Історія філософії

ЗМІСТ


Вступ………………………………………………………….........….3
1. Соціологічні та етичні погляди Баруха Спінози…………5
2. Історіософія Михайла Грушевського……………………….9
Висновки………………..……….……………………………….….12
Список використаної літератури……..…………………….…14


































ВСТУП

Барух Спіноза – мислитель, що займає особливе місце в західноєвропейській філософській традиції. У його ученні тісно переплелися метафізичне натхнення, що намагається обійняти весь універсум, і строгий геометричний розум, що піклується про довідність кожного з висунутих припущень, прагнення злитися з вищим Буттям, Богом, і гаряче бажання пояснити просте повсякденне життя з його турботами і проблемами.
Головний твір Б. Спінози — «Етика». Назва відображає етичну спрямованість книги. Основна його мета -- допомогти людині виробити лінію індивідуальної поведінки, відкрити дорогу до вільного життя. Це завдання Спіноза прагнув вирішити філософськи обгрунтованним шляхом.
Філософська думка України після 1917 р. пережила суворі історичні випробування, її основними творчими центрами виявились Київ та Харків. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі на яку яскраво вплинули великі українські діячі. Михайло Грушевський — це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Методологія філософії історії М.Грушевського (історіософія) розвивалась на основі синтезу методологічних принципів і філософських постулатів основних наукових парадигм ХІХ-поч.ХХ ст., серед яких чільне місце належить романтизму, "філософії життя", позитивізму, соціологізму, психологізму, герменевтики, що в свою чергу свідчить про системний підхід М.Грушевського до філософії історії, і на сучасному етапі розвитку науки не втрачає свого актуального значення для подальших наукових досліджень в галузі соціальної філософії як на вітчизняних теренах, так і в світовій науці.





















































1. Соціологічні та етичні погляди
Баруха Спінози

Бенедикт (Барух) Спіноза народився 24 листопада 1632 року в Амстердамі в заможній родині сефардських євреїв, чиї предки після вигнання євреїв з Португалії осіли в Голландії. З одного боку Барух Спіноза розвивався в мультикультурному середовищі (відомо, що він розмовляв і писав португальською, іспанською, нідерландською, трохи французькою та італійською мовами, володів літературним івритом, тоді як розмовною мовою в сім'ї, імовірно, був ладіно), з іншого — на нього «тиснула» традиційна єврейська община з її законами, мораллю і обмеженнями. На початку 1656 р. єретичні погляди Спінози, які розділяли також лікар Хуан де Прадо і вчитель Даніель де Рібера, привернули пильну увагу верхів євреєйської громади. Спіноза піддавав, серед іншого, сумніву, що Мойсей був автором П'ятикнижжя, що Адам був першою людиною і що закон Мойсея володіє перевагою над «природним правом». Незабаром усі ці вільнодумства Спінози призводять до його судилища й публічного вигнання з єврейської общини. Членам єврейської общини було заборонено будь-яке спілкування зі Спінозою, а йому самому заборонялося надалі використовувати своє єврейське ім'я Барух (іврит «благословенний»). Віднині Спіноза прибирав ім'я Бенедикт.
Дослідники розходяться в думках з питання про джерела філософії Спінози. Відомо, що він добре знав середньовічну єврейську філософію, особливо Маймоніда і Хасдая Крескаса, а також випробував вплив стоїцизму Т. Гоббса і, понад усе Р. Декарта. Деякі дослідники вважають, що на погляди Спінози вплинула філософія Ренесансу, головним чином Дж. Бруно. Г. О. Вольфсон вважав Спінозу «останнім середньовічним і першим сучасним мислителем». Гегель убачав в ученні Спінози вище філософське вираження єврейського монотеїзму. Деякі учені знаходять в Спінози вплив каббали. Більшість дослідників визнають, що хоча Спіноза і розходився з Декартом в поглядах на низку важливих питань філософії, але сприйняв від нього ідеал побудови єдиної філософської системи, заснованої на ясному і виразному «самоочевидному» знанні — за зразком положень математики; у Декарта він почерпнув основні поняття своєї системи, хоча і надав їй нового, оригінального змісту.
Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання.
Спираючись на механіко-математичну методологію, яку він вважав єдино науковою, Спіноза прагнув до розуміння "...першопричини і походження всіх речей". При цьому створення цілісної картини природи Спіноза мислив як одночасне розкриття
генезису всіх предметів і явищ. Продовжуючи традиції пантеїзму, Спіноза зробив центральним пунктом своєї онтології тотожність Бога і природи, яку він розумів як "єдину і єдину, вічну і безкінечну субстанцію", що виключає існування якого-небудь іншого початку, і тим самим як причину самого себе. Однією з визначальних рис філософії Спінози є принцип механічного детермінізму, який в його ученні обусловлює абсолютно всі явища природи, включаючи людину. Тобто, філософ вважає, що все повинно мати причинне пояснення.
Основним способом викладу філософських проблем в Спінози є геометричний спосіб, який нерозривний від раціоналізму філософа. Він був упевнений, що закони обдської свідомості ті ж що і закони природи, тобто був упевнений в абсолютній і повній пізнаваності світу. Ця упевненість реалізується в Спінози в спробі вивести всю систему природи дедуктивно-раціоналістичним шляхом.
У своєму вченні про суспільство Спіноза керувався методологією механіко-математичних наук. Суспільство розглядається ним як механізм,
який цілком може знайти своє пояснення в категоріях фізичної природи. Спіноза ототожнює суспільство і державу. На його думку, держава виникає не в результаті певних соціально-економічних процесів, а на основі суспільного договору, через необхідність влади і законів як норми. З цієї точки зору, призначення держави полягає в
тому, аби полегшити кожній людині можливість керуватися розумом і, тим самим, знаходити свою свободу.
Вчення про суспільство Спінози нерозривно пов'язане з його етичними поглядами. Моральні і етичні критерії людського суспільства не раз
мінялися з часом, але етичні переконання Спінози актуальні і зараз, оскільки вони охоплюють вічні категорії людства.
Спіноза бачив головне завдання своєї філософії в обгрунтуванні етичних питань, у виробленні теорії індивідуальної поведінки. Етична спрямованість філософських інтересів Спінози підкреслена ним самим, головна праця філософа називається "Етика". Окрім цього, Спіноза обгрунтовує шлюб і інші союзи,вважаючи їх основою будь-якого суспільства. Згідно Спінози самовихваляння і самоприниження однаково погані. Не треба робити те, після чого ми ввідчуватимемо сором і розкаяння совісті, тому що ці відчуття так само погані. Він так само вважав, що щедрість гарна, але співчуття погане, оскільки воно принижує. Турбота про бідних повинна лежати на всьому суспільстві. Багато з цих постулатів актуальні і сьогодні.
У своєму вченні про етику філософ вказав дорогу, яка веде до пізнання самого себе, до зменшення влади пристрастей, до дійсної свободи. Проте сам Спіноза вказував, що ця дорога важка і знайти її нелегко, але вища металюдини йти до неї.










2. Історіософія Михайла Грушевського

Серед провідних течій історіософії української історичної науки чільне місце займає державницький напрям, прихильники якого, вважаючи головним рушієм історичного процесу державу, зосереджують основну увагу на дослідженні історії державності. До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д. Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип’якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Між тим, саме М. Грушевський як визнаний лідер української історіософії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму. На цю сторону історіософії М. Грушевського вказав Я. Дашкевич, ув’язавши з його іменем зародження національно-державницького напряму в українській історіософії.
Історіософія, а звідси і філософія історії М.Грушевського розвивалася в руслі основних ідей і течій, які мали місце в науковій, політичній, культурологічній думці ХІХ-ХХст., серед них - романтизм, позитивізм, неокантіанство, соціологізм, психологізм, "філософія життя", герменевтика, марксизм, еволюціонізм, солідаризм, утилітаризм і ін., і звичайно, що гіпотетично вони могли відобразитися на наукових поглядах і зацікавленнях М.Грушевського, який однак критично осмислив ці ідеї, і створив власну оригінальну історіософію, а з нею і філософію історії. Вивчаючи історіософію М.Грушевського потрібно прослідкувати розвиток його історіософських і методологічних ідей, які розвивалися і формувалися в контексті наукових парадигм того часу. Для кращого розуміння історіософії М.Грушевського слід проаналізувати загальну оцінку, яку давали дослідники його творчості методології історії і стилю його викладу філософсько-історичних ідей. І.Франко пише: "Автор кладе головну вагу на аналізування історичних явищ, але не має дару групування історичних фактів; от тим-то при всій глибокій обдуманості його плану важні історичні події, а ще більше визначні історичні діячі тонуть у масі подробиць та розумувань. Зверчаючи більшу увагу на відносини, ніж на живі особи, автор мусить скрізь заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями, іноді не зовсім щасливими. До властивостей його стилю належить перевага абстрактів над конкретними словами, навіть іноді з насилуваннями звичайної мови."
М.Грушевський називає себе "істориком-соціологом", а для соціологічного підходу є характерним дослідження масових соціальних явищ і процесів, в яких відбиваються і проявляються соціальні закономірності. Досліджуючи документи, пам'ятки культури, (вчений використовує також культурно-історичний аналіз явищ), М.Грушевський намагається відшукати за ними реальні соціальні відносини, основні тенденції цих відносин, які проходячи через свідомість людини сконцентрувались в цих пам'ятках. Але в цьому аспекті він уже входить в сферу психологічного аналізу настроїв і станів суспільності, і тим самим його методологія набирає характеру своєрідної історичної герменевтики, з її спробами зрозуміти психологію людей певної епохи, вивести мотиви їх вчинків і дій.
Таким чином, історична концепція М. Грушевського ґрунтувалась на важливих здобутках наукової суспільної думки. Історичний процес учений трактував як еволюційний та поступовий. Об'єктом дослідження вченого є "народ-нація", який у своїй еволюції в конкретних природно-географічних умовах і у взаємодії з іншими народами створює частину матеріальної і духовної культури, що є елементом загальнолюдського поступу до торжества ідеалів гуманізму. Рушієм цього поступу є прагнення до подолання суперечностей, котрі постійно виникають у суспільстві між процесами соціальної диференціації та інтеграції. Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але цей розвиток інший, ніж у природному світі, бо більш складний і багатофакторний.



ВИСНОВОК

Філософське учення Бенедикта Спінози мало велике значення в розвитку філософії. Воно зробило великий вплив на філософів XVIII-XIX століть, у тому числі на Дідро, Гегеля, Шелленга, Фейєрбаха і багато інших. Філософія Спінози завдала потужного удару по релігійному консерватизму. Спіноза названий одним з отців вільнодумства. Практично всі подальші революційні
прогресивні мислителі були його прибічниками і послідовниками. Спіноза будував свою моральність на евдемоністичному початку, тобто на пошуку людиною щастя. Людина, говорив він, як і всі інші істоти, прагне до найбільшого щастя, і з цього прагнення її розум виводить етичні правила життя, але при цьому людина, проте, не вільна, оскільки вона може робити тільки те, що необхідно витікає з її природи.
Виходячи із поліфакторності історіософії М.Грушевського стають зрозумілими методологічні принципи, яких він дотримувався. Вчений намагався об'єктивно оцінювати явища і події засвідчені в документах, і тут об'єктивізм поєднується із критицизмом, із здоровим скепсисом по відношенні до джерел, що веде до документалізму, а останні пов'язуються з його плюралізмом і антидогматизмом. Він прагне не порушувати "загальної перспективи й об'єктивної міри в оцінці історичного процесу. Вчений розуміє, що неможливо отримати абсолютного завершеного знання. До пояснення соціальних явищ не потрібно підходити догматично, оскільки всі фактори є важливі, і тут в історіософії М.Грушевського проглядається методологічний і гносеологічний плюралізм. У свою чергу методологічна база історіософії М.Грушевського розвивається на основі загальновизнаних і загальноприйнятих методів наукового дослідження - аналіз, синтез, аналогія, дедукція, індукція, порівняльний аналіз і т.д., які є в основі і його методології історії.






















СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Выготский Л. С./ «Збірник творів» - М.: 1984р.
2. Грушевський М.С./ «Історія й її соціально-виховуюче значіння» - К.: 1956р.
3. Грушевський М.С./ «Всесвітня історія в короткому огляді» - К.: 1971р.
4. Спіноза Б./ «Вибрані твори. У двох томах» - М.: 1957р.
5. Спіноза Б./ «Етика» - М.: 1986р.
6. Торфул М.Г./ «Етика» - К.: 2000р.
7. Чижевський Д.І./ «Нариси з історії філософії на Україні» - К.: 1992р.