Професійна орієнтація - це комплексна науково обгрунтована система форм, методів і засобів, спрямованих на забезпечення допомоги особистості в активному свідомому професійному самовизначенні та трудовому становленні.
Науково-методичне забезпечення профорієнтаційної роботи в закладах освіти покладається на Міністерство освіти України та Академію педагогічних наук України, а з питань профдобору і профвідбору - на Міністерство праці України.
Професійна орієнтація є складною науково-практичною системою роботи. її інформаційну і методичну основу складають глибокі знання змісту і умов професійної діяльності, правильні уявлення про вимоги професій до психофізіологічних та особистісних якостей людини, а також психодіагностична оцінка індивідуально-психологічних особливостей людини, порівняння одержаних результатів з вимогами різних видів діяльності до особистості працівника. Це визначає необхідну конкретність, цілеспрямованість й науково-методичну забезпеченість професійної орієнтації. Таким чином, вона не може бути цілеспрямованою й ефективною без чітких, науково обґрунтованих даних про специфіку професій та їх вимоги до особистісних і психофізіологічних якостей людини.
http://www.info-works.com.ua/referats/ekonomika_praci/1412.html
Основними науково-методичними засобами, що використовуються у профорієнтації, є професіографія (інформаційна, діагностична, така, що коригує, і така, що формує) і професійна діагностика (комплекс психофізіологічних, психологічних, методичних та інших методів вивчення особистості).
Професіографія — це спосіб визначення завдань, що становлять зміст роботи, визначення здібностей, знань, умінь і відповідальності, потрібних від працівника для успішного виконання певної роботи або здійснення діяльності. Професіографія вкрай необхідна для підбору кадрів, особливо у спеціальностях, що потребують особливих особистих якостей.
Професійна діагностика — система психологічного вивчення особистості з метою виявлення її професійно значущих властивостей і якостей.
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=48-94-%EF
среда, 26 октября 2011 г.
вторник, 25 октября 2011 г.
Профорієнтація та профвідбір
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………….............3
1. Сутність та структура профорієнтації…………………………………………………….4
2. Особливості профорієнтаційної роботи зі старшокласниками………………………………...................8
Висновки………………..……….……………………………….…..10
Список використаної літератури……..…………………….…12
ВСТУП
Проблеми підвищення ефективності професійної діяльності актуальні для будь-якого часу й будь-якої соціально-економічної формації, як для суспільства в цілому, так і для окремої людини.
Для суспільства в цілому проблема підготовки успішних професіоналів, раціонального їхнього використання, проблема ефективності праці важлива з погляду розвитку суспільства, використання його ресурсів.
Для окремої людини, фахівця успішність професійної діяльності є основною в забезпеченні її самоствердження й самореалізації. Неуспішність у професійній сфері, за даними багатьох дослідників, порушує стан внутрішнього здоров'я людини, призводить до стійких стресів, депресії, і навіть може викликати прояв асоціальних дій.
Тому призначенням професійної орієнтації повинна бути не лише підготовка учнівської молоді до вибору майбутньої професії, а й формування у старшокласників спрямованості на майбутній професійний успіх як домінантного вектора суб'єкта професійного самовизначення особистості.
Сучасні дослідники шкільної профорієнтації поняття «майбутній професійний успіх» пов'язують, насамперед, із ефективним професійним самовизначенням, яке розглядається ними як успішність всього життя у рамках певної професійної діяльності.
1. Сутність та структура профорієнтації
Професійна орієнтація – це система науково-практичної діяльності загальноосвітнього навчального закладу, низки інших суспільних інститутів, метою яких є професійне самовизначення учнів, що відповідає індивідуальним особливостям кожної особистості й потребам суспільства в кадрах.
Проблеми в профорієнтації виникають через неправильність, непродуманість вибору професії громадянином для навчання в учбових закладах. Призначенням системи професійної орієнтації повинно бути не лише підготовка старшокласників до вибору майбутньої професії, а й формування в них спрямованості на майбутній професійний успіх.
Теорія, методи й методики професійної орієнтації в Україні, як і в інших країнах СНД, пройшли складний шлях свого становлення. У 60-х і першій половині 70-х років панувало визначення професійної орієнтації як системи державних заходів, спрямованих на формування в учнівської молоді психологічної готовності до вибору професії на основі потреб суспільства із урахуванням інтересів і схильностей особистості учня. Не важко помітити, що ключовими елементами визначення такого типу є державне управління процесом підготовки учня до вибору професії, спрямованість цього управління на певне коло професій і на певні галузі виробництва, формуванню в учнів психологічної готовності вибору саме цих, заданих професій.
Українські психологи розробили нову концепцію професійної орієнтації, яка знайшла широке визначення в наукових колах, у навчальній роботі вищих закладів освіти педагогічного та психологічного профілю й у практиці профорієнтаційної роботи з учнівською молоддю. Вихідною позицією у розробці нової системи професійної орієнтації було бачення особистості насамперед не як об'єкта, а як суб'єкта саморозвитку. І саме цей процес саморозвитку покладено в основу формулюючих функцій профорієнтації. Особистість у професійній орієнтації виступає як суб'єкт діяльності, суть якої полягає у підготовці допрофесійного самовизначення. Засоби професійної орієнтації при цьому набувають характеру сприятливих умов, що стимулюють особистість до профорієнтаційної діяльності й через це до самопізнання, самокорекції й саморозвитку із спрямуванням на оптимальне вирішення власних життєвих завдань. Свідоме професійне самовизначення передбачає аналіз особистістю суб'єктивних та об'єктивних умов професійного самовизначення з наступним вільним, самостійним прийняттям рішення щодо конкретного вибору професії або напрямку професійної освіти.Професійна орієнтація визначається як наукова практична система підготовки особистості до свідомого професійного самовизначення.Цим визначенням особистість вводиться в центр процесу професійної орієнтації, стає суб'єктом профорієнтаційної діяльності - використовує засоби професійної орієнтації для підготовки до свого власного й самостійного професійного самовизначення.
Структурна побудова професійної орієнтації випливає з методичних підходів до розгляду цілей і змісту профорієнтаційної роботи, а також із розуміння діапазону її компетенції. Отже, різні визначення професійної орієнтації, різне трактування її цілей і змісту неминуче відбивається на її структурі, а отже, й на її формах і методах. Професійну інформацію можна визначити як психолого-педагогічну систему формування в особистості активної профорієнтаційної позиції, що відповідає суб'єктивним і об'єктивним умовам здійснення особистістю вільного й усвідомленого професійного самовизначення. Уже із самого визначення профінформації випливає, що вона ніяк не ототожнюється із системою заходів щодо накопичення й розповсюдження відомостей про професії або пропаганду професій відповідно до потреб регіону.
Профінформація передбачає специфічну пізнавальну діяльність особистості (профінформаційну діяльність), у якій особистість перетворює себе, формує себе як суб'єкта професійного самовизначення. Профінформація базується на відповідній педагогічній інтерпретації (педагогічній адаптації) інформаційного матеріалу про окремі професії, про особистість у проекції на професійну діяльність, про суб'єктивні та об'єктивні умови професійного самовизначення і реалізації особистості у професійній діяльності. Педагогічна підготовка профорієнтаційної роботи учнів передбачає створення необхідних умов для їхньої діяльності в пошуку й аналізі нової інформації різними засобами.
Робота з профінформацією передбачає вирішення таких основних завдань:
• ознайомлення учнів з інформаційним матеріалом, що характеризує масові професії;
• інформування учнів про умови оволодіння професіями (про навчальні заклади, навчальні предмети, строки навчання, кваліфікаційні перспективи тощо);
• формування в учнів позитивного ставлення до різних видів професійноїдіяльності;
• формування в учнів стійких професійних інтересів і правильно мотивованих професійних намірів, в основу яких покладено усвідомлення своїх власних професійно значущих психологічних особливостей, здібностей, а також соціально-економічних умов вибору професії.
Наступним, другим, структурним елементом профорієнтації виступає система професійної консультації. Це система психологічного вивчення особистості учня з метою надання йому обґрунтованих порад щодо оптимальних для нього напрямків і засобів професійного самовизначення. Отже, за таким визначенням, у центрі професійної консультації, перебуває особистість у всій складності її психологічної структури, з індивідуальними особливостями прояву її психічних функцій, з її потребами, домаганнями, інтересами, зі сформованою (за допомогою профінформаційної роботи) профорієнтаційною позицією. В основі такої позиції - спрямованість особистості на самостійне вирішення проблеми власного професійного самовизначення.
2. Особливості профорієнтаційної роботи зі старшокласниками
Щоб вибір професії учнями був справді свідомим і вільним, необхідно враховувати принаймні три фактори: поінформованість про світ професій, знання своїх особистісних особливостей, уміння співвідносити особисті здібності, які вимагають професія і спеціальність. Уся робота загальноосвітнього навчального закладу повинна сприяти професійному самовизначенню учнів, насамперед виявленню й розвитку їх схильностей і здібностей, формуванню мотивів вибору професії, професійних інтересів, моральних та інших якостей, важливих для майбутньої трудової діяльності.
Робота соціального з професійної орієнтації старшокласників ведеться в декількох напрямках: просвітницька, діагностична, корекційна та консультаційна.
Фахівець, який консультує старшого школяра з проблем професійного самовизначення, повинен намагатися побачити реальну проблему в сукупності подій, заглянути в більш-менш недалеке минуле. Комплексний розгляд проблеми обов'язково має включати реконструювання учнями власного життєвого шляху. Вивчаючи його, соціальний педагог пропонує старшокласнику назвати важливі життєві події, з яких складалося минуле, сьогодення і буде конструюватися майбутнє.
Кінцева мета цієї роботи - підведення старщокласника до прийняття самостійного, обдуманого, усвідомленого рішення про вибір професії та забезпечення, наскільки це можливо в умовах школи, початкової психологічної підготовки до професії.
В основу профорієнтаційної роботи зі старшокласниками покладено такі принципи:
• комплексний характер надання старшокласникам профорієнтаційних послуг;
• узгодження інтересів особи та суспільства через ринок праці;
• діяльнісний підхід до визначення професійної придатності;
• доступність професійної та іншої інформації стосовно можливостей вибору чи зміни професії, форм навчання і працевлаштування;
• конфіденційність та рекомендуючий характер висновків профконсультацій і профвідбору, додержання працівниками профорієнтаційних служб норм професійної етики.
Серед різних підходів до побудови процесу становлення та розвитку професійної Я-коцепції можна використовувати важливе формулювання К. Роджерса: уявлення про себе лежить в основі утворення особистості. Професійне самовизначення може збігатися з вибором професії, якщо молода людина обирає професію у відповідності зі своїми інтересами, схильностями, прагненнями та здібностями. Вибір професії не збігається з процесом професійного самовизначення в тих випадках, якщо молода людина вибирає професію випадково, наприклад, за фактором близькості роботи до місця проживання та ін.
ВИСНОВОК
Старшокласника традиційно прийнято розглядати як особу, що „стоїть на порозі" дорослого життя, сповненого планів та сподівань, зверненого у майбутнє. Аспект професійних планів та намірів випускників середніх шкіл неодноразово й у різних контекстах досліджувався педагогами, психологами, соціологами. Вперше виникаючи у підлітковому та ранньому юнацькому віці, життєвий план відіграє надзвичайно важливу роль у становленні мотиваційно-потребової сфери, піднімаючи особистість на новий, більш високий рівень розвитку.
Проведення профорієнтаційної роботи зі старшокласниками безпосередньо ґрунтується на порівнянні знань про професії та знань про індивідуально-психологічні якості людини. Тому в сучасній спеціальній літературі широко визнається, що основним і необхідним етапом вирішення організаційних та методичних питань профорієнтації є вивчення конкретних видів професійної діяльності і визначення вимог, які вони ставлять до людини як суб'єкта праці.
Найважливіша психологічна умова для виникнення і розвитку життєвих перспектив учнів - їх ціннісні орієнтації.
Зростання значущості професійної орієнтації нині пов'язане з такими реаліями, як введення в сучасних загальноосвітніх школах профільних, професійно спрямованих програм навчання, підготовка учнівської молоді до фахової діяльності.
Своєчасне виявлення професійних інтересів і якостей старшокласників сприяє ранньому професійному становленню особистості. З допомогою надання профорієнтаційної роботи підлітки намагаються обирати професію яка відповідала б сформованим у них уявленням про себе. Стверджуючись у професії, що відповідає їхній „Я -концепції", старшокласники досягають самоактуалізації. Вони роблять те, що, на їхню думку, може принести їм задоволення та максимально сприяти особистому зростанню.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Александровська Е.М. /»Психологічний супровід школярів». - М.: Академія, 2002р.
2. Балл Г. /«Психолого-педагогічні засади професійної орієнтації школярів» - К.: 2004р.
3. Варнавських Н.М./ «Проблеми професійного самовизначення молоді на сучасному етапі ринкових перетворень»К.: Педагогіка і психологія, 2002р.
4. Волкова Є. / «Особистісно орієнтована профорієнтаційна робота в школі» - К.: 2003р.
5. Габай Т.В. / «Учбова діяльність та її засоби». - М.: МГУ, 1988р.
6. Дружиніна М. / «Активізуючі методики у профорієнтаційній роботі» К.: Психолог 2003р.
7. Зеєр Е.Ф. / «Психологія професій» - М.: Академ. Проект, 2003р.
Вступ………………………………………………………….............3
1. Сутність та структура профорієнтації…………………………………………………….4
2. Особливості профорієнтаційної роботи зі старшокласниками………………………………...................8
Висновки………………..……….……………………………….…..10
Список використаної літератури……..…………………….…12
ВСТУП
Проблеми підвищення ефективності професійної діяльності актуальні для будь-якого часу й будь-якої соціально-економічної формації, як для суспільства в цілому, так і для окремої людини.
Для суспільства в цілому проблема підготовки успішних професіоналів, раціонального їхнього використання, проблема ефективності праці важлива з погляду розвитку суспільства, використання його ресурсів.
Для окремої людини, фахівця успішність професійної діяльності є основною в забезпеченні її самоствердження й самореалізації. Неуспішність у професійній сфері, за даними багатьох дослідників, порушує стан внутрішнього здоров'я людини, призводить до стійких стресів, депресії, і навіть може викликати прояв асоціальних дій.
Тому призначенням професійної орієнтації повинна бути не лише підготовка учнівської молоді до вибору майбутньої професії, а й формування у старшокласників спрямованості на майбутній професійний успіх як домінантного вектора суб'єкта професійного самовизначення особистості.
Сучасні дослідники шкільної профорієнтації поняття «майбутній професійний успіх» пов'язують, насамперед, із ефективним професійним самовизначенням, яке розглядається ними як успішність всього життя у рамках певної професійної діяльності.
1. Сутність та структура профорієнтації
Професійна орієнтація – це система науково-практичної діяльності загальноосвітнього навчального закладу, низки інших суспільних інститутів, метою яких є професійне самовизначення учнів, що відповідає індивідуальним особливостям кожної особистості й потребам суспільства в кадрах.
Проблеми в профорієнтації виникають через неправильність, непродуманість вибору професії громадянином для навчання в учбових закладах. Призначенням системи професійної орієнтації повинно бути не лише підготовка старшокласників до вибору майбутньої професії, а й формування в них спрямованості на майбутній професійний успіх.
Теорія, методи й методики професійної орієнтації в Україні, як і в інших країнах СНД, пройшли складний шлях свого становлення. У 60-х і першій половині 70-х років панувало визначення професійної орієнтації як системи державних заходів, спрямованих на формування в учнівської молоді психологічної готовності до вибору професії на основі потреб суспільства із урахуванням інтересів і схильностей особистості учня. Не важко помітити, що ключовими елементами визначення такого типу є державне управління процесом підготовки учня до вибору професії, спрямованість цього управління на певне коло професій і на певні галузі виробництва, формуванню в учнів психологічної готовності вибору саме цих, заданих професій.
Українські психологи розробили нову концепцію професійної орієнтації, яка знайшла широке визначення в наукових колах, у навчальній роботі вищих закладів освіти педагогічного та психологічного профілю й у практиці профорієнтаційної роботи з учнівською молоддю. Вихідною позицією у розробці нової системи професійної орієнтації було бачення особистості насамперед не як об'єкта, а як суб'єкта саморозвитку. І саме цей процес саморозвитку покладено в основу формулюючих функцій профорієнтації. Особистість у професійній орієнтації виступає як суб'єкт діяльності, суть якої полягає у підготовці допрофесійного самовизначення. Засоби професійної орієнтації при цьому набувають характеру сприятливих умов, що стимулюють особистість до профорієнтаційної діяльності й через це до самопізнання, самокорекції й саморозвитку із спрямуванням на оптимальне вирішення власних життєвих завдань. Свідоме професійне самовизначення передбачає аналіз особистістю суб'єктивних та об'єктивних умов професійного самовизначення з наступним вільним, самостійним прийняттям рішення щодо конкретного вибору професії або напрямку професійної освіти.Професійна орієнтація визначається як наукова практична система підготовки особистості до свідомого професійного самовизначення.Цим визначенням особистість вводиться в центр процесу професійної орієнтації, стає суб'єктом профорієнтаційної діяльності - використовує засоби професійної орієнтації для підготовки до свого власного й самостійного професійного самовизначення.
Структурна побудова професійної орієнтації випливає з методичних підходів до розгляду цілей і змісту профорієнтаційної роботи, а також із розуміння діапазону її компетенції. Отже, різні визначення професійної орієнтації, різне трактування її цілей і змісту неминуче відбивається на її структурі, а отже, й на її формах і методах. Професійну інформацію можна визначити як психолого-педагогічну систему формування в особистості активної профорієнтаційної позиції, що відповідає суб'єктивним і об'єктивним умовам здійснення особистістю вільного й усвідомленого професійного самовизначення. Уже із самого визначення профінформації випливає, що вона ніяк не ототожнюється із системою заходів щодо накопичення й розповсюдження відомостей про професії або пропаганду професій відповідно до потреб регіону.
Профінформація передбачає специфічну пізнавальну діяльність особистості (профінформаційну діяльність), у якій особистість перетворює себе, формує себе як суб'єкта професійного самовизначення. Профінформація базується на відповідній педагогічній інтерпретації (педагогічній адаптації) інформаційного матеріалу про окремі професії, про особистість у проекції на професійну діяльність, про суб'єктивні та об'єктивні умови професійного самовизначення і реалізації особистості у професійній діяльності. Педагогічна підготовка профорієнтаційної роботи учнів передбачає створення необхідних умов для їхньої діяльності в пошуку й аналізі нової інформації різними засобами.
Робота з профінформацією передбачає вирішення таких основних завдань:
• ознайомлення учнів з інформаційним матеріалом, що характеризує масові професії;
• інформування учнів про умови оволодіння професіями (про навчальні заклади, навчальні предмети, строки навчання, кваліфікаційні перспективи тощо);
• формування в учнів позитивного ставлення до різних видів професійноїдіяльності;
• формування в учнів стійких професійних інтересів і правильно мотивованих професійних намірів, в основу яких покладено усвідомлення своїх власних професійно значущих психологічних особливостей, здібностей, а також соціально-економічних умов вибору професії.
Наступним, другим, структурним елементом профорієнтації виступає система професійної консультації. Це система психологічного вивчення особистості учня з метою надання йому обґрунтованих порад щодо оптимальних для нього напрямків і засобів професійного самовизначення. Отже, за таким визначенням, у центрі професійної консультації, перебуває особистість у всій складності її психологічної структури, з індивідуальними особливостями прояву її психічних функцій, з її потребами, домаганнями, інтересами, зі сформованою (за допомогою профінформаційної роботи) профорієнтаційною позицією. В основі такої позиції - спрямованість особистості на самостійне вирішення проблеми власного професійного самовизначення.
2. Особливості профорієнтаційної роботи зі старшокласниками
Щоб вибір професії учнями був справді свідомим і вільним, необхідно враховувати принаймні три фактори: поінформованість про світ професій, знання своїх особистісних особливостей, уміння співвідносити особисті здібності, які вимагають професія і спеціальність. Уся робота загальноосвітнього навчального закладу повинна сприяти професійному самовизначенню учнів, насамперед виявленню й розвитку їх схильностей і здібностей, формуванню мотивів вибору професії, професійних інтересів, моральних та інших якостей, важливих для майбутньої трудової діяльності.
Робота соціального з професійної орієнтації старшокласників ведеться в декількох напрямках: просвітницька, діагностична, корекційна та консультаційна.
Фахівець, який консультує старшого школяра з проблем професійного самовизначення, повинен намагатися побачити реальну проблему в сукупності подій, заглянути в більш-менш недалеке минуле. Комплексний розгляд проблеми обов'язково має включати реконструювання учнями власного життєвого шляху. Вивчаючи його, соціальний педагог пропонує старшокласнику назвати важливі життєві події, з яких складалося минуле, сьогодення і буде конструюватися майбутнє.
Кінцева мета цієї роботи - підведення старщокласника до прийняття самостійного, обдуманого, усвідомленого рішення про вибір професії та забезпечення, наскільки це можливо в умовах школи, початкової психологічної підготовки до професії.
В основу профорієнтаційної роботи зі старшокласниками покладено такі принципи:
• комплексний характер надання старшокласникам профорієнтаційних послуг;
• узгодження інтересів особи та суспільства через ринок праці;
• діяльнісний підхід до визначення професійної придатності;
• доступність професійної та іншої інформації стосовно можливостей вибору чи зміни професії, форм навчання і працевлаштування;
• конфіденційність та рекомендуючий характер висновків профконсультацій і профвідбору, додержання працівниками профорієнтаційних служб норм професійної етики.
Серед різних підходів до побудови процесу становлення та розвитку професійної Я-коцепції можна використовувати важливе формулювання К. Роджерса: уявлення про себе лежить в основі утворення особистості. Професійне самовизначення може збігатися з вибором професії, якщо молода людина обирає професію у відповідності зі своїми інтересами, схильностями, прагненнями та здібностями. Вибір професії не збігається з процесом професійного самовизначення в тих випадках, якщо молода людина вибирає професію випадково, наприклад, за фактором близькості роботи до місця проживання та ін.
ВИСНОВОК
Старшокласника традиційно прийнято розглядати як особу, що „стоїть на порозі" дорослого життя, сповненого планів та сподівань, зверненого у майбутнє. Аспект професійних планів та намірів випускників середніх шкіл неодноразово й у різних контекстах досліджувався педагогами, психологами, соціологами. Вперше виникаючи у підлітковому та ранньому юнацькому віці, життєвий план відіграє надзвичайно важливу роль у становленні мотиваційно-потребової сфери, піднімаючи особистість на новий, більш високий рівень розвитку.
Проведення профорієнтаційної роботи зі старшокласниками безпосередньо ґрунтується на порівнянні знань про професії та знань про індивідуально-психологічні якості людини. Тому в сучасній спеціальній літературі широко визнається, що основним і необхідним етапом вирішення організаційних та методичних питань профорієнтації є вивчення конкретних видів професійної діяльності і визначення вимог, які вони ставлять до людини як суб'єкта праці.
Найважливіша психологічна умова для виникнення і розвитку життєвих перспектив учнів - їх ціннісні орієнтації.
Зростання значущості професійної орієнтації нині пов'язане з такими реаліями, як введення в сучасних загальноосвітніх школах профільних, професійно спрямованих програм навчання, підготовка учнівської молоді до фахової діяльності.
Своєчасне виявлення професійних інтересів і якостей старшокласників сприяє ранньому професійному становленню особистості. З допомогою надання профорієнтаційної роботи підлітки намагаються обирати професію яка відповідала б сформованим у них уявленням про себе. Стверджуючись у професії, що відповідає їхній „Я -концепції", старшокласники досягають самоактуалізації. Вони роблять те, що, на їхню думку, може принести їм задоволення та максимально сприяти особистому зростанню.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Александровська Е.М. /»Психологічний супровід школярів». - М.: Академія, 2002р.
2. Балл Г. /«Психолого-педагогічні засади професійної орієнтації школярів» - К.: 2004р.
3. Варнавських Н.М./ «Проблеми професійного самовизначення молоді на сучасному етапі ринкових перетворень»К.: Педагогіка і психологія, 2002р.
4. Волкова Є. / «Особистісно орієнтована профорієнтаційна робота в школі» - К.: 2003р.
5. Габай Т.В. / «Учбова діяльність та її засоби». - М.: МГУ, 1988р.
6. Дружиніна М. / «Активізуючі методики у профорієнтаційній роботі» К.: Психолог 2003р.
7. Зеєр Е.Ф. / «Психологія професій» - М.: Академ. Проект, 2003р.
Психологія управління
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………….................3
1. Сутність управлінської взаємодії та її рівні…………………..4
2. Форми та сфери управлінської взаємодії……..…................7
Висновки………………..……….………………………………..…….10
Список використаних джерел….……..……………………..…...11
ВСТУП
Управлінська діяльність реалізується у предметних відносинах і відносинах між людьми. Управління є однією з найскладніших галузей людської діяльності, в якій виявляються персоніфіковані відносини між людьми, об'єднаними трудовим процесом. Сучасне соціальне управління являє собою як управління людьми, так і управління діловою інформацією, технологічними процесами. Воно охоплює всі дії й умови, котрі породжують техніко-організаційні, виробничі, психолого-педагогічні, соціально-психологічні та інші зв'язки людей. Ефективна управлінська діяльність неможлива без пізнання й використання соціальних та психологічних законів, оскільки вона пов'язана із взаємодією між людьми.
Управлінська взаємодія завжди передбачає самодіяльність і творчість суб'єктів та об'єктів управління. Саме тому управлінські дії спрямовані на врахування всієї багатоманітності закономірностей і зв'язків, які виникають між учасниками управлінського процесу. Вони потребують розумного використання людських ресурсів в управлінні: врахування індивідуальних, соціально-психологічних, психофізіологічних, мотиваційних особливостей особистості, що сприятиме отриманню значного соціального, економічного та морального ефекту в організації.
1. Сутність управлінської взаємодії та її рівні
Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб'єктами, один із яких виступає в ролі суб'єкта управління, а інший— у ролі об'єкта управління. Управлінська взаємодія відбувається лише за умови, коли об'єкт управління виконує команди суб'єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідно: по-перше, наявність у суб'єкта управління потреби та можливості управляти об'єктом управління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по-друге, наявність у об'єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв'язку суб'єкта й об'єкта управління дає змогу проникнути в сутність та з'ясувати природу і можливості здійснення управління як соціального явища.
Рушійною силою управління є протиріччя між суб'єктом і об'єктом управління, котре усувається в процесі здійснення управління. До управління необхідно підходити передусім з позиції взаємодії суб'єкта й об'єкта управління.
Феномен управління можна краще зрозуміти, якщо підійти до його вивчення з узагальнюючого, теоретичного погляду. Природно, будь-який абстрактний розгляд явищ або процесів немовби відходить від реалій різноманітної практики, не віддзеркалює усіх конкретних характеристик та особливостей окремої ситуації. Однак він (абстрактний, науковий розгляд) дає змогу краще зрозуміти їхню природу, з'ясувати й описати загальні для них суттєві риси й одночасно визначити форму та зміст явищ і процесів, які розглядаються, логіку і напрямок їхнього розвитку, можливості та межі здійснення.
Те, на що спрямована управлінська діяльність, є об'єктом управління. Об'єкт управління має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходження, його природні зміни в процесі існування). Об'єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях. На підприємствах об'єктами управління виступають також матеріальні та грошові ресурси.
Суб'єктом управління є персоніфікатор управлінської діяльності, тобто окрема людина або об'єднання людей. Якщо управління має офіційний характер, то його суб'єкт організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності посад, які утворюють підрозділи управління. До суб'єктів управління належать і відповідні суспільні інститути (організації, установи), працівники апарату управління. Проте якої б форми не набирав суб'єкт управління, його існування зводиться до дій конкретних людей.
Соціально-психологічний аспект управління передбачає врахування закономірностей людської поведінки та людських стосунків, що характеризують ставлення людей до роботи, до свого інтелектуального, морального, професійного, комунікативного та іншого потенціалу.
Виділяють таки рівні управлінської взаємодії:
• міжособистий (в якому виявляється система міжособистісних настанов, орієнтацій, очікувань, сподівань, котрі визначаються змістом спільної діяльності)
• міжгруповий (на цьому рівні відбувається процес безпосередньої чи опосередкованої дії множини суб'єктів (об'єктів) один на одного, що породжує їх взаємозумовленість і своєрідний характер відносин)
• організаційний (є комплексним і взаємоузгодженим зв’язком елементів організаційної системи та її структури управління при їх одночасних і узгоджених взаємовідносинах із зовнішнім середовищем, у якому вона функціонує).
2. Форми та сфери управлінської взаємодії
Форми управлінської взаємодії визначаються як способи виразу її змісту; способи здійснення, виявлення методів управління; зовнішнє практичне втілення функцій управління в конкретних діях. Під час визначення форми управлінської взаємодії в більшості випадків мова йде не про дії суб'єктів управління, а про їх зовнішній вираз (виявлення), оскільки дії залежно від характеру і форми виразу складають той чи інший зміст цієї взаємодії.
Слід зважати на те, що процес управлінської взаємодії включає відносини із зовнішнім середовищем, на яке накази, розпорядження та інші форми примусу не поширюються. Отже, потрібно розвивати владу, використовувати різні її джерела та форми, оскільки без цього ефективна взаємодія.
Дослідження, що проводилися для вивчення сутності явищ влади та впливу, здебільшого відзначають п'ять основних форм влади, які мають відповідні джерела:
• владу, що ґрунтується на примушуванні (джерелом її є страх. Вона не обов'язково передбачає насильство, але відчуття нестійкості становища індивіда у групі утримує його від поведінки, яка суперечить прийнятим нормам);
• владу, що ґрунтується на винагороді (в основі якої лежать стимули і винагороди, – один із найдавніших і часто найефективніших способів дії на інших людей. Джерелом такої влади є прагнення людей задовольнити певні свої потреби. Але для забезпечення дієвості цієї форми влади винагорода має бути досить цінною для виконавця. При цьому слід враховувати, що у кожної людини своє сприйняття і розуміння цінностей, отже одна і та ж винагорода може по-різному впливати на поведінку різних людей);
• законну владу (передбачає вплив через традиції, здатні задовольнити потребу у захищеності і приналежності. Законна влада – це делеговані повноваження керівника, що набирають владних форм лише тоді, коли зовнішні щодо організації норми культури (традиції) сприяють розумінню того, що підпорядкування керівникові є бажаною поведінкою. Джерелом законної влади є соціальні норми того суспільства, у якому функціонує конкретна організація. Перевагами законної влади є те, що вона забезпечує стабільність, швидкість та передбачуваність впливу);
• експертну владу (в її основі лежить вплив через розумну віру. Джерелом експертної влади є знання. Підпорядкованість у даному випадку базується на усвідомленні і логіці, які притаманні більшості людей);
• харизматичну(еталонну) владу (формується на засадах харизми, тобто на силі особистих якостей або професійних здібностей людини, яка у даному разі визнається лідером не лише формально. Такими харизматичними якостями можуть бути: позитивна енергетика, яку "випромінює” людина, її незалежність, впевненість, гідність, неординарна і вражаюча зовнішність, гарні риторичні здібності, сприйняття похвал своєї особи без марнославства, пихатості, зарозумілості.
Найбільшою перевагою впливу через переконання є те, що після того, як людина погодилась із правильністю прийнятого керівником рішення, її не потрібно перевіряти. Вона вважатиме справою своєї честі виконати доручене завдання, оскільки воно допоможе організації досягти поставлених цілей. Однак сам процес переконання є досить затяжною і важкою справою – потрібно витратити багато часу для того, щоб передати свою точку зору іншій людині; при цьому немає впевненості у тому, що людина дійсно її сприйняла, навіть якщо з нею погодилась. Ці досить істотні недоліки обмежують сферу застосування впливу через переконання, тому його доцільно використовувати здебільшого тоді, коли думка підлеглих дійсно багато важить для керівника і те, згодні вони з ним, чи ні, значно впливатиме на результати виконання роботи.
Вплив через участь проявляється у тому, що керівник не намагається переконати підлеглого у правильності вибраних цілей чи способів їх досягнення, а залучає його до їх формування та вибору шляхів досягнення.
Що стосується сфер управлінської взаємодії,то до них відносять: виробничо-технологічну, представницьку, кадрову, організаційну, соціально-психологічну та корпоративну.
ВИСНОВОК
В загальному вигляді управління виступає як певний тип взаємодії між двома суб'єктами, один із яких в цій взаємодії знаходиться в положенні суб'єкта управління, а другий - в положенні об'єкта управління.
Про управлінську взаємодію, як про реально існуючу, можна говорити тільки тоді, коли об'єкт управління виконує команди суб'єкта управління. Тільки тоді здійснюється процес управління.
Управління вимагає не тільки загальних знань, але й велику кількість знань психології. Так, вміле спілкування, використання дієвих та малопомітних форм та засобів впливу, використання різних типів влади, з врахуванням ситуації, - все це дуже потрібно вміти використовувати сучасним керівникам на будь-якому рівні виробництва тощо.
Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Практичне застосування охарактеризованих форм взаємодії визначається тим, наскільки вони відповідають конкретній ситуації, тобто наскільки сильно вони можуть вплинути на поведінку конкретної людини чи групи людей, щоб спонукати їх до здійснення дій, що сприятимуть досягненню цілей організації. Лідер має прагнути до раціонального поєднання всіх можливих форм і джерел взаємодії, оскільки це є однією із головних умов ефективного управління.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Власов Л. В., Сементовський В. К. / «Ділове спілкування» - Л.: 2000р.
2. Журавлев А. Л. / «Психологія спільної діяльності» - М.: ІП РАН, 2005р.
3. Мельник Л./ «Психологія управління» - К.:МАУП, 2000р.
4. Омаров А. М. / «Управління: Мистецтво спілкування» - М.: 2004р.
5. Орбан-Лембрик Л./ «Психологія управління» - К.: Академвидав, 2003р.
6. Панасюк А. Ю./ «Управлінське спілкування.» - М.: 2001р.
7. Шепель В. М./ «Управлінська психологія» - М.: 2003р.
Вступ………………………………………………………….................3
1. Сутність управлінської взаємодії та її рівні…………………..4
2. Форми та сфери управлінської взаємодії……..…................7
Висновки………………..……….………………………………..…….10
Список використаних джерел….……..……………………..…...11
ВСТУП
Управлінська діяльність реалізується у предметних відносинах і відносинах між людьми. Управління є однією з найскладніших галузей людської діяльності, в якій виявляються персоніфіковані відносини між людьми, об'єднаними трудовим процесом. Сучасне соціальне управління являє собою як управління людьми, так і управління діловою інформацією, технологічними процесами. Воно охоплює всі дії й умови, котрі породжують техніко-організаційні, виробничі, психолого-педагогічні, соціально-психологічні та інші зв'язки людей. Ефективна управлінська діяльність неможлива без пізнання й використання соціальних та психологічних законів, оскільки вона пов'язана із взаємодією між людьми.
Управлінська взаємодія завжди передбачає самодіяльність і творчість суб'єктів та об'єктів управління. Саме тому управлінські дії спрямовані на врахування всієї багатоманітності закономірностей і зв'язків, які виникають між учасниками управлінського процесу. Вони потребують розумного використання людських ресурсів в управлінні: врахування індивідуальних, соціально-психологічних, психофізіологічних, мотиваційних особливостей особистості, що сприятиме отриманню значного соціального, економічного та морального ефекту в організації.
1. Сутність управлінської взаємодії та її рівні
Однією з основоположних умов управління є взаємодія між двома суб'єктами, один із яких виступає в ролі суб'єкта управління, а інший— у ролі об'єкта управління. Управлінська взаємодія відбувається лише за умови, коли об'єкт управління виконує команди суб'єкта управління, тобто коли здійснюється управління. Для цього необхідно: по-перше, наявність у суб'єкта управління потреби та можливості управляти об'єктом управління, подаючи для цього відповідні управлінські команди; по-друге, наявність у об'єкта управління готовності та можливості ці команди виконувати. Ці умови перетворюють можливість здійснення управління в реальність. Пізнання діалектичного взаємозв'язку суб'єкта й об'єкта управління дає змогу проникнути в сутність та з'ясувати природу і можливості здійснення управління як соціального явища.
Рушійною силою управління є протиріччя між суб'єктом і об'єктом управління, котре усувається в процесі здійснення управління. До управління необхідно підходити передусім з позиції взаємодії суб'єкта й об'єкта управління.
Феномен управління можна краще зрозуміти, якщо підійти до його вивчення з узагальнюючого, теоретичного погляду. Природно, будь-який абстрактний розгляд явищ або процесів немовби відходить від реалій різноманітної практики, не віддзеркалює усіх конкретних характеристик та особливостей окремої ситуації. Однак він (абстрактний, науковий розгляд) дає змогу краще зрозуміти їхню природу, з'ясувати й описати загальні для них суттєві риси й одночасно визначити форму та зміст явищ і процесів, які розглядаються, логіку і напрямок їхнього розвитку, можливості та межі здійснення.
Те, на що спрямована управлінська діяльність, є об'єктом управління. Об'єкт управління має просторові та часові параметри (розміри, місцезнаходження, його природні зміни в процесі існування). Об'єктами виду управління, яке розглядається, є різноманітні форми суспільних відносин, поведінка і діяльність людей у різних організаціях. На підприємствах об'єктами управління виступають також матеріальні та грошові ресурси.
Суб'єктом управління є персоніфікатор управлінської діяльності, тобто окрема людина або об'єднання людей. Якщо управління має офіційний характер, то його суб'єкт організаційно і юридично оформляється у вигляді посади або сукупності посад, які утворюють підрозділи управління. До суб'єктів управління належать і відповідні суспільні інститути (організації, установи), працівники апарату управління. Проте якої б форми не набирав суб'єкт управління, його існування зводиться до дій конкретних людей.
Соціально-психологічний аспект управління передбачає врахування закономірностей людської поведінки та людських стосунків, що характеризують ставлення людей до роботи, до свого інтелектуального, морального, професійного, комунікативного та іншого потенціалу.
Виділяють таки рівні управлінської взаємодії:
• міжособистий (в якому виявляється система міжособистісних настанов, орієнтацій, очікувань, сподівань, котрі визначаються змістом спільної діяльності)
• міжгруповий (на цьому рівні відбувається процес безпосередньої чи опосередкованої дії множини суб'єктів (об'єктів) один на одного, що породжує їх взаємозумовленість і своєрідний характер відносин)
• організаційний (є комплексним і взаємоузгодженим зв’язком елементів організаційної системи та її структури управління при їх одночасних і узгоджених взаємовідносинах із зовнішнім середовищем, у якому вона функціонує).
2. Форми та сфери управлінської взаємодії
Форми управлінської взаємодії визначаються як способи виразу її змісту; способи здійснення, виявлення методів управління; зовнішнє практичне втілення функцій управління в конкретних діях. Під час визначення форми управлінської взаємодії в більшості випадків мова йде не про дії суб'єктів управління, а про їх зовнішній вираз (виявлення), оскільки дії залежно від характеру і форми виразу складають той чи інший зміст цієї взаємодії.
Слід зважати на те, що процес управлінської взаємодії включає відносини із зовнішнім середовищем, на яке накази, розпорядження та інші форми примусу не поширюються. Отже, потрібно розвивати владу, використовувати різні її джерела та форми, оскільки без цього ефективна взаємодія.
Дослідження, що проводилися для вивчення сутності явищ влади та впливу, здебільшого відзначають п'ять основних форм влади, які мають відповідні джерела:
• владу, що ґрунтується на примушуванні (джерелом її є страх. Вона не обов'язково передбачає насильство, але відчуття нестійкості становища індивіда у групі утримує його від поведінки, яка суперечить прийнятим нормам);
• владу, що ґрунтується на винагороді (в основі якої лежать стимули і винагороди, – один із найдавніших і часто найефективніших способів дії на інших людей. Джерелом такої влади є прагнення людей задовольнити певні свої потреби. Але для забезпечення дієвості цієї форми влади винагорода має бути досить цінною для виконавця. При цьому слід враховувати, що у кожної людини своє сприйняття і розуміння цінностей, отже одна і та ж винагорода може по-різному впливати на поведінку різних людей);
• законну владу (передбачає вплив через традиції, здатні задовольнити потребу у захищеності і приналежності. Законна влада – це делеговані повноваження керівника, що набирають владних форм лише тоді, коли зовнішні щодо організації норми культури (традиції) сприяють розумінню того, що підпорядкування керівникові є бажаною поведінкою. Джерелом законної влади є соціальні норми того суспільства, у якому функціонує конкретна організація. Перевагами законної влади є те, що вона забезпечує стабільність, швидкість та передбачуваність впливу);
• експертну владу (в її основі лежить вплив через розумну віру. Джерелом експертної влади є знання. Підпорядкованість у даному випадку базується на усвідомленні і логіці, які притаманні більшості людей);
• харизматичну(еталонну) владу (формується на засадах харизми, тобто на силі особистих якостей або професійних здібностей людини, яка у даному разі визнається лідером не лише формально. Такими харизматичними якостями можуть бути: позитивна енергетика, яку "випромінює” людина, її незалежність, впевненість, гідність, неординарна і вражаюча зовнішність, гарні риторичні здібності, сприйняття похвал своєї особи без марнославства, пихатості, зарозумілості.
Найбільшою перевагою впливу через переконання є те, що після того, як людина погодилась із правильністю прийнятого керівником рішення, її не потрібно перевіряти. Вона вважатиме справою своєї честі виконати доручене завдання, оскільки воно допоможе організації досягти поставлених цілей. Однак сам процес переконання є досить затяжною і важкою справою – потрібно витратити багато часу для того, щоб передати свою точку зору іншій людині; при цьому немає впевненості у тому, що людина дійсно її сприйняла, навіть якщо з нею погодилась. Ці досить істотні недоліки обмежують сферу застосування впливу через переконання, тому його доцільно використовувати здебільшого тоді, коли думка підлеглих дійсно багато важить для керівника і те, згодні вони з ним, чи ні, значно впливатиме на результати виконання роботи.
Вплив через участь проявляється у тому, що керівник не намагається переконати підлеглого у правильності вибраних цілей чи способів їх досягнення, а залучає його до їх формування та вибору шляхів досягнення.
Що стосується сфер управлінської взаємодії,то до них відносять: виробничо-технологічну, представницьку, кадрову, організаційну, соціально-психологічну та корпоративну.
ВИСНОВОК
В загальному вигляді управління виступає як певний тип взаємодії між двома суб'єктами, один із яких в цій взаємодії знаходиться в положенні суб'єкта управління, а другий - в положенні об'єкта управління.
Про управлінську взаємодію, як про реально існуючу, можна говорити тільки тоді, коли об'єкт управління виконує команди суб'єкта управління. Тільки тоді здійснюється процес управління.
Управління вимагає не тільки загальних знань, але й велику кількість знань психології. Так, вміле спілкування, використання дієвих та малопомітних форм та засобів впливу, використання різних типів влади, з врахуванням ситуації, - все це дуже потрібно вміти використовувати сучасним керівникам на будь-якому рівні виробництва тощо.
Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Практичне застосування охарактеризованих форм взаємодії визначається тим, наскільки вони відповідають конкретній ситуації, тобто наскільки сильно вони можуть вплинути на поведінку конкретної людини чи групи людей, щоб спонукати їх до здійснення дій, що сприятимуть досягненню цілей організації. Лідер має прагнути до раціонального поєднання всіх можливих форм і джерел взаємодії, оскільки це є однією із головних умов ефективного управління.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Власов Л. В., Сементовський В. К. / «Ділове спілкування» - Л.: 2000р.
2. Журавлев А. Л. / «Психологія спільної діяльності» - М.: ІП РАН, 2005р.
3. Мельник Л./ «Психологія управління» - К.:МАУП, 2000р.
4. Омаров А. М. / «Управління: Мистецтво спілкування» - М.: 2004р.
5. Орбан-Лембрик Л./ «Психологія управління» - К.: Академвидав, 2003р.
6. Панасюк А. Ю./ «Управлінське спілкування.» - М.: 2001р.
7. Шепель В. М./ «Управлінська психологія» - М.: 2003р.
Основи психологічного консультування
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………….................3
1. Поняття асоціальної особистості………………………….……..4
2. Робота консультанта з асоціальними особистостями………7
Висновки………………..……….………………………………..…….10
Список використаних джерел….……..……………………..…...12
ВСТУП
Ефективність психологічного консультування - його кінцевий результат - визначається наявністю позитивних змін у клієнта на психічному й поведінковому рівнях. Але нездатність асоціальних особистостей встановити близькі і осмислені відносини часто перешкоджає отриманню користі від консультування і психотерапії.
Асоціальність - це один з найскладніших і прогностично несприятливих особистісних розладів, які проявляються не стільки різними симптомами, скільки порушенням поведінки. Перш за все це порушення діагностувалося як "психопатична особистість" або "соціопатична особистість". Соціопати погано соціалізовані, вони живуть в ім'я задоволення своїх інстинктивних потреб, не звертаючи уваги на норми моралі, вимоги суспільства, тому схильні постійно порушувати правила і закони, не рахуючись з можливим покаранням. Встановлювати контакт з асоціальними клієнтами дуже важко, тому що вони привносять свій повседневний стиль життя і спілкування в консультування.
І так як асоціальна особистість - це не просто інша людина, а людина, що кардинально відрізняється від інших людей ставленням до себе і до інших людей, порушенням поведінки, то консультант повинен правильно оцінювати рівень і межі своєї професійної компетентності при консультуванні асоціальної особистості.
1. Поняття асоціальної особистості
Поняття «соціалізація» означає причетність, з'єднання з суспільством, в той час як приставка «а» в понятті «асоціалізації» означає антигромадський характер такого зв'язку як би соціалізацію особистості з протилежним знаком. Якщо сутність процесу соціалізації загалом зводиться до засвоєння особистістю соціальних норм, цінностей, ролей, схвалюваних суспільством і спрямованих на його стабілізацію і нормальне функціонування, то термін «асоціалізації» означає процес засвоєння особистістю антигромадських, антисоціальних норм, цінностей, негативних ролей, установок, стереотипів поведінки, які об'єктивно призводять до деформації суспільних зв'язків, до дестабілізації в суспільстві.
Асоціальна поведінка - це поведінка, що уникає виконання морально-етичних норм, безпосередньо загрожує благополуччю міжособистісних відносин.
Асоціалізація особистості відбувається в ті ж хронологічні періоди, що і соціалізація (дитинство, отроцтво, юність). Хоча ознаки асоціальної поведінки можуть з’явитися задовго до підліткових років, саме в юності асоціальність особливо помітна і виражається в агресивності, безладній сексуальній поведінці і механічному погляді на секс, у схильності до вживання алкоголю і наркотиків.
Що стосується класифікації асоціальних особистостей, то їх можна розташувати над шкалою, де на одному полюсі будуть перебувати особи, з мінімальним ступенем асоціалізаціїі, що «порвали» один або два «життєвих нерва» із суспільством і державою, а на іншому - особи, що практично розірвали більшість основних зв'язків з суспільством, для яких злочинний спосіб життя став джерелом існування і природної життєдіяльності.
Розглянемо як відбувається процес асоціалізації особистості. На ранньому етапі асоціалізації головним є механізм наслідування, коли діти або підлітки неусвідомлено переймають у дорослих, які ведуть асоціальний спосіб життя, негативні зразки поведінки. І це їх основний мотив-бажання - бути дорослим, отримати схвалення в даному негативному мікросередовищі, що стимулює закріплення таких зразків поведінки. Процес асоціалізації здійснюється стихійно, але цілеспрямовано в цілому.
Нездатність ладнати з оточуючими - основна риса асоціальної особистості. Її відрізняє підозрілість, суспільство здається такій людині ворожим, а по життєвому шляху вона рухається, ніби в броньовику. Інша характерна риса - нездатність встановлювати зв'язки з людьми і навколишнім світом.
Як вважають психологи, надмірне почуття неповноцінності, що лежить в психіці асоціальної особистості, веде до невротичної поведінки і мотивоване непомірною жагою влади. Чим сильніше виражена «недо» або «мінусова» самооцінка такої особистості, тим відчайдушніше вона пробивається «нагору» і тягне постійне зростання невичерпних амбіцій. При такій схемі боротьби за престиж приниження інших людей для асоціальної особистості рівнозначно її підйому.
Асоціальна особистість дивиться на інших людей як на джерело небезпеки або насолоди, не звертаючи уваги на їх безпеку, зручності, задоволення. Вона переживає власні спонуки як невідкладні і невблаганні, відкладання реалізації яких або заміна чим-небудь іншим немислимі. Задоволення спонукань веде до розбещеності, стану перенасичення, але не до переживання щастя з властивим йому почуттям підвищення самоповаги.
Як видно з усього вищесказаного асоціальна особистість вимагає особливого підходу при консультуванні. При роботі з асоціальними клієнтами консультанту дуже важливо в будь-який момент ідентифікувати свої почуття і покладатися на них, тому що це єдиний засіб уникнути маніпуляцій з боку клієнта і виконувати роботу, не звертаючи уваги на великі труднощі.
2. Робота консультанта з асоціальними особистостями
Основним завданням консультанта при консультуванні асоціальної особистості виступає необхідність допомогти клієнту з готовністю прийняти на себе соціальну відповідальність, вдихнути в нього мужність, яка допоможе клієнту вивільнитися від невідступного почуття неповноцінності і направити його прагнення в соціально корисне русло.
Сам консультант-психолог повинен професійно володіти всіма засобами впливу, які має звичайна бесіда. Професіоналізм психолога полягає в суворій відповідності своїх дій з тим фактом, що мова йде не про звичайну людину, а про особу асоціальну. Відмінність консультування такої особистості від звичайної задається об'єктивною можливістю для консультанта зберігати «внезнаходженність» по відношенню до клієнта і його стану. Такі можливості допомагають психологу більш цілісно поглянути на ситуацію збоку.
З самого початку консультування такі клієнти мають схильність обманювати консультантів, особливо недосвідчених, своєю зовнішньою чарівністю та уявною доброзичливістю, вмінням підлеститися. Консультант в прагненні допомогти може перестаратися і стати об'єктом маніпуляції клієнта. У цьому сенсі для недосвідченого консультанта асоціальна особистість являє небезпеку.
Можливий висновок про особу клієнта слід робити тільки на підставі сукупності всіх доступних і різноманітних факторів. Поза і тон голосу, положення в сім'ї, конкретна проблема клієнта, ставлення до інших людей, успіх та неуспіх на роботі - всі ці та багато інших чинників вказують на наявність тенденції асоціальності в особистості.
Наступною найбільш важливою стадією при консультуванні асоціальної особистості є її психологічне обстеження. Це перший і найважливіший крок до її розуміння. У нього входять вивчення особливостей манери поведінки, рівня емоційної зрілості, досягнутого ступеня самореалізації. Психологічне обстеження є спробою отримати цілісне уявлення про асоціальну особистість, щоб надати їй значимий зворотний зв'язок.
Щоб надати допомогу асоціальній особистості, психолог повинен влізти в її шкуру і походити в ній: зрозуміти самовідчуття такої людини і її картину світу, уявлення про оточуючих і їх відносинах. Психологічне обстеження тут є засобом, за допомогою якого консультант намагається вловити логіку розвитку того, хто перед ним, і запропонувати найбільш ймовірні точки криз, способи подолання труднощів і відходу від них. При цьому мета консультанта - допомогти побачити, куди ведуть ті чи інші кроки, і запропонувати реальні альтернативи.
Асоціальну особистість не слід змішувати з особою, що веде себе асоціально внаслідок внутрішніх невротичних конфліктів. Невротик переживає провину через свою поведінку, що абсолютно чуже асоціальній особистості. Цей момент повинен враховувати психолог при роботі з такою особистістю.
В цілому при роботі з асоціальними клієнтами дуже важливо в будь-який момент ідентифікувати свої почуття і покладатися на них, тому що це єдиний засіб уникнути маніпуляцій з боку клієнта і виконувати роботу, незважаючи на труднощі.
ВИСНОВОК
В останні роки психологічні проблеми особистості отримали в літературы досить широке обговорення. Всі люди реагують на обставини по-різному в залежності від статі, віку, розумових здібностей, минулого досвіду, особистісних характеристик. Людина, включаючись в соціум, в якійсь мірі обмежена у своєму самовираженні, вона змушена шукати рівновагу між адаптацією до реальності і розвитком своїх потенційних здібностей, яка дозволила б затвердити власну індивідуальність. Більшість порівняно легко до цього пристосовується. Однак деякі особи, порівняно тендітні чи погано підготовлені до життя, вступаючи в неї, не можуть до неї адаптуватися, що породжує асоціальну поведінку. Саме у таких особистостей виникає необхідність в отриманні консультації з боку психолога. До них відносяться і так звані асоціальні особистості.
Асоціальна особистість-це особливий індивідуум. Вона відрізняється від звичайної людини. Тому робота психолога з нею досить специфічна і має ряд відмінних рис.
Асоціальні особистості рідко потрапляють до консультанта за власним бажанням. Зазвичай їх направляє школа або інші організації, тому консультанту спочатку слід з'ясувати причини приходу клієнта на консультацію.
Все більша кількість особистостей має потребу в серйозному консультуванні з боку психолога. Ось чому проблема особливостей консультування асоціальних особистостей останнім часом вельми актуальна. Даний консультативний напрям орієнтований на індивідуальну роботу з конкретною людиною.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Альошина Ю.Є./ «Індивідуальне та сімейне психологічне консультування» - М.: 1999р.
2. Бодальов А.А., Сухов А.Н., Казанцев В. К./ «Соціальна психологія» - М.: 2000р.
3. Кочюнас Р./ «Основи психологічного консультування» - М.:Академічний проект, 2000р.
4. Міняйло В.Ю./ «Введення в психологічне консультування» - М.:Сенс, 2008р.
5. Мей Р./ «Мистецтво психологічного консультування» - М.:Клас 2000р.
6. Немов Р. С./ «Психологічне консультування» - М.:Владос, 2000р.
7. Хомич Г. О., Ткач Р. М./ «Основи психологічного консультування» - К.:МАУП 2004р.
Вступ………………………………………………………….................3
1. Поняття асоціальної особистості………………………….……..4
2. Робота консультанта з асоціальними особистостями………7
Висновки………………..……….………………………………..…….10
Список використаних джерел….……..……………………..…...12
ВСТУП
Ефективність психологічного консультування - його кінцевий результат - визначається наявністю позитивних змін у клієнта на психічному й поведінковому рівнях. Але нездатність асоціальних особистостей встановити близькі і осмислені відносини часто перешкоджає отриманню користі від консультування і психотерапії.
Асоціальність - це один з найскладніших і прогностично несприятливих особистісних розладів, які проявляються не стільки різними симптомами, скільки порушенням поведінки. Перш за все це порушення діагностувалося як "психопатична особистість" або "соціопатична особистість". Соціопати погано соціалізовані, вони живуть в ім'я задоволення своїх інстинктивних потреб, не звертаючи уваги на норми моралі, вимоги суспільства, тому схильні постійно порушувати правила і закони, не рахуючись з можливим покаранням. Встановлювати контакт з асоціальними клієнтами дуже важко, тому що вони привносять свій повседневний стиль життя і спілкування в консультування.
І так як асоціальна особистість - це не просто інша людина, а людина, що кардинально відрізняється від інших людей ставленням до себе і до інших людей, порушенням поведінки, то консультант повинен правильно оцінювати рівень і межі своєї професійної компетентності при консультуванні асоціальної особистості.
1. Поняття асоціальної особистості
Поняття «соціалізація» означає причетність, з'єднання з суспільством, в той час як приставка «а» в понятті «асоціалізації» означає антигромадський характер такого зв'язку як би соціалізацію особистості з протилежним знаком. Якщо сутність процесу соціалізації загалом зводиться до засвоєння особистістю соціальних норм, цінностей, ролей, схвалюваних суспільством і спрямованих на його стабілізацію і нормальне функціонування, то термін «асоціалізації» означає процес засвоєння особистістю антигромадських, антисоціальних норм, цінностей, негативних ролей, установок, стереотипів поведінки, які об'єктивно призводять до деформації суспільних зв'язків, до дестабілізації в суспільстві.
Асоціальна поведінка - це поведінка, що уникає виконання морально-етичних норм, безпосередньо загрожує благополуччю міжособистісних відносин.
Асоціалізація особистості відбувається в ті ж хронологічні періоди, що і соціалізація (дитинство, отроцтво, юність). Хоча ознаки асоціальної поведінки можуть з’явитися задовго до підліткових років, саме в юності асоціальність особливо помітна і виражається в агресивності, безладній сексуальній поведінці і механічному погляді на секс, у схильності до вживання алкоголю і наркотиків.
Що стосується класифікації асоціальних особистостей, то їх можна розташувати над шкалою, де на одному полюсі будуть перебувати особи, з мінімальним ступенем асоціалізаціїі, що «порвали» один або два «життєвих нерва» із суспільством і державою, а на іншому - особи, що практично розірвали більшість основних зв'язків з суспільством, для яких злочинний спосіб життя став джерелом існування і природної життєдіяльності.
Розглянемо як відбувається процес асоціалізації особистості. На ранньому етапі асоціалізації головним є механізм наслідування, коли діти або підлітки неусвідомлено переймають у дорослих, які ведуть асоціальний спосіб життя, негативні зразки поведінки. І це їх основний мотив-бажання - бути дорослим, отримати схвалення в даному негативному мікросередовищі, що стимулює закріплення таких зразків поведінки. Процес асоціалізації здійснюється стихійно, але цілеспрямовано в цілому.
Нездатність ладнати з оточуючими - основна риса асоціальної особистості. Її відрізняє підозрілість, суспільство здається такій людині ворожим, а по життєвому шляху вона рухається, ніби в броньовику. Інша характерна риса - нездатність встановлювати зв'язки з людьми і навколишнім світом.
Як вважають психологи, надмірне почуття неповноцінності, що лежить в психіці асоціальної особистості, веде до невротичної поведінки і мотивоване непомірною жагою влади. Чим сильніше виражена «недо» або «мінусова» самооцінка такої особистості, тим відчайдушніше вона пробивається «нагору» і тягне постійне зростання невичерпних амбіцій. При такій схемі боротьби за престиж приниження інших людей для асоціальної особистості рівнозначно її підйому.
Асоціальна особистість дивиться на інших людей як на джерело небезпеки або насолоди, не звертаючи уваги на їх безпеку, зручності, задоволення. Вона переживає власні спонуки як невідкладні і невблаганні, відкладання реалізації яких або заміна чим-небудь іншим немислимі. Задоволення спонукань веде до розбещеності, стану перенасичення, але не до переживання щастя з властивим йому почуттям підвищення самоповаги.
Як видно з усього вищесказаного асоціальна особистість вимагає особливого підходу при консультуванні. При роботі з асоціальними клієнтами консультанту дуже важливо в будь-який момент ідентифікувати свої почуття і покладатися на них, тому що це єдиний засіб уникнути маніпуляцій з боку клієнта і виконувати роботу, не звертаючи уваги на великі труднощі.
2. Робота консультанта з асоціальними особистостями
Основним завданням консультанта при консультуванні асоціальної особистості виступає необхідність допомогти клієнту з готовністю прийняти на себе соціальну відповідальність, вдихнути в нього мужність, яка допоможе клієнту вивільнитися від невідступного почуття неповноцінності і направити його прагнення в соціально корисне русло.
Сам консультант-психолог повинен професійно володіти всіма засобами впливу, які має звичайна бесіда. Професіоналізм психолога полягає в суворій відповідності своїх дій з тим фактом, що мова йде не про звичайну людину, а про особу асоціальну. Відмінність консультування такої особистості від звичайної задається об'єктивною можливістю для консультанта зберігати «внезнаходженність» по відношенню до клієнта і його стану. Такі можливості допомагають психологу більш цілісно поглянути на ситуацію збоку.
З самого початку консультування такі клієнти мають схильність обманювати консультантів, особливо недосвідчених, своєю зовнішньою чарівністю та уявною доброзичливістю, вмінням підлеститися. Консультант в прагненні допомогти може перестаратися і стати об'єктом маніпуляції клієнта. У цьому сенсі для недосвідченого консультанта асоціальна особистість являє небезпеку.
Можливий висновок про особу клієнта слід робити тільки на підставі сукупності всіх доступних і різноманітних факторів. Поза і тон голосу, положення в сім'ї, конкретна проблема клієнта, ставлення до інших людей, успіх та неуспіх на роботі - всі ці та багато інших чинників вказують на наявність тенденції асоціальності в особистості.
Наступною найбільш важливою стадією при консультуванні асоціальної особистості є її психологічне обстеження. Це перший і найважливіший крок до її розуміння. У нього входять вивчення особливостей манери поведінки, рівня емоційної зрілості, досягнутого ступеня самореалізації. Психологічне обстеження є спробою отримати цілісне уявлення про асоціальну особистість, щоб надати їй значимий зворотний зв'язок.
Щоб надати допомогу асоціальній особистості, психолог повинен влізти в її шкуру і походити в ній: зрозуміти самовідчуття такої людини і її картину світу, уявлення про оточуючих і їх відносинах. Психологічне обстеження тут є засобом, за допомогою якого консультант намагається вловити логіку розвитку того, хто перед ним, і запропонувати найбільш ймовірні точки криз, способи подолання труднощів і відходу від них. При цьому мета консультанта - допомогти побачити, куди ведуть ті чи інші кроки, і запропонувати реальні альтернативи.
Асоціальну особистість не слід змішувати з особою, що веде себе асоціально внаслідок внутрішніх невротичних конфліктів. Невротик переживає провину через свою поведінку, що абсолютно чуже асоціальній особистості. Цей момент повинен враховувати психолог при роботі з такою особистістю.
В цілому при роботі з асоціальними клієнтами дуже важливо в будь-який момент ідентифікувати свої почуття і покладатися на них, тому що це єдиний засіб уникнути маніпуляцій з боку клієнта і виконувати роботу, незважаючи на труднощі.
ВИСНОВОК
В останні роки психологічні проблеми особистості отримали в літературы досить широке обговорення. Всі люди реагують на обставини по-різному в залежності від статі, віку, розумових здібностей, минулого досвіду, особистісних характеристик. Людина, включаючись в соціум, в якійсь мірі обмежена у своєму самовираженні, вона змушена шукати рівновагу між адаптацією до реальності і розвитком своїх потенційних здібностей, яка дозволила б затвердити власну індивідуальність. Більшість порівняно легко до цього пристосовується. Однак деякі особи, порівняно тендітні чи погано підготовлені до життя, вступаючи в неї, не можуть до неї адаптуватися, що породжує асоціальну поведінку. Саме у таких особистостей виникає необхідність в отриманні консультації з боку психолога. До них відносяться і так звані асоціальні особистості.
Асоціальна особистість-це особливий індивідуум. Вона відрізняється від звичайної людини. Тому робота психолога з нею досить специфічна і має ряд відмінних рис.
Асоціальні особистості рідко потрапляють до консультанта за власним бажанням. Зазвичай їх направляє школа або інші організації, тому консультанту спочатку слід з'ясувати причини приходу клієнта на консультацію.
Все більша кількість особистостей має потребу в серйозному консультуванні з боку психолога. Ось чому проблема особливостей консультування асоціальних особистостей останнім часом вельми актуальна. Даний консультативний напрям орієнтований на індивідуальну роботу з конкретною людиною.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Альошина Ю.Є./ «Індивідуальне та сімейне психологічне консультування» - М.: 1999р.
2. Бодальов А.А., Сухов А.Н., Казанцев В. К./ «Соціальна психологія» - М.: 2000р.
3. Кочюнас Р./ «Основи психологічного консультування» - М.:Академічний проект, 2000р.
4. Міняйло В.Ю./ «Введення в психологічне консультування» - М.:Сенс, 2008р.
5. Мей Р./ «Мистецтво психологічного консультування» - М.:Клас 2000р.
6. Немов Р. С./ «Психологічне консультування» - М.:Владос, 2000р.
7. Хомич Г. О., Ткач Р. М./ «Основи психологічного консультування» - К.:МАУП 2004р.
Методика викладання
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………….................3
1. Проблема підготовки студентів до занять з психології……4
2. Самостійне вивчення літератури……..…............................7
Висновки………………..……….………………………………..…….10
Список використаних джерел….……..……………………..…...11
ВСТУП
Важливим засобом удосконалення професійної підготовки психологів є ефективна організація самостійної роботи студентів. Аналіз науково-психологічної літератури дозволяє побачити існування різних підходів до визначення самостійної роботи. Більш повно психологічну сутність самостійної роботи розкриває трактування її як форми колективної або індивідуальної навчальної діяльності студентів, під час якої вони засвоюють необхідні знання, оволодівають вміннями й навичками, навчаються планомірно і систематично працювати, мислити, формувати власний стиль розумової діяльності. Проблема підготовки студентів до занять з психології, як правило, у спрощеному вигляді поділяється на 3 блоки: мотиваційний, технологічний і організаційний.
Навчання — процес досить складний і своєрідний. Він далекий від того, яким його інколи уявляють: викладач вищої школи читає лекції і дає студентам відповідний обсяг знань. Оволодіння знаннями,процес підготовки до занять — це, в першу чергу, процес наполегливої активної діяльності мозку людини. Зміст знань оновлюється надзвичайно швидко, а тому головним завданням вищої школи поряд із задоволенням потреб особи в інтелектуальному, культурному й моральному розвиткові є оволодіння майбутнім фахівцем ефективними і раціональними методами самостійної навчальної роботи, підготовка його до участі у процесі неперервної освіти.
1. Проблема підготовки студентів до занять з психології
Підготовка студентів до занять по психології та вивчення дисципліни "Психологія" студенти здійснюють шляхом ознайомлення з матеріалами лекцій, запропонованою основною та додатковою літературою, опрацювання тематичного тезауруса, розробки опорних конспектів, схем, а також виконання завдань для самопідготовки (психологічні задачі, творчі завдання, методики на самопізнання) і методики на самопізнання) і відповідей на запитання міні-контрольних та контрольних модульних робіт. Самопізнання та саморозвиток студентів включає в себе проведення психологічних досліджень. Оцінка рівня розвитку власних психічних процесів. Вивчення власних індивідуально-типологічних особливостей, рис характеру, інтересів, здібностей, переконань та цінностей. Спеціальні прийоми підвищення ефективності пізнавальних процесів. Методи здійснення саморегулювання поведінки та емоційних станів в побуті, на виробництві та розвиток навичок здорового способу життя. Спеціальні методичні прийоми здійснення корекції власних індивідуально-типологічних особливостей, інтересів, здібностей, переконань. Прийоми корекції при виникненні ознак фрустрації, депресії, психічної напруги. Механізми прийняття рішень щодо здійснення діяльності, оцінка її результативності. Самостійна робота студента над засвоєнням навчального матеріалу та підготовки до занять з психології може виконуватися у бібліотеці вищого навчального закладу, навчальних кабінетах, комп'ютерних класах (лабораторіях), а також в домашніх умовах.
Як складне педагогічне явище – підготовка студентів до занять є особливою формою навчальної діяльності, спрямованою на формування самостійності студентів і засвоєння ними сукупності знань, вмінь, навиків, що здійснюється за умови запровадження відповідної системи організації всіх видів навчальних занять. Мета такої підготовки студентів двоєдина: формування самостійності як риси особистості і засвоєння знань, умінь, навиків.
Підвищення рівня практичної підготовки майбутніх психологів висуває нові вимоги і до ставлення студентів до навчання:
• систематична підготовка студентів до кожного навчального заняття;
• постійне опрацювання психологічної літератури;
• практична перевірка нового та його подальше застосування;
• вивчення передового психологічного досвіду колег та використання найкращого, корисного, дійсно необхідного.
Підготовка студента до занять з психології є одним з основних видів засвоєння навчального матеріалу у вільний від аудиторних занять час.
Під час підготовки студент опрацьовує теоретичний матеріал, виконує індивідуальні завдання, проводить науково-дослідну роботу тощо. Зміст такої роботи визначається робочою навчальною програмою, навчально-методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача.
Ефективність самостійної навчальної роботи та підготовки до занять зумовлюється сформованістю пізнавальних мотивів. Пізнавальні потреби, які спонукають до самоосвіти, формуються в активній самостійній пізнавальній діяльності людини, яка має бути суспільно значущою для особистості.
Ефективними методами організації навчальної роботи студентів є чітке дозування завдань на кожне заняття, а також контролю і оцінювання роботи.
Наукові досягнення, зміна інформаційних технологій вимагає від спеціаліста будь-якого профілю постійного оновлення, вдосконалення знань, які вже є, професійно-особистих якостей. Для цього необхідно систематичне вдосконалення своєї майстерності. При цьому визначеним будуть не закладені вищим навчальним закладом знання, вміння, навички, а здібність самої особистості до самовдосконалення. Автори низки робіт вважають, що подальше самовдосконалення можливе, якщо вже в стінах вищого навчального закладу студент оволодіє навичками самопідготовки, яка розвиває активність мислення. Критеріями її ефективності деякі дослідники визнають: суб’єктивне відчуття зміни в собі самому; вміння працювати з поняттями; здібність проектувати нові форми дії, бачити власні труднощі в досягненні поставлених цілей та готовність вирішити ці труднощі.
2. Самостійне вивчення літератури
Опрацювання літератури – це уміння правильно прочитати книгу,
Зрозуміти зміст прочитаного, розібратися увнутрішніх взаємозв’язках матеріалу, записати найістотніше, глибоко засвоїтити, що вкрай необхідно стосовно даного предмета й міцно запам’ятати прочитаний матеріал.
Опрацьовуючи літературу, студент має навчитися працювати також з її науковим інстументарієм. До наукового інструментарію входять посилання на твори інших авторів, пояснювальні примітки, додатки, допоміжні покажчики, бібліографія тощо.
Щоб самостійне вивчення літератури студентом було ефективним, то при читанні підручника й іншої літератури студент повинен спиратися на інформацію, отриману на лекціях. При цьому прочитане в одному джерелі повинен зіставляти з інформацією інших джерел, доповнюючи і, уточнюючи отримані знання, що, у свою чергу, звіряється, корегується з життєвими фактами — реальними психічними явищами, що спостерігаються в житті людей, у тому числі й у власному. Таким чином, від лекції — до літератури, а від неї - до практики. Так йде процес засвоєння, тобто знання, що знаходилися колись поза свідомістю того, кого навчають, стають особистими його надбаннями. Інформація з наукової літератури тільки тоді може вважатися засвоєною, коли студент не просто зрозумів і запам'ятав, але і навчився користуватися отриманим знанням у практичних аналітичних діях.
Підручник є основним, провідним видом навчальної літератури. У ньому систематично викладається матеріал на сучасному рівні досягнень даної науки і на доступній для студента мові. Вирізняльними рисами підручника як особливого виду навчальної літератури є: а) підручник містить у стислому вигляді весь основний навчальний матеріал з даної дисципліни. Сюди відносяться усі поняття і категорії даної науки з відповідними визначеннями (дефініціями). При необхідності дається коротка історія становлення поняття в науці. Це відноситься звичайно до найбільш загальних основних категорій, від змісту яких залежить розуміння логіки й історії розвитку самої науки; б) підручник викладає зміст основних наукових понять у строгій системі, у їхніх істотних взаємозв'язках і взаєминах, у їхній співпідпорядкованості, де більш широкі поняття і категорії містять у собі менш широкі і є методологічною основою для пізнання предметів, що позначаються ними; в) підручник у той же час ніяк не претендує на вичерпне розкриття усього наукового змісту навчального предмету, а намічає напрямок, у якому слід вивчати дану науку, щоб глибше і ширше в ній орієнтуватися. Підручник у цьому змісті служить деяким путівником, "ниткою Аріадни" для подальшого проникнення в сутність явищ, фактів, подій, яким дається пояснення в даній науці.
Друга функція підручника - окреслення деякого коло обов'язкових знань з даного предмету, не претендуючи на глибоке розкриття і докладний доказ логіки їхнього походження. Завдання студента - прийняти їх, щоб самому розібратися в рекомендованій науковій літературі й у тому, чого немає в підручнику. Інакше кажучи, підручник чітко орієнтує в проблематиці навчального предмету.
Робота з книгою - один із найважливіших методів навчання. Головна перевага даного методу - можливість багаторазово обробляти навчальну інформацію в доступній формі у зручний час. Навчальні книги успішно виконують усі функції: навчальну, розвиваючу, виховну, спонукаючу, контрольно-корекційну. При використанні спеціально розроблених, так званих програмованих навчальних книг ефективно зважуються питання контролю, корекції, діагностики знань, умінь.
Метою самостійної роботи з книгою може бути ознайомлення з її структурою, швидкий перегляд, читання окремих розділів, пошук відповідей на визначені питання, вивчення матеріалу, реферування окремих уривків тексту чи усієї книги.
ВИСНОВОК
Підготовку студентів до занять з психології ми розглядаємо як важливий фактор засвоєння навчального матеріалу, про що свідчать психолого-педагогічні дослідження.
Метою такої роботи є формування самостійності студента, його вмінь, знань, навичок, що здійснюється опосередковано через зміст і методи всіх видів учбових занять.
Потенційні можливості людини можуть в повній мірі проявитися і реалізуватися лише при раціональній самоорганізації учбової діяльності. При цьому потрібно мати на увазі, що здатність до самопідготовки до учбової діяльності не має безпосереднього зв'язку з рівнем розвитку окремих пізнавальних процесів чи мотиваційних потреб і не може бути пояснена ними.
Під ефективною підготовкою до занять розуміється вміння без систематичного контролю, допомоги та стимуляції з боку викладача самостійно працювати вдома, в бібліотеці, вміння організувати окремі форми роботи і всю учбову діяльність в цілому.
Раціональне опрацювання навчальної літератури забезпечує розвиток у майбутніх психологів навичок не тільки закріплювати головне, а й постійно підвищувати рівень свого професіоналізму в поза навчальний час.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Бадмаев Б.Ц. / «Методика викладання психології» - М.:ВЛАДОС 2001р.
2. Видрин В.М./ «Вступ до спеціальності» - М.:ФіС 2005р.
3. Коротяев Б.І./ «Навчання - процес творчий, книга для вчителя» - М.:Просвіта 2002р.
4. Кузьмінський А.І. / «Педагогіка вищої школи» - К.: Знання, 2005 р.
5. Сікорський П.І./ «Теоретико-методологічні основи диференційованого навчання» - Львів.: 2000р.
6. Черепєхіна О.А./ «Особливості роботи студентів із психологічною літературою» - К.:Зідму 2005р.
7. Чернілевський Д.В./ «Дидактичні технології у вищій школі» - М.: 2002р.
Вступ………………………………………………………….................3
1. Проблема підготовки студентів до занять з психології……4
2. Самостійне вивчення літератури……..…............................7
Висновки………………..……….………………………………..…….10
Список використаних джерел….……..……………………..…...11
ВСТУП
Важливим засобом удосконалення професійної підготовки психологів є ефективна організація самостійної роботи студентів. Аналіз науково-психологічної літератури дозволяє побачити існування різних підходів до визначення самостійної роботи. Більш повно психологічну сутність самостійної роботи розкриває трактування її як форми колективної або індивідуальної навчальної діяльності студентів, під час якої вони засвоюють необхідні знання, оволодівають вміннями й навичками, навчаються планомірно і систематично працювати, мислити, формувати власний стиль розумової діяльності. Проблема підготовки студентів до занять з психології, як правило, у спрощеному вигляді поділяється на 3 блоки: мотиваційний, технологічний і організаційний.
Навчання — процес досить складний і своєрідний. Він далекий від того, яким його інколи уявляють: викладач вищої школи читає лекції і дає студентам відповідний обсяг знань. Оволодіння знаннями,процес підготовки до занять — це, в першу чергу, процес наполегливої активної діяльності мозку людини. Зміст знань оновлюється надзвичайно швидко, а тому головним завданням вищої школи поряд із задоволенням потреб особи в інтелектуальному, культурному й моральному розвиткові є оволодіння майбутнім фахівцем ефективними і раціональними методами самостійної навчальної роботи, підготовка його до участі у процесі неперервної освіти.
1. Проблема підготовки студентів до занять з психології
Підготовка студентів до занять по психології та вивчення дисципліни "Психологія" студенти здійснюють шляхом ознайомлення з матеріалами лекцій, запропонованою основною та додатковою літературою, опрацювання тематичного тезауруса, розробки опорних конспектів, схем, а також виконання завдань для самопідготовки (психологічні задачі, творчі завдання, методики на самопізнання) і методики на самопізнання) і відповідей на запитання міні-контрольних та контрольних модульних робіт. Самопізнання та саморозвиток студентів включає в себе проведення психологічних досліджень. Оцінка рівня розвитку власних психічних процесів. Вивчення власних індивідуально-типологічних особливостей, рис характеру, інтересів, здібностей, переконань та цінностей. Спеціальні прийоми підвищення ефективності пізнавальних процесів. Методи здійснення саморегулювання поведінки та емоційних станів в побуті, на виробництві та розвиток навичок здорового способу життя. Спеціальні методичні прийоми здійснення корекції власних індивідуально-типологічних особливостей, інтересів, здібностей, переконань. Прийоми корекції при виникненні ознак фрустрації, депресії, психічної напруги. Механізми прийняття рішень щодо здійснення діяльності, оцінка її результативності. Самостійна робота студента над засвоєнням навчального матеріалу та підготовки до занять з психології може виконуватися у бібліотеці вищого навчального закладу, навчальних кабінетах, комп'ютерних класах (лабораторіях), а також в домашніх умовах.
Як складне педагогічне явище – підготовка студентів до занять є особливою формою навчальної діяльності, спрямованою на формування самостійності студентів і засвоєння ними сукупності знань, вмінь, навиків, що здійснюється за умови запровадження відповідної системи організації всіх видів навчальних занять. Мета такої підготовки студентів двоєдина: формування самостійності як риси особистості і засвоєння знань, умінь, навиків.
Підвищення рівня практичної підготовки майбутніх психологів висуває нові вимоги і до ставлення студентів до навчання:
• систематична підготовка студентів до кожного навчального заняття;
• постійне опрацювання психологічної літератури;
• практична перевірка нового та його подальше застосування;
• вивчення передового психологічного досвіду колег та використання найкращого, корисного, дійсно необхідного.
Підготовка студента до занять з психології є одним з основних видів засвоєння навчального матеріалу у вільний від аудиторних занять час.
Під час підготовки студент опрацьовує теоретичний матеріал, виконує індивідуальні завдання, проводить науково-дослідну роботу тощо. Зміст такої роботи визначається робочою навчальною програмою, навчально-методичними матеріалами, завданнями та вказівками викладача.
Ефективність самостійної навчальної роботи та підготовки до занять зумовлюється сформованістю пізнавальних мотивів. Пізнавальні потреби, які спонукають до самоосвіти, формуються в активній самостійній пізнавальній діяльності людини, яка має бути суспільно значущою для особистості.
Ефективними методами організації навчальної роботи студентів є чітке дозування завдань на кожне заняття, а також контролю і оцінювання роботи.
Наукові досягнення, зміна інформаційних технологій вимагає від спеціаліста будь-якого профілю постійного оновлення, вдосконалення знань, які вже є, професійно-особистих якостей. Для цього необхідно систематичне вдосконалення своєї майстерності. При цьому визначеним будуть не закладені вищим навчальним закладом знання, вміння, навички, а здібність самої особистості до самовдосконалення. Автори низки робіт вважають, що подальше самовдосконалення можливе, якщо вже в стінах вищого навчального закладу студент оволодіє навичками самопідготовки, яка розвиває активність мислення. Критеріями її ефективності деякі дослідники визнають: суб’єктивне відчуття зміни в собі самому; вміння працювати з поняттями; здібність проектувати нові форми дії, бачити власні труднощі в досягненні поставлених цілей та готовність вирішити ці труднощі.
2. Самостійне вивчення літератури
Опрацювання літератури – це уміння правильно прочитати книгу,
Зрозуміти зміст прочитаного, розібратися увнутрішніх взаємозв’язках матеріалу, записати найістотніше, глибоко засвоїтити, що вкрай необхідно стосовно даного предмета й міцно запам’ятати прочитаний матеріал.
Опрацьовуючи літературу, студент має навчитися працювати також з її науковим інстументарієм. До наукового інструментарію входять посилання на твори інших авторів, пояснювальні примітки, додатки, допоміжні покажчики, бібліографія тощо.
Щоб самостійне вивчення літератури студентом було ефективним, то при читанні підручника й іншої літератури студент повинен спиратися на інформацію, отриману на лекціях. При цьому прочитане в одному джерелі повинен зіставляти з інформацією інших джерел, доповнюючи і, уточнюючи отримані знання, що, у свою чергу, звіряється, корегується з життєвими фактами — реальними психічними явищами, що спостерігаються в житті людей, у тому числі й у власному. Таким чином, від лекції — до літератури, а від неї - до практики. Так йде процес засвоєння, тобто знання, що знаходилися колись поза свідомістю того, кого навчають, стають особистими його надбаннями. Інформація з наукової літератури тільки тоді може вважатися засвоєною, коли студент не просто зрозумів і запам'ятав, але і навчився користуватися отриманим знанням у практичних аналітичних діях.
Підручник є основним, провідним видом навчальної літератури. У ньому систематично викладається матеріал на сучасному рівні досягнень даної науки і на доступній для студента мові. Вирізняльними рисами підручника як особливого виду навчальної літератури є: а) підручник містить у стислому вигляді весь основний навчальний матеріал з даної дисципліни. Сюди відносяться усі поняття і категорії даної науки з відповідними визначеннями (дефініціями). При необхідності дається коротка історія становлення поняття в науці. Це відноситься звичайно до найбільш загальних основних категорій, від змісту яких залежить розуміння логіки й історії розвитку самої науки; б) підручник викладає зміст основних наукових понять у строгій системі, у їхніх істотних взаємозв'язках і взаєминах, у їхній співпідпорядкованості, де більш широкі поняття і категорії містять у собі менш широкі і є методологічною основою для пізнання предметів, що позначаються ними; в) підручник у той же час ніяк не претендує на вичерпне розкриття усього наукового змісту навчального предмету, а намічає напрямок, у якому слід вивчати дану науку, щоб глибше і ширше в ній орієнтуватися. Підручник у цьому змісті служить деяким путівником, "ниткою Аріадни" для подальшого проникнення в сутність явищ, фактів, подій, яким дається пояснення в даній науці.
Друга функція підручника - окреслення деякого коло обов'язкових знань з даного предмету, не претендуючи на глибоке розкриття і докладний доказ логіки їхнього походження. Завдання студента - прийняти їх, щоб самому розібратися в рекомендованій науковій літературі й у тому, чого немає в підручнику. Інакше кажучи, підручник чітко орієнтує в проблематиці навчального предмету.
Робота з книгою - один із найважливіших методів навчання. Головна перевага даного методу - можливість багаторазово обробляти навчальну інформацію в доступній формі у зручний час. Навчальні книги успішно виконують усі функції: навчальну, розвиваючу, виховну, спонукаючу, контрольно-корекційну. При використанні спеціально розроблених, так званих програмованих навчальних книг ефективно зважуються питання контролю, корекції, діагностики знань, умінь.
Метою самостійної роботи з книгою може бути ознайомлення з її структурою, швидкий перегляд, читання окремих розділів, пошук відповідей на визначені питання, вивчення матеріалу, реферування окремих уривків тексту чи усієї книги.
ВИСНОВОК
Підготовку студентів до занять з психології ми розглядаємо як важливий фактор засвоєння навчального матеріалу, про що свідчать психолого-педагогічні дослідження.
Метою такої роботи є формування самостійності студента, його вмінь, знань, навичок, що здійснюється опосередковано через зміст і методи всіх видів учбових занять.
Потенційні можливості людини можуть в повній мірі проявитися і реалізуватися лише при раціональній самоорганізації учбової діяльності. При цьому потрібно мати на увазі, що здатність до самопідготовки до учбової діяльності не має безпосереднього зв'язку з рівнем розвитку окремих пізнавальних процесів чи мотиваційних потреб і не може бути пояснена ними.
Під ефективною підготовкою до занять розуміється вміння без систематичного контролю, допомоги та стимуляції з боку викладача самостійно працювати вдома, в бібліотеці, вміння організувати окремі форми роботи і всю учбову діяльність в цілому.
Раціональне опрацювання навчальної літератури забезпечує розвиток у майбутніх психологів навичок не тільки закріплювати головне, а й постійно підвищувати рівень свого професіоналізму в поза навчальний час.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Бадмаев Б.Ц. / «Методика викладання психології» - М.:ВЛАДОС 2001р.
2. Видрин В.М./ «Вступ до спеціальності» - М.:ФіС 2005р.
3. Коротяев Б.І./ «Навчання - процес творчий, книга для вчителя» - М.:Просвіта 2002р.
4. Кузьмінський А.І. / «Педагогіка вищої школи» - К.: Знання, 2005 р.
5. Сікорський П.І./ «Теоретико-методологічні основи диференційованого навчання» - Львів.: 2000р.
6. Черепєхіна О.А./ «Особливості роботи студентів із психологічною літературою» - К.:Зідму 2005р.
7. Чернілевський Д.В./ «Дидактичні технології у вищій школі» - М.: 2002р.
Педагогічна психологія
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………................3
1. Сутність проблемного навчання…………………………………5
2. Розвиток мотивів учбової діяльності……..…......................8
Висновки………………..……….………………………………..…….11
Список використаних джерел….……..……………………..…...13
ВСТУП
У 50-х роках ХХ століття з’явився новий вид навчання, який дістав назву проблемного. Ця концепція, на думку її авторів, має компенсувати недоліки традийійного або пояснювально-ілюстративного виду навчання. Один із авторів, - В Окунь – так визначає сутність цієї концепції: «Проблемне викладання грунтується не на перредаванні готової інформації, а на отриманні учнями певних знань та вмінь шляхом вирішення теоретичних та практичних проблем. Суттевою характеристикою цього викладання є дослідницька діяльність учня, яка з’являється в певній ситуації і змушує його ставити питання-проблеми, формулювати гіпотези та перевіряти їх під час розумових і прктичних дій».
Щоб навчити учня, треба не просто передати йому знання і вміння, а й викликати в нього відповідну активність, пізнавальну чи практичну. Важливим структурним елементом цієї активності є мотивація, в якій виявляється ставлення до навчання.
Мотив - спонукальна причина дій, вчинків людини (те, що штовхає до дії). В учінні — це пробудження, які спрямовують діяльність учнів. Ступінь навчальної активності є наслідком сильної або слабкої мотивації навчання. Можна сказати, що мотиви учіння — це активізуючи сила, одна з основних умов навчальної діяльності.
У загальному вигляді проблема мотивації навчання є проблемою причин, які наперед визначають різні форми виявлення активності тих, хто навчається.
Мотиваційному аспекту навчання уже порівняно давно приділяли велику увагу в психологічній і педагогічній літературі (С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.Г.Ковальов, Г.С.Костюк, В.С.Мерлін, В.О.Сухомлинський, М.І.Алексеева, І.О.Синиця та інші).
1. Сутність проблемного навчання
Розвиток суспільства в умовах науково-технічного прогресу, інформаційної експансії зумовив потребу виокремлення й збагачення інтелекту — найбільшої цінності, що має забезпечувати успіх поступального руху. Розв´язати це кардинальне завдання покликаний проблемний тип навчання, що сформувався в результаті тривалих пошуків. Проблемне навчання характеризується такими особливостями: викладач створює певне пізнавальне завдання, допомагає студентам виділити й усвідомити його, організовує їх на його розв´язання; студенти самостійно оволодівають належною сумою знань і умінь, які є передумовою успішної пізнавальної діяльності; викладач пропонує широкий спектр використання набутих знань на практиці. Включення студентів у систему проблемного навчання сприяє створенню оптимальних умов для інтелектуального розвитку особистості, оволодінню нею інструментами навчальної діяльності, формуванню пізнавальних мотивів навчання, соціально-психологічної підготовки до практичної діяльності.
В основі проблемного навчання лежить низка об´єктивних обґрунтувань, зокрема:
—соціологічне. Особливості соціально-економічного розвитку вимагають формування інтелектуального багатства кожної особистості зокрема і людської спільноти в цілому;
—гносеологічне. Цілеспрямоване пізнання здійснюється в процесі активного пошуку, внаслідок дослідження пізнаваного об´єкта в процесі перетворювальної діяльності;
—психологічне. Мислення реально здійснюється лише як розв´язання пізнавального завдання. Видатний психолог С.Л. Рубінштейн зазначав, що мислити людина починає тоді, коли в неї виникає потреба щось зрозуміти, а розв´язання завдання, розв´язок задачі є природним завершенням мисленнєвого процесу;
—діалектичне. Оскільки навчання є процесом, то воно має рушійну силу як результат суперечностей між пізнавальними та практичними завданнями, з одного боку, і наявним рівнем знань, умінь і навичок — з іншого.
Проблемне навчання як процес складається з низки етапів: виявлення суперечностей, усвідомлення їх як певних утруднень — створення проблемної ситуації;
—осмислення проблемного завдання і прийняття його студентами, розуміння установки;
—аналіз умов пізнавального завдання, встановлення залежності між його складовими;
—членування основного проблемного завдання на мікрозавдання, визначення плану їх розв´язання;
—висунення й усвідомлення гіпотези;
—мобілізація ресурсу знань, умінь і навичок відповідно до умови завдання й гіпотези;
—добір методів і засобів розв´язання завдання;
—виконання системи дій і операцій, що сприяють розв´язанню завдання;
—перевірка одержаних результатів на практиці, зіставлення з гіпотезою, встановлення логічного зв´язку між знаннями набутими нині й раніше.
Проблемна ситуація виникає, коли перед студентами (при скерованій дії викладача) постають пізнавальні чи практичні завдання й вони відчувають, що рівень їхніх знань, умінь і навичок недостатній для успішного розв´язання цих завдань. Це спричиняє відчуття певних психологічних утруднень. Доцільно організована проблемна ситуація — головний чинник, імпульс до активної розумової діяльності студентів.
Важливим етапом є аналіз проблемної ситуації та виділення однієї або кількох пізнавальних задач, розуміння їх суті, а вже на цій основі має здійснюватися "прийняття" задачі. Задача — це будь-яке незрозуміле питання, яке треба з´ясувати. З погляду процесу пізнання задачі можуть бути двох видів — проблемні (пізнавальні) й навчальні. Проблемною вважається задача, для розв´язання якої необхідно оволодіти новою сумою знань. Навчальна задача вимагає лише використання раніше набутих знань.
Таким чином, проблемне навчання — вищий ступінь організації пізнавальної діяльності. Він зумовлений більш високим рівнем суспільно-економічного поступу і сприяє інтелектуальному розвитку особистості.
2. Розвиток мотивів учбової діяльності
Мотив учбової діяльності — внутрішня спонукальна сила, яка забезпечує рух особистості до активної пізнавальної діяльності. З психологічного погляду мотиви є внутрішніми рушіями навчальної діяльності. Від рівня сформованості мотивів багато в чому залежить успішність і результативність учіння. Мотивація навчальної діяльності передбачає формування в учнів потреби вивчення конкретного навчального матеріалу. Містить повідомлення теми, мети та завдань уроку. Виникненню мотивів для навчання сприяє чітке усвідомлення його мети — кінцевого, запланованого результату спільної діяльності викладача й учнів.
У системі пізнавальної діяльності виокремлюють такі мотиви навчання:
1) соціальні — прагнення особистості через учіння утвердити свій соціальний статус — у суспільстві, у певному соціальному колективі;
2) спонукальні — пов'язані із впливом на свідомість учня певних чинників. Безпосередньо-спонукальні мотиви, основані на емоційних проявах особистості, на позитивних чи негативних емоціях яскравість, новизна, цікавість, зовнішньо привабливі атрибути; цікаве викладання, привабливість особистості вчителя; бажання отримати похвалу, нагороду (за виконане завдання), боязнь одержати негативну оцінку, покарання;
3) пізнавальні — проявляються у пробудженні пізнавальних інтересів і реалізуються через отримання задоволення від самого процесу пізнання і його результатів. Вони базуються на одержанні задоволення від самого процесу пізнання; інтерес до знань, допитливість, намагання розширити свій культурний рівень, оволодіти певними уміннями і навичками, захопленість самим процесом вирішення навчально-пізнавальних задач і под.
Пізнавальна діяльність людини є основною сферою її життєдіяльності. Тому формування в учнів пізнавальних мотивів — провідний чинник успішності пізнання, оскільки через нього реалізується природна потреба людини в розвитку;
4) професійно-ціннісні — відображують прагнення учня отримати професійну підготовку для участі в продуктивній сфері життєдіяльності;
5) меркантильні — пов'язані з безпосередньою матеріальною вигодою особистості. Вони не є вирішальними, діють лише вибірково залежно від індивідуальних психологічних особливостей конкретної людини.
Таким чином, одна з головних задач в учбовій діяльності - навчитися практично впливати на мотивацію та звести до мінімуму фактори, що знижують її.
Умотивованість у навчанні можна розуміти як особисту зацікавленість учня в одержанні знань і вмінь. Мотиви навчання - це психологічна характеристика інтересу учня до засвоєння знань і власного розвитку.
Мотивація може бути ситуаційною (обумовленою зовнішніми факторами) й особистісною (обумовленою внутрішніми устремліннями). Виділяють також релевантну мотивацію, що має пряме відношення до набуття академічних досягнень (наприклад, допитливість), і нерелевантну мотивацію, що не має прямого відношення до навчання та розвитку.
ВИСНОВОК
Проблемне навчання передбачає самостійне оволодіння знаннями у процесі вирішення пізнавальних проблем, розвиток самостійного мислення і пізнавальної активності учнів. В основі технології проблемного навчання – чіткі алгоритми, що містять послідовність взаємопов’язаних етапів: створення проблемної ситуації, яка являє собою відчуття розумового утруднення; аналіз сформованих знань з даного питання. Усвідомлення їх недостатності для одержання правильної відповіді; пошук нових елементів знань різними способами; розв’язування проблеми; перевірка одержаних результатів, співставлення їх з робочою гіпотезою; систематизація й узагальнення здобутих знань та вмінь. Проблемний вид навчання забезпечує: самостійне здобуття знань, формування інтересу до пізнавальної діяльності, розвиток продуктивного мислення. Серед вад проблемного виду навчання можна назвати такі: великі витрати часу, недостатня ефективність для формування практичних умінь і навичок, слабке керування пізнавального діяльністю учнів.
У психології під мотивом розуміють те, що спонукає людину до діяльності і надає цій діяльності осмислення. Спроможність особистості успішно виконувати ту чи іншу діяльність не існує поза зв´язком з тим, що спонукає її до цього. Від сили спонукань значною мірою залежить енергія і продуктивність будь-якої роботи людини. Корінними спонуканнями є різноманітні потреби людини, на основі яких у ході діяльності виникають інтереси, почуття та інші мотиви.
Мотиви характеризують тенденції, спрямованість діяльності людини, її ставлення до тієї чи іншої справи, життєву значущість справи для неї. Особливий інтерес становлять мотиви навчальної діяльності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Бабанський Ю. К./ «Оптимізація процесу навчання: загальнодидактичні аспект» - М.: 1977р.
2. Давидов В. В./ «Проблеми розвиваючого навчання: досвід теоретичного та експериментального психологічного дослідження» - М.: 2000р.
3. Кузьмінський А.І./ «Педагогіка вищої школи» - К.:Знання 2005р.
4. Оконь В./ «Введення в загальну дидактику» - М.:Вища школа 2001р.
5. Онищук В. А./ «Дидактика сучасної школи» - К.: 2002р.
6. Підласий І. П./ «Педагогіка» - М.:Владос 1999р.
7. Фіцула М. М. / «Педагогіка. Навчальний посібник для студентів педагогічних закладів освіти вищих» - Тернопіль.: 2004р.
Вступ…………………………………………………………................3
1. Сутність проблемного навчання…………………………………5
2. Розвиток мотивів учбової діяльності……..…......................8
Висновки………………..……….………………………………..…….11
Список використаних джерел….……..……………………..…...13
ВСТУП
У 50-х роках ХХ століття з’явився новий вид навчання, який дістав назву проблемного. Ця концепція, на думку її авторів, має компенсувати недоліки традийійного або пояснювально-ілюстративного виду навчання. Один із авторів, - В Окунь – так визначає сутність цієї концепції: «Проблемне викладання грунтується не на перредаванні готової інформації, а на отриманні учнями певних знань та вмінь шляхом вирішення теоретичних та практичних проблем. Суттевою характеристикою цього викладання є дослідницька діяльність учня, яка з’являється в певній ситуації і змушує його ставити питання-проблеми, формулювати гіпотези та перевіряти їх під час розумових і прктичних дій».
Щоб навчити учня, треба не просто передати йому знання і вміння, а й викликати в нього відповідну активність, пізнавальну чи практичну. Важливим структурним елементом цієї активності є мотивація, в якій виявляється ставлення до навчання.
Мотив - спонукальна причина дій, вчинків людини (те, що штовхає до дії). В учінні — це пробудження, які спрямовують діяльність учнів. Ступінь навчальної активності є наслідком сильної або слабкої мотивації навчання. Можна сказати, що мотиви учіння — це активізуючи сила, одна з основних умов навчальної діяльності.
У загальному вигляді проблема мотивації навчання є проблемою причин, які наперед визначають різні форми виявлення активності тих, хто навчається.
Мотиваційному аспекту навчання уже порівняно давно приділяли велику увагу в психологічній і педагогічній літературі (С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, О.Г.Ковальов, Г.С.Костюк, В.С.Мерлін, В.О.Сухомлинський, М.І.Алексеева, І.О.Синиця та інші).
1. Сутність проблемного навчання
Розвиток суспільства в умовах науково-технічного прогресу, інформаційної експансії зумовив потребу виокремлення й збагачення інтелекту — найбільшої цінності, що має забезпечувати успіх поступального руху. Розв´язати це кардинальне завдання покликаний проблемний тип навчання, що сформувався в результаті тривалих пошуків. Проблемне навчання характеризується такими особливостями: викладач створює певне пізнавальне завдання, допомагає студентам виділити й усвідомити його, організовує їх на його розв´язання; студенти самостійно оволодівають належною сумою знань і умінь, які є передумовою успішної пізнавальної діяльності; викладач пропонує широкий спектр використання набутих знань на практиці. Включення студентів у систему проблемного навчання сприяє створенню оптимальних умов для інтелектуального розвитку особистості, оволодінню нею інструментами навчальної діяльності, формуванню пізнавальних мотивів навчання, соціально-психологічної підготовки до практичної діяльності.
В основі проблемного навчання лежить низка об´єктивних обґрунтувань, зокрема:
—соціологічне. Особливості соціально-економічного розвитку вимагають формування інтелектуального багатства кожної особистості зокрема і людської спільноти в цілому;
—гносеологічне. Цілеспрямоване пізнання здійснюється в процесі активного пошуку, внаслідок дослідження пізнаваного об´єкта в процесі перетворювальної діяльності;
—психологічне. Мислення реально здійснюється лише як розв´язання пізнавального завдання. Видатний психолог С.Л. Рубінштейн зазначав, що мислити людина починає тоді, коли в неї виникає потреба щось зрозуміти, а розв´язання завдання, розв´язок задачі є природним завершенням мисленнєвого процесу;
—діалектичне. Оскільки навчання є процесом, то воно має рушійну силу як результат суперечностей між пізнавальними та практичними завданнями, з одного боку, і наявним рівнем знань, умінь і навичок — з іншого.
Проблемне навчання як процес складається з низки етапів: виявлення суперечностей, усвідомлення їх як певних утруднень — створення проблемної ситуації;
—осмислення проблемного завдання і прийняття його студентами, розуміння установки;
—аналіз умов пізнавального завдання, встановлення залежності між його складовими;
—членування основного проблемного завдання на мікрозавдання, визначення плану їх розв´язання;
—висунення й усвідомлення гіпотези;
—мобілізація ресурсу знань, умінь і навичок відповідно до умови завдання й гіпотези;
—добір методів і засобів розв´язання завдання;
—виконання системи дій і операцій, що сприяють розв´язанню завдання;
—перевірка одержаних результатів на практиці, зіставлення з гіпотезою, встановлення логічного зв´язку між знаннями набутими нині й раніше.
Проблемна ситуація виникає, коли перед студентами (при скерованій дії викладача) постають пізнавальні чи практичні завдання й вони відчувають, що рівень їхніх знань, умінь і навичок недостатній для успішного розв´язання цих завдань. Це спричиняє відчуття певних психологічних утруднень. Доцільно організована проблемна ситуація — головний чинник, імпульс до активної розумової діяльності студентів.
Важливим етапом є аналіз проблемної ситуації та виділення однієї або кількох пізнавальних задач, розуміння їх суті, а вже на цій основі має здійснюватися "прийняття" задачі. Задача — це будь-яке незрозуміле питання, яке треба з´ясувати. З погляду процесу пізнання задачі можуть бути двох видів — проблемні (пізнавальні) й навчальні. Проблемною вважається задача, для розв´язання якої необхідно оволодіти новою сумою знань. Навчальна задача вимагає лише використання раніше набутих знань.
Таким чином, проблемне навчання — вищий ступінь організації пізнавальної діяльності. Він зумовлений більш високим рівнем суспільно-економічного поступу і сприяє інтелектуальному розвитку особистості.
2. Розвиток мотивів учбової діяльності
Мотив учбової діяльності — внутрішня спонукальна сила, яка забезпечує рух особистості до активної пізнавальної діяльності. З психологічного погляду мотиви є внутрішніми рушіями навчальної діяльності. Від рівня сформованості мотивів багато в чому залежить успішність і результативність учіння. Мотивація навчальної діяльності передбачає формування в учнів потреби вивчення конкретного навчального матеріалу. Містить повідомлення теми, мети та завдань уроку. Виникненню мотивів для навчання сприяє чітке усвідомлення його мети — кінцевого, запланованого результату спільної діяльності викладача й учнів.
У системі пізнавальної діяльності виокремлюють такі мотиви навчання:
1) соціальні — прагнення особистості через учіння утвердити свій соціальний статус — у суспільстві, у певному соціальному колективі;
2) спонукальні — пов'язані із впливом на свідомість учня певних чинників. Безпосередньо-спонукальні мотиви, основані на емоційних проявах особистості, на позитивних чи негативних емоціях яскравість, новизна, цікавість, зовнішньо привабливі атрибути; цікаве викладання, привабливість особистості вчителя; бажання отримати похвалу, нагороду (за виконане завдання), боязнь одержати негативну оцінку, покарання;
3) пізнавальні — проявляються у пробудженні пізнавальних інтересів і реалізуються через отримання задоволення від самого процесу пізнання і його результатів. Вони базуються на одержанні задоволення від самого процесу пізнання; інтерес до знань, допитливість, намагання розширити свій культурний рівень, оволодіти певними уміннями і навичками, захопленість самим процесом вирішення навчально-пізнавальних задач і под.
Пізнавальна діяльність людини є основною сферою її життєдіяльності. Тому формування в учнів пізнавальних мотивів — провідний чинник успішності пізнання, оскільки через нього реалізується природна потреба людини в розвитку;
4) професійно-ціннісні — відображують прагнення учня отримати професійну підготовку для участі в продуктивній сфері життєдіяльності;
5) меркантильні — пов'язані з безпосередньою матеріальною вигодою особистості. Вони не є вирішальними, діють лише вибірково залежно від індивідуальних психологічних особливостей конкретної людини.
Таким чином, одна з головних задач в учбовій діяльності - навчитися практично впливати на мотивацію та звести до мінімуму фактори, що знижують її.
Умотивованість у навчанні можна розуміти як особисту зацікавленість учня в одержанні знань і вмінь. Мотиви навчання - це психологічна характеристика інтересу учня до засвоєння знань і власного розвитку.
Мотивація може бути ситуаційною (обумовленою зовнішніми факторами) й особистісною (обумовленою внутрішніми устремліннями). Виділяють також релевантну мотивацію, що має пряме відношення до набуття академічних досягнень (наприклад, допитливість), і нерелевантну мотивацію, що не має прямого відношення до навчання та розвитку.
ВИСНОВОК
Проблемне навчання передбачає самостійне оволодіння знаннями у процесі вирішення пізнавальних проблем, розвиток самостійного мислення і пізнавальної активності учнів. В основі технології проблемного навчання – чіткі алгоритми, що містять послідовність взаємопов’язаних етапів: створення проблемної ситуації, яка являє собою відчуття розумового утруднення; аналіз сформованих знань з даного питання. Усвідомлення їх недостатності для одержання правильної відповіді; пошук нових елементів знань різними способами; розв’язування проблеми; перевірка одержаних результатів, співставлення їх з робочою гіпотезою; систематизація й узагальнення здобутих знань та вмінь. Проблемний вид навчання забезпечує: самостійне здобуття знань, формування інтересу до пізнавальної діяльності, розвиток продуктивного мислення. Серед вад проблемного виду навчання можна назвати такі: великі витрати часу, недостатня ефективність для формування практичних умінь і навичок, слабке керування пізнавального діяльністю учнів.
У психології під мотивом розуміють те, що спонукає людину до діяльності і надає цій діяльності осмислення. Спроможність особистості успішно виконувати ту чи іншу діяльність не існує поза зв´язком з тим, що спонукає її до цього. Від сили спонукань значною мірою залежить енергія і продуктивність будь-якої роботи людини. Корінними спонуканнями є різноманітні потреби людини, на основі яких у ході діяльності виникають інтереси, почуття та інші мотиви.
Мотиви характеризують тенденції, спрямованість діяльності людини, її ставлення до тієї чи іншої справи, життєву значущість справи для неї. Особливий інтерес становлять мотиви навчальної діяльності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Бабанський Ю. К./ «Оптимізація процесу навчання: загальнодидактичні аспект» - М.: 1977р.
2. Давидов В. В./ «Проблеми розвиваючого навчання: досвід теоретичного та експериментального психологічного дослідження» - М.: 2000р.
3. Кузьмінський А.І./ «Педагогіка вищої школи» - К.:Знання 2005р.
4. Оконь В./ «Введення в загальну дидактику» - М.:Вища школа 2001р.
5. Онищук В. А./ «Дидактика сучасної школи» - К.: 2002р.
6. Підласий І. П./ «Педагогіка» - М.:Владос 1999р.
7. Фіцула М. М. / «Педагогіка. Навчальний посібник для студентів педагогічних закладів освіти вищих» - Тернопіль.: 2004р.
понедельник, 24 октября 2011 г.
Юридична психологія к.р.
ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………….................3
1. Проблеми адаптації звільнених з місць позбавлення волі..4
2. Роль соціальних структур в адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі……………………………………….…….7
Висновки………………..……….………………………………..…….11
Список використаних джерел….……..……………………..…...12
ВСТУП
Не всі громадяни після закінчення відбуття строку покарання та повернення на волю мають можливість мешкати у власних домівках, влаштуватися на роботу, близько третини з них мають проблеми психологічного характеру, приблизно половина — зі здоров’ям, внаслідок чого спостерігається збільшення чисельності бездомних, підвищення рівня безробіття, розповсюдження суспільно небезпечних хвороб тощо.
Нехтування проблемами таких людей і нівелювання їх існування в нашому суспільстві призводить до втрат людського ресурсу на ринку праці, оскільки переважна частина звільнених осіб — це працездатні громадяни працездатного віку. Зазначені негативні фактори зумовлюють визнання такої соціально вразливої верстви населення, як особи, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі та звільнилися із місць позбавлення волі.
Увагу до проблем цієї категорії громадян було привернуто з прийняттям у 2003 році Кримінально-виконавчого Кодексу України та Закону України „Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”, які набрали чинності у 2004 році. Цими законодавчими актами передбачено здійснення соціального патронажу стосовно звільнених осіб. Крім того, було прийнято інші нормативно-правові акти, які, зокрема, регулюють питання підготовки до звільнення, діяльності центрів соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, діяльності спостережних комісій.
1. Проблеми адаптації звільнених з місць позбавлення волі
Під адаптацією прийнято розуміти “включення особи в соціальне середовище через отримання статусу, місця в соціальній структурі суспільства”[4;78]. Процес становлення особи – це процес її соціалізації.
Процес соціальної адаптації щодо умов життя на волі у більшості звільнених відбувається успішно. В наш час вони досить швидко засвоюють нові соціальні ролі, відновлюють корисні соціальні зв'язки. Однак у певної частини звільнених цей процес з суб'єктивних та об'єктивних причин триває незадовільно і не дає позитивних наслідків. Неможливо не враховувати і ту обставину, що у ряді випадків сам звільнений не прагне розірвати зв'язок із злочинним минулим.
Психологічне пояснення цим фактам можна знайти в тому, що колишній спосіб життя, навички і поняття виявляються сильнішими, ніж протидіючі їм фактори, умови, в які потрапляє звільнений з місць позбавлення волі. Виходячи на волю, звільнений шукає зв'язків з тими, з ким познайомився в місцях відбування покарання, чий вплив відчував тривалий час, чию психологію і погляди увібрав у себе» [5;86].
У той період, коли більшість звільнених ще не працевлаштована або працевлаштовані не належним чином, не відновлені корисні соціальні зв'язки, не засвоєні нові соціальні ролі, ними здийснюється найбільша кількість нових злочинів. Перша трудність, з якою стикаються переважна більшість амністованих, – це побутове влаштування, а потім і працевлаштування. В умовах безробіття незапитаними залишаються навіть висококваліфіковані фахівці. І хоч Законом про амністію передбачено сприяння трудовому влаштуванню на роботу працездатних, очевидно, що перевага надається не їм. Отож побутове і трудове невлаштування штовхає їх назад до в’язниці.
Дослідження правових проблем, питань управління адаптації звільнених з установ з боку державних органів та громадських організацій має як практичний, так і теоретичний інтерес. Закон встановлює різні безпосередні правові підстави управління вказаним процесом. Необхідність ускладненої ієрархії правових підстав управління процесом соціальної адаптації обумовлена тим, що він охоплює досить неоднорідні категорії звільнених від покарання.
Дослідження свідчать, що більша частина звільнених повертається на попереднє місце проживання. Обставинами, які обумовлюють існування адаптаційних житлових проблем у звільнених від відбуття покарання є:
- тривалий період від моменту звільнення до прописки та одержання житла;
- відсутність можливості побутового та трудового влаштування.
Як наслідок недоброго минулого і зараз існує упереджене ставлення до осіб, які відбули покарання, залишились безпідставні обмеження, недовіра до всіх тих без винятку, хто після звільнення пригне влаштувати своє життя на чесних принципах.
Однією з досить важливих проблем адаптації є існуючі традиції вживання алкоголю, які і до теперішнього часу сприяють ряду умов: соціально-економічних, ідеологічних, організаційних, соціально-психологічних та інших.
У суспільстві не може не викликати занепокоєння також звільнення засуджених, які страждають на небезпечні для оточуючих хвороби. Тому з метою своєчасного надання хворим на активну форму туберкульозу, онкологічні захворювання або СНІД необхідної медичної допомоги кримінально-виконавчі установи зобов‘язані негайно повідомляти відповідні органи місцевого самоврядування та органи охорони здоров‘я про звільнення зазначених осіб, а ці органи, в свою чергу, зобов‘язані вжити відповідних профілактичних заходів.
2. Роль соціальних структур в адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі
Проблеми звільнених осіб багатоаспектні і стосуються багатьох галузей. З метою об’єднання зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, недержавних організацій щодо соціальної адаптації звільнених осіб та активізації роботи в даному напрямі було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.11.07 № 1030-р „Про затвердження плану заходів щодо забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі ”[ 3;1].
На виконання цього плану заходів центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування здійснюється робота стосовно удосконалення системи соціальної адаптації таких осіб, зокрема, щодо функціонування мережі установ для звільнених осіб.
Сьогодні в Україні про колишніх засуджених піклуються 35 центрів соціальної адаптації, притулків різних форм власності (комунальної, недержавної), головне завдання яких полягає в наданні всебічної допомоги громадянам, котрі відбули кримінальні покарання. Як правило, в таких центрах сприяють розв’язанню побутових проблем таких осіб, їх працевлаштуванню, направленню до лікувальних закладів або будинків-інтернатів.
Безпосередню допомогу особам, звільненим з місць позбавлення волі, має надавати патронажна служба — функціонально визначена соціальна структура, яку створюють при місцевих органах державної влади. Для забезпечення адаптації таких осіб до суспільства, відновлення їх соціального статусу патронажна служба здійснює певний комплекс заходів, зокрема:
- ставить їх на профілактичний облік і здійснює контроль над їх поведінкою;
- розв’язує питання працевлаштування звільнених осіб;
- надає допомогу звільненим особам у забезпеченні житлом, призначенні пенсій тощо;
- залучає громадські та благодійні організації до надання соціальної допомоги звільненим особам.
Працівники патронажної служби мають право відвідувати в установах виконання покарань осіб, яких мають звільнити, для консультування щодо перспектив їх життя на волі.
До інституцій, які здійснюють соціальну роботу з колишніми в’язнями, крім патронажної служби і центрів соціальної адаптації, слід віднести спостережні комісії при місцевих держадміністраціях, а також інші установи для осіб, які втратили соціальні зв’язки, не мають певного місця проживання.
Не можна окремо не сказати про ресоціалізацію неповнолітніх, які відбувають покарання. Соціально-педагогічна занедбаність, що притаманні значній частині неповнолітніх засуджених, частково зумовлена тим, що до засудження 41,3 % неповнолітніх не працювали і не вчилися, 49,1 % виховувалися в неповній сім’ї, 19,5 % — круглі сироти. Така характеристика контингенту виховних колоній, звісно, вимагає виваженого підходу до процесу виконання кримінального покарання, пошуку індивідуальних причин їх асоціальної спрямованості[ 7;75].
Виховну роботу з засудженими, яка забезпечує процес ресоціалізації, проводять фахівці соціально-психологічної служби, педагоги, психологи. Вона включає:
- організацію загальноосвітнього й професійно-технічного навчань;
- проведення батьківських днів;
- надання порад та консультацій;
- впровадження заходів для соціальної реабілітації засуджених після звільнення.
Зважаючи на викладене, проблему соціальної адаптації колишніх засуджених, яка є не лише задачею психологів, соціальних працівників і педагогів, а й загальнодержавною справою, потрібно розв’язувати саме на державному рівні. Це, в свою чергу, вимагає чіткого формування пріоритетів, принципів і організаційних засад політики держави стосовно осіб, звільнених з місць позбавлення волі, законодавчого закріплення системи політико-правових, соціально-економічних та організаційних умов надання цій категорії громадян соціальної допомоги.
Варто зазначити, що на даному етапі психологічна і соціально-виховна робота в пенітенціарних установах, хоча й стикається з рядом труднощів (недостатність фінансування і кваліфікованого персоналу, стереотипне мислення громадськості, переповненість колоній і слідчих ізоляторів та ін.), проте проводиться на належному її стану рівні: в установах виконання покарань створюються і вдало функціонують психологічні служби, розробляються і впроваджуються форми роботи шляхом педагогічного співробітництва, здійснюється співпраця з закладами охорони здоров’я як на території установ виконання покарань, так і в регіональних медичних установах, виконується напружена робота стосовно достойної соціальної адаптації, реабілітації та ресоціалізації осіб, які ще знаходяться або вже звільнилися з місць позбавлення волі.
ВИСНОВОК
Однією з найскладніших проблем у пенітенціарній сфері є адаптація осіб, звільнених із місць позбавлення волі, до життя в суспільстві. Більше 200 тисяч наших співгромадян, котрі сьогодні відбувають покарання за вчинені кримінальні злочини, перебувають у несприятливих для їх позитивної реабілітації умовах: відірваність від звичного середовища, ізольованість від суспільства, примусовий спосіб життя, обмеження в реалізації потреб особистості, тривале співжиття зі злочинцями, як правило, деградованими розумово й морально, не тільки завдають їм матеріальних збитків, але й призводять до негативних змін у їх психіці, зменшують їх соціальну цінність.
На багатьох засуджених негативно впливають зокрема такі чинники, як втрата зв’язків з родиною і, як наслідок, — розлучення, втрата кваліфікації, реєстрації (прописки) тощо. Практично кожен другий засуджений має певні психічні відхилення.
В колоніях перебувають переважно молоді працездатні люди. Майже половина з них не досягла навіть 30 років. Більше 35 % звільнених з місць позбавлення волі потребують спеціального психологічного або навіть психіатричного втручання для відновлення пристосувальних механізмів, які ослаблені чи зруйновані. Через відсутність такої допомоги вони поповнюють когорту осіб без певного місця проживання та роботи і в результаті отримують “постійну прописку” в колоніях.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Андрушко І./ «Досвід організації соціально-психологічної роботи із засудженими в установах виконання покарань» - К.: Центр “Альтернатива-В” 2004р.
2. Беци О. В./ « Проблеми соціальної адаптації осіб, які відбули кримінальні покарання» - К.:Атака 2006р.
3. Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»
4. Зотова О.І., Кряжева І.К./ «Методи дослідження соціально-психологічних аспектів адаптації особистості» - М.: 2001р.
5. Карпець І.І. / «Проблеми злочинності» - М.: 2002р.
6. Чуфаровський Ю.В./ «Юридична психологія» - М.:Юність 2005р.
7. Янчук О. / «Ресоціалізація неповнолітніх, які відбувають покарання» - К.: 2002р.
Вступ………………………………………………………….................3
1. Проблеми адаптації звільнених з місць позбавлення волі..4
2. Роль соціальних структур в адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі……………………………………….…….7
Висновки………………..……….………………………………..…….11
Список використаних джерел….……..……………………..…...12
ВСТУП
Не всі громадяни після закінчення відбуття строку покарання та повернення на волю мають можливість мешкати у власних домівках, влаштуватися на роботу, близько третини з них мають проблеми психологічного характеру, приблизно половина — зі здоров’ям, внаслідок чого спостерігається збільшення чисельності бездомних, підвищення рівня безробіття, розповсюдження суспільно небезпечних хвороб тощо.
Нехтування проблемами таких людей і нівелювання їх існування в нашому суспільстві призводить до втрат людського ресурсу на ринку праці, оскільки переважна частина звільнених осіб — це працездатні громадяни працездатного віку. Зазначені негативні фактори зумовлюють визнання такої соціально вразливої верстви населення, як особи, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі та звільнилися із місць позбавлення волі.
Увагу до проблем цієї категорії громадян було привернуто з прийняттям у 2003 році Кримінально-виконавчого Кодексу України та Закону України „Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”, які набрали чинності у 2004 році. Цими законодавчими актами передбачено здійснення соціального патронажу стосовно звільнених осіб. Крім того, було прийнято інші нормативно-правові акти, які, зокрема, регулюють питання підготовки до звільнення, діяльності центрів соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, діяльності спостережних комісій.
1. Проблеми адаптації звільнених з місць позбавлення волі
Під адаптацією прийнято розуміти “включення особи в соціальне середовище через отримання статусу, місця в соціальній структурі суспільства”[4;78]. Процес становлення особи – це процес її соціалізації.
Процес соціальної адаптації щодо умов життя на волі у більшості звільнених відбувається успішно. В наш час вони досить швидко засвоюють нові соціальні ролі, відновлюють корисні соціальні зв'язки. Однак у певної частини звільнених цей процес з суб'єктивних та об'єктивних причин триває незадовільно і не дає позитивних наслідків. Неможливо не враховувати і ту обставину, що у ряді випадків сам звільнений не прагне розірвати зв'язок із злочинним минулим.
Психологічне пояснення цим фактам можна знайти в тому, що колишній спосіб життя, навички і поняття виявляються сильнішими, ніж протидіючі їм фактори, умови, в які потрапляє звільнений з місць позбавлення волі. Виходячи на волю, звільнений шукає зв'язків з тими, з ким познайомився в місцях відбування покарання, чий вплив відчував тривалий час, чию психологію і погляди увібрав у себе» [5;86].
У той період, коли більшість звільнених ще не працевлаштована або працевлаштовані не належним чином, не відновлені корисні соціальні зв'язки, не засвоєні нові соціальні ролі, ними здийснюється найбільша кількість нових злочинів. Перша трудність, з якою стикаються переважна більшість амністованих, – це побутове влаштування, а потім і працевлаштування. В умовах безробіття незапитаними залишаються навіть висококваліфіковані фахівці. І хоч Законом про амністію передбачено сприяння трудовому влаштуванню на роботу працездатних, очевидно, що перевага надається не їм. Отож побутове і трудове невлаштування штовхає їх назад до в’язниці.
Дослідження правових проблем, питань управління адаптації звільнених з установ з боку державних органів та громадських організацій має як практичний, так і теоретичний інтерес. Закон встановлює різні безпосередні правові підстави управління вказаним процесом. Необхідність ускладненої ієрархії правових підстав управління процесом соціальної адаптації обумовлена тим, що він охоплює досить неоднорідні категорії звільнених від покарання.
Дослідження свідчать, що більша частина звільнених повертається на попереднє місце проживання. Обставинами, які обумовлюють існування адаптаційних житлових проблем у звільнених від відбуття покарання є:
- тривалий період від моменту звільнення до прописки та одержання житла;
- відсутність можливості побутового та трудового влаштування.
Як наслідок недоброго минулого і зараз існує упереджене ставлення до осіб, які відбули покарання, залишились безпідставні обмеження, недовіра до всіх тих без винятку, хто після звільнення пригне влаштувати своє життя на чесних принципах.
Однією з досить важливих проблем адаптації є існуючі традиції вживання алкоголю, які і до теперішнього часу сприяють ряду умов: соціально-економічних, ідеологічних, організаційних, соціально-психологічних та інших.
У суспільстві не може не викликати занепокоєння також звільнення засуджених, які страждають на небезпечні для оточуючих хвороби. Тому з метою своєчасного надання хворим на активну форму туберкульозу, онкологічні захворювання або СНІД необхідної медичної допомоги кримінально-виконавчі установи зобов‘язані негайно повідомляти відповідні органи місцевого самоврядування та органи охорони здоров‘я про звільнення зазначених осіб, а ці органи, в свою чергу, зобов‘язані вжити відповідних профілактичних заходів.
2. Роль соціальних структур в адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі
Проблеми звільнених осіб багатоаспектні і стосуються багатьох галузей. З метою об’єднання зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, недержавних організацій щодо соціальної адаптації звільнених осіб та активізації роботи в даному напрямі було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.11.07 № 1030-р „Про затвердження плану заходів щодо забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі ”[ 3;1].
На виконання цього плану заходів центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування здійснюється робота стосовно удосконалення системи соціальної адаптації таких осіб, зокрема, щодо функціонування мережі установ для звільнених осіб.
Сьогодні в Україні про колишніх засуджених піклуються 35 центрів соціальної адаптації, притулків різних форм власності (комунальної, недержавної), головне завдання яких полягає в наданні всебічної допомоги громадянам, котрі відбули кримінальні покарання. Як правило, в таких центрах сприяють розв’язанню побутових проблем таких осіб, їх працевлаштуванню, направленню до лікувальних закладів або будинків-інтернатів.
Безпосередню допомогу особам, звільненим з місць позбавлення волі, має надавати патронажна служба — функціонально визначена соціальна структура, яку створюють при місцевих органах державної влади. Для забезпечення адаптації таких осіб до суспільства, відновлення їх соціального статусу патронажна служба здійснює певний комплекс заходів, зокрема:
- ставить їх на профілактичний облік і здійснює контроль над їх поведінкою;
- розв’язує питання працевлаштування звільнених осіб;
- надає допомогу звільненим особам у забезпеченні житлом, призначенні пенсій тощо;
- залучає громадські та благодійні організації до надання соціальної допомоги звільненим особам.
Працівники патронажної служби мають право відвідувати в установах виконання покарань осіб, яких мають звільнити, для консультування щодо перспектив їх життя на волі.
До інституцій, які здійснюють соціальну роботу з колишніми в’язнями, крім патронажної служби і центрів соціальної адаптації, слід віднести спостережні комісії при місцевих держадміністраціях, а також інші установи для осіб, які втратили соціальні зв’язки, не мають певного місця проживання.
Не можна окремо не сказати про ресоціалізацію неповнолітніх, які відбувають покарання. Соціально-педагогічна занедбаність, що притаманні значній частині неповнолітніх засуджених, частково зумовлена тим, що до засудження 41,3 % неповнолітніх не працювали і не вчилися, 49,1 % виховувалися в неповній сім’ї, 19,5 % — круглі сироти. Така характеристика контингенту виховних колоній, звісно, вимагає виваженого підходу до процесу виконання кримінального покарання, пошуку індивідуальних причин їх асоціальної спрямованості[ 7;75].
Виховну роботу з засудженими, яка забезпечує процес ресоціалізації, проводять фахівці соціально-психологічної служби, педагоги, психологи. Вона включає:
- організацію загальноосвітнього й професійно-технічного навчань;
- проведення батьківських днів;
- надання порад та консультацій;
- впровадження заходів для соціальної реабілітації засуджених після звільнення.
Зважаючи на викладене, проблему соціальної адаптації колишніх засуджених, яка є не лише задачею психологів, соціальних працівників і педагогів, а й загальнодержавною справою, потрібно розв’язувати саме на державному рівні. Це, в свою чергу, вимагає чіткого формування пріоритетів, принципів і організаційних засад політики держави стосовно осіб, звільнених з місць позбавлення волі, законодавчого закріплення системи політико-правових, соціально-економічних та організаційних умов надання цій категорії громадян соціальної допомоги.
Варто зазначити, що на даному етапі психологічна і соціально-виховна робота в пенітенціарних установах, хоча й стикається з рядом труднощів (недостатність фінансування і кваліфікованого персоналу, стереотипне мислення громадськості, переповненість колоній і слідчих ізоляторів та ін.), проте проводиться на належному її стану рівні: в установах виконання покарань створюються і вдало функціонують психологічні служби, розробляються і впроваджуються форми роботи шляхом педагогічного співробітництва, здійснюється співпраця з закладами охорони здоров’я як на території установ виконання покарань, так і в регіональних медичних установах, виконується напружена робота стосовно достойної соціальної адаптації, реабілітації та ресоціалізації осіб, які ще знаходяться або вже звільнилися з місць позбавлення волі.
ВИСНОВОК
Однією з найскладніших проблем у пенітенціарній сфері є адаптація осіб, звільнених із місць позбавлення волі, до життя в суспільстві. Більше 200 тисяч наших співгромадян, котрі сьогодні відбувають покарання за вчинені кримінальні злочини, перебувають у несприятливих для їх позитивної реабілітації умовах: відірваність від звичного середовища, ізольованість від суспільства, примусовий спосіб життя, обмеження в реалізації потреб особистості, тривале співжиття зі злочинцями, як правило, деградованими розумово й морально, не тільки завдають їм матеріальних збитків, але й призводять до негативних змін у їх психіці, зменшують їх соціальну цінність.
На багатьох засуджених негативно впливають зокрема такі чинники, як втрата зв’язків з родиною і, як наслідок, — розлучення, втрата кваліфікації, реєстрації (прописки) тощо. Практично кожен другий засуджений має певні психічні відхилення.
В колоніях перебувають переважно молоді працездатні люди. Майже половина з них не досягла навіть 30 років. Більше 35 % звільнених з місць позбавлення волі потребують спеціального психологічного або навіть психіатричного втручання для відновлення пристосувальних механізмів, які ослаблені чи зруйновані. Через відсутність такої допомоги вони поповнюють когорту осіб без певного місця проживання та роботи і в результаті отримують “постійну прописку” в колоніях.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Андрушко І./ «Досвід організації соціально-психологічної роботи із засудженими в установах виконання покарань» - К.: Центр “Альтернатива-В” 2004р.
2. Беци О. В./ « Проблеми соціальної адаптації осіб, які відбули кримінальні покарання» - К.:Атака 2006р.
3. Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»
4. Зотова О.І., Кряжева І.К./ «Методи дослідження соціально-психологічних аспектів адаптації особистості» - М.: 2001р.
5. Карпець І.І. / «Проблеми злочинності» - М.: 2002р.
6. Чуфаровський Ю.В./ «Юридична психологія» - М.:Юність 2005р.
7. Янчук О. / «Ресоціалізація неповнолітніх, які відбувають покарання» - К.: 2002р.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)