результати своєї діяльності.

3) Здібності:

• високий рівень інтелектуального розвитку (виражені здібності до аналізу та узагальнення інформації, інтелектуальна гнучкість);

• вміння вирішувати інтелектуальні (діагностичні) завдання в умовах дефіциту інформації;

• розвинена довільна увага;

• високий рівень вербального розвитку (уміння грамотно і зрозуміло викладати свої думки, складати тексти).

4) Темперамент, особливості вищої нервової діяльності:

• швидкість психічних процесів - не нижче середнього.

Крім того, суттєвою є наявність у фахівця з психодіагностики певного особистісного та життєвого досвіду. Перераховані вище якості психодіагноста описують «ідеального» фахівця. У реальному житті успішний фахівець в більшості випадків формує індивідуальний стиль професійної діяльності за рахунок унікального поєднання і компенсації одних особистісних рис іншими.

2. Чинники,що впливають на продуктивність роботи психодіагноста

По-перше, треба сказати, що будь-який підхід або метод консультування в різних випадках може призводити до різних результатів, так як психолог не може користуватися різними методами з однаковою ефективністю. У зв'язку з цим розрізняють критерії, що характеризують безпосередньо професійну компетентність психодіагноста, і критерії, що розкривають результативність (ефективність) його роботи.

Перша група критеріїв відображає ступінь відповідності проведеної роботи нормативним вимогам і розпорядчого характеру діяльності. Сюди, у свою чергу, відносяться показники, що відображають дотримання психодіагностом вимог, що пред'являються до науково-дослідної діяльності та психодіагностичної роботи, дотримання етичних норм діяльності, а також ступінь відповідності використовуваних у практичній роботі з клієнтом способів і засобів діяльності заявленої теорії і рівень володіння ними. При розгляді другої групи критеріїв (ефективність роботи) необхідно враховувати принаймні три аспекти:

а) існування так званої психічної норми, що характеризує основні тенденції розвитку людини, її поведінки в соціумі, особливості та динаміку психічних процесів, станів. Це сукупність потенціалів особистості, що дозволяють їй успішно регулювати свою поведінку, виконувати діяльність, здійснювати інші соціальні функції;

б) наявність і характер суб'єктивно відчутних і пережитих клієнтом змін в результаті психологічного впливу:

в) об'єктивно реєстровані і спостережувані зміни показників функціонування (поведінки, діяльності) індивіда в суспільстві, а також проявів його внутрішнього світу.

Критерії ефективності практичної роботи психодиагноста пов'язані з наступними найважливішими факторами його професійної діяльності: узагальненою теорією, засобами і способами отримання психологічної інформації, засобами і способами передачі психологічної інформації. Якщо узагальнена теорія, особливості володіння нею відображають як рівень розвитку науки, так і ступінь професійної зрілості психодіагноста, то засоби і способи отримання психологічної інформації специфічні тим, що сама процедура їх застосування включає взаємодію психодіагноста і обстежуваної людини. Це означає, що в результаті вимірювань виходять дані, які будуть залежати не тільки від психодіагноста та рівня його кваліфікації, але і від тактики і стратегії поводження обстежуваного.

Діапазон, у якому можна використовувати стандартні психодіагностичні методи, досить вузький і реально має сенс тільки на тій вибірці досліджуваних, для якої він був створений і перевірений на надійність, валідність, репрезентативність.

Ефективність роботи практичного психолога стандартним, психометрическим методом буде визначатися відповідністю цілей застосування тесту або методики для досліджуваної вибірки. Перенесення без попередньої перевірки стійкості тестових норм тесту з однієї вибірки на іншу призводить до помилок. Якщо психодіагност застосовує тест, він повинен точно знати тестові норми для досліджуваної вибірки.

Для того щоб переконатися в придатності того чи іншого тесту, психодіагност повинен вміти повторити процедуру, за допомогою якої конструювався і обгрунтовувався тест його творцями.

Психодіагност, що застосовує методики, повинен знати вимоги до методик різного типу - це теж показник ефективності його роботи, тому що володіння вимогами до методик відображає орієнтацію психодіагноста на професійно виправдані процедури отримання психологічної інформації, а не на рівень життєвої або повсякденної психології.

Критерії ефективності роботи практичного психодіагноста багато в чому визначаються його можливостями в складанні програми обстеження - в підборі батареї методик. Її складання грунтується на принципі - максимум надійності при мінімумі затрат.

Таким чином, критерій ефективності практичної роботи психодіагноста визначається надійністю інструментів його роботи та його професійної позиції, в якій велике місце займає рефлексія на утримання узагальненої психологічної теорії та його особисте ставлення до своєї професії, що дозволяє будувати відношення з клієнтом, замовником і користувачем при отриманні психологічної інформації.

ВИСНОВОК

Так само як і медичне обстеження, будь-яке психодіагностичне обстеження може істотно вплинути на долю людини. Критерії ефективної роботи психодіагноста є важливими чинниками, що беззаперечно мають враховуватися в його роботі. Прогнозування успішності діяльності спеціалістів не можливе без вивчення і оцінки професійно важливих індивідуально-психологічних особливостей. Вимога, щоб діагностичні методики використовувалися тільки досить кваліфікованими користувачами, є першим кроком по захисту індивіда від їх неправильного використання. Психолог-діагност повинен вибирати методики, які підходять як для конкретної мети, з якою він проводить обстеження, так і для конкретної людини, яку він обстежує.

Психолог також повинен знати відповідну наукову літературу, що стосується обраної методики, і бути здатним оцінити технічні параметри таких її характеристик, як репрезентативність норм, надійність, валідність, достовірність. Відомо, що результати діагностики чутливі до безлічі умов їх проведення.

Психолог повинен знати межі своєї компетентності і обмеженість використовуваних методів і не пропонувати свої послуги, а також не використовувати методики, які не задовольняють професійні стандарти, встановлені в окремих галузях практики і для певних категорій методик.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

8. Інтернет видання

Психологія спілкування

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….................3

Висновки………………..……….………………………………..……..11

Список використаної літератури……..……………………..…....12

ВСТУП

Паралінгвістика це досить нова дисципліна, що займається вивченням факторів, які супроводжують мовне спілкування та які беруть участь у передачі інформації. Основою її є невербальні засоби комунікації - жести, міміка, рухи тіла, а також властивості голосу, тон, паузи, які прийнято називати паралінгвістичними засобами комунікації, на відміну від лінгвістичних –

словесних знаків.

Термін "паралінгвістика" має вузьке і широке тлумачення. У вузькому сенсі він позначає лише фонаціонні засоби комунікації - тон мови, гучність, темп, паузи, заповнювачі пауз - так звані вокалізатори типу "е-е", "мм-мм", а також такі якісні ознаки голосу, як тембр, висота, діапазон, нарешті, особливості вимови індивіда, які можуть бути обумовлені діалектально специфікою. Або індивідуальними особливостями - хриплістю голоса, пришептуванням, прицмокуванням і т.п.

Широке тлумачення паралінгвістики включає і кінесичні

засоби комунікації. Сукупність таких засобів комунікації, як жести, пози, рухи тіла, позначається терміном кінетика.

Іноді виділяють окремо мімічні засоби комунікації - вираз обличчя, погляд та ін., але частіше їх розглядають у складі кінетичних засобів, оскільки вони, як і жести, відрізняються динамічністю. Неоднозначність розуміння паралінгвістики пояснюється складним і різночасовим процесом її становлення як спеціальної області знання.

1. Місце і роль паралінгвістики у процесі передачі невербальної інформацї

Паралінгвістика вивчає невербальні фактори мовної комунікації, які беруть участь у передачі інформації, несуть певне семантичне навантаження - екстралінгвістичну інформацію. Голосові ефекти супроводжують слова. Тон, швидкість, сила, вид голосу, паузи, інтенсивність звуків - кожен з них має свій сенс. Вони говорять про емоції людей. Наприклад, коли людина дуже зла, то вона вимовляє слова повільно і роздільно, роблячи паузу між словами, щоб справити спеціальний ефект. Паралінгвістика також характеризує особистість. Наприклад, манера мови може говорити про авторитарну, жорстку або м'яку особистість.

Поряд із словесними засобами — мовленнєвими — на культуру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, паузи, рухи тіла тощо. Якщо раніше як у теоретичному, так і в практичному аспекті невербальній комунікації відводилася допоміжна, другорядна роль порівняно з вербальною, то за останні десятиріччя інтерес різних наук і галузей психології до вивчення саме цього виду спілкування дедалі підвищується. Невербальна комунікація є найдавнішою формою спілкування людей. Найдивовижніше в тому, що і зараз, незважаючи на такий досконалий засіб спілкування, яким є вербальна мова, в міжособистісному спілкуванні невербально передається 65% всієї інформації. Це пояснюється тим, що для успішної комунікації важлива інформація не тільки репрезентативного характеру (про предмети, їх місцезнаходження, про ідеї, явища даного часу), але також інформація оцінного характеру, що дозволяє визначити ставлення до самої інформації і / чи адресата. Часто ми "зчитуємо" цю оціночну інформацію з особи, навіть без її відома. За даними експериментів при вираженні відносин рухи тіла передають 55% інформації, голос - 38%, слова - лише 7%. Науковими дослідженнями, зокрема, доведено, що за рахунок паралінгвістичних засобів відбувається від 40 до 80% комунікації. Причому 55% повідомлень сприймається через вирази обличчя, позу, жести, а 38% — через інтонацію та модуляцію голосу.

Чому ще донедавна недооцінювалось значення цього виду спілкування? Одна з причин полягає в тому, що невербальне найчастіше проявляється на несвідомому рівні, а люди знають про це мало і не вміють це адекватно розпізнати. Водночас саме невербальне несе більш правдиву інформацію, ніж вербальні засоби. З її допомогою передаються емоції, ставлення суб’єктів одне до одного, до змісту розмови.

Настільки активне використання паралінгвістики в міжособистісному спілкуванні пояснюється низкою причин - невербальні сигнали, що розвинулися як засіб комунікації раніше, ніж вербальна мова, виявилися стійкими в своїх початкових функціях і часто вживаються несвідомо; невербальні засоби мають певні переваги перед вербальними - вони сприймаються безпосередньо і тому сильніше впливають, незважаючи на свою короткочасність; вони передають найтонші відтінки ставлення, оцінки, емоцій, нарешті, вони можуть передавати інформацію, яку важко або з яких-небудь причин незручно висловити словом.

Встановлено, що міміка при вираженні емоцій у людей і приматів, деякі жести, рухи і пози є вродженими і служать сигналами для отримання відповідної реакції. В основі цього висновку лежать відомі праці Ч. Дарвіна, експерименти зі сліпими і глухими дітьми, у яких не було можливості імітувати міміку при вираженні задоволення або незадоволення.

2. Паралінгвістичні засоби невербальної комунікації

Паралінгвістичні засоби спілкування виникають на різних етапах спілкування, доповнюючи вербальне повідомлення, заміщаючи пропущений вербальний компонент чи комбінуючись із вербальними засобами, часто забезпечуючи повноту розуміння повідомлення.

Розрізняють три види паралінгвістичних засобів:

· фонаціонні - темп, тембр, гучність мови, заповнювачі пауз (наприклад, е-е, м-м), мелодика мови, діалектність, особливості артикуляції звуків;

· кінетичні - жести, поза, міміка людини, що говорить;

· графічні - особливості почерку, графічні додатки до букв, замінники букв.

Невербальний канал комунікації наділений специфічними способами передавання і сприйняття інформації. Функціональна незалежність невербального компонента пов'язана з функціональною асиметрією головного мозку у процесі сприйняття мови і в механізмах її породження. Але за всієї незалежності вербальний і невербальний компоненти діють під час комунікації комплексно.

Існують ситуації, в яких мовець надає перевагу саме невербальним компонентам, бо вони є більш компактним, зручним чи єдино можливим засобом передачі інформації.

У процесі живого спілкування ми дуже часто застосовуємо невербальні засоби комунікації. Вони з’являються на різних етапах мовного оформлення висловлення. Наприклад, при переході від внутрішнього до зовнішнього мовлення, шукаючи потрібні слова, звертаються до пошукових чи пошуково-описуючих жестів, мімічних явищ, які несуть певну інформацію співрозмовнику. Різноманітні паралінгвістичні явища можуть виникати на етапі контролю за якістю висловлення. Припустившись помилки, мовець обриває своє мовлення, робить заперечний жест чи інші специфічні жести, шукає більш адекватних мовних засобів для реалізації повідомлення, що викликає появу пробних пошукових ходів, пауз, певних видів жестів.

Вживання паралінгвістичних засобів при встановленні контакту між співрозмовниками може розкривати, певним чином, мету спілкування, взаємовідносини співрозмовників, їх соціальні статуси. Вибір таких засобів при привітанні обумовлюється як комунікативною ситуацією, так і індивідуальними характеристиками комунікантів (вік, стать, особливості характеру).

Часто паралінгвістичні засоби вживаються цілеспрямовано, для досягнення певного ефекту: приховати свої справжні думки, почуття, емоції, створити відповідний настрій у слухача, вплинути на його поведінку.

Поява паралінгвістичних засобів у процесі комунікації не є факультативною, і невербальне повідомлення не можна вважати повністю незалежним чи однобічно залежним від мовного. Застосування невербальних засобів часто допомагає забезпечити повне розуміння повідомлення. Крім того, іноді невербальні компоненти є більш компактним, зручним чи навіть єдино можливим засобом передачі інформації.

Однак залучення паралінгвістичних засобів до участі в комунікації диктується не ущербністю мовної системи, а лише обставинами зовнішнього порядку, пов’язаними з характером комунікації. До таких обставин можуть належати, наприклад, дотримання певного темпу діалогу, застосування різноманітних мнемонічних прийомів для забезпечення повного розуміння висловлювання.

У процесі безпосереднього спілкування частина висловлювання може компенсуватися немовними засобами. Але така “економність” фрази не торкається самого принципу функціонування системи мови, хоча в конкретній комунікації така фраза більш компактна. Тому можна говорити про “економне” будування мовленнєвого акту з використанням паралінгвістичних засобів.

Отже, паралінгвістичні засоби з’являються на різних рівнях комунікації, надаючи максимальної насиченості її змістовій та емоційній інформативності, змістової та емоційної завершеності, забезпечуючи при цьому максимальну стислість та лаконічність форми.

Використовувані в невербальній комунікації засоби мають індивідуальний характер, залежать від індивідуально-психологічних особливостей, соціального середовища, національної належності особистості. Кількість та інтенсивність їх застосування, дотримання норм етикету залежать і від віку, типу темпераменту людини. Необгрунтоване послуговування невербальними засобами ускладнює спілкування, оскільки більшість із них багатозначні (уточнення їх можливе за умови врахування слів, наголосів, настрою та ін.), часто ускладнюють сприйняття і розуміння інформації (інтенсивна кінетична діяльність комунікатора відвертає увагу слухача). Крім того, під час спілкування різномовних партнерів неадекватне використання невербальних засобів може спричинити перекручування інформації (однакові жести в різних культурах мають різне або протилежне значення).

ВИСНОВОК

Паралінгвістичні засоби спілкування характеризуються подвійністю. З одного боку, вони дозволяють економити мовні засоби. З іншого боку, вони компенсують багато чого з того, що не можна недоговорити словами, розкривають підтекст, багатозначність мови, стилістичні відтінки, почуття, відносини і т. д. До паралінгвістичних явищ, або до паралінгвізмів, звичайно відносять властивості звукової фонації, а також міміку, жести й інші виразні рухи, що супроводжують мовне висловлення і несуть додаткову до його змісту інформацію. Можна припускати, що постійний супровід звуку різноманітними жестами був споконвічним і завжди залишається для людини невід'ємною частиною комунікації. Як показує розгляд гіпотез походження людської мови, всі філософи та представники різних наук підкреслювали особливу роль у становленні людської свідомості і звукової мови "кінетичної мови" – мови жестів і пантоміми. Про це свідчать, зокрема, спостереження над спілкуванням племен. Паралінгвістика, як форма передачі невербальної інформації, безпосередньо виконує функції внесення додаткової інформації, заміщення вербального елемента,

поєднання з вербальними засобами для вираження загального сенсу і т.п.. Паралінгвістичні засоби можуть служити джерелом інформації про людину, оскільки найчастіше відбивають її соціальні, вікові риси, особливості характеру, а також включають етнолінгвістичну складову.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Андріанов М. С. / «Аналіз процесів невербальної комунікації як паралінгвістики» - М.:2005 р.

2. Горєлов І.М. / «Невербальні компоненти комунікації» - М.: Наука, 1999р.

3. Колшанский Г.В. / «Паралінгвістика» - М.: Наука, 1974р.

4. Конецька В.П. / «Соціологія комунікації» - М.: 2000р.

5. Конєва О. В. / «Психологія спілкування» - Ярославль.:1992 р.

6. Лисіна М. І. / «Проблеми онтогенезу спілкування» - М.:2001 р.

7. Інтернет видання