Білет №1
1.Політологія (від грецьк. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення)
Є три підходи до визначення політології:
1. розуміння політології як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику – досить поширений;
2. всю сукупність наукових знань про політику називають політологією у широкому розумінні, менш поширений;
3. Політологія — це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді - наш робочий.
Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політика є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами.
Підходи до визначення предмета політології:
1. Інституціональний підхід-предмет політології це інститути(партії, організації…)Недоліки: Предмет політології розглядається, як формально-статичний, тобто цей підхід мало ефективний, при дослідженні динамічних політичних процесів.
2. Біхевіоризм-розглядає предмет політології, як тенденції і закономірності поведінки людей. Оснований на принципах позитивізму. Недоліки: біхевіористи не враховують внутрішні мотиви людської поведінки.
3. Підхід котрий розглядає політологію в широкому розумінні(Радугін).Політологія- це цілісна міждисциплінарна наука.
4. Шляхтун. Політологія наука про закономірності діяльності по керівництву і управлінню суспільству на основі публічної влади.
Політологія – наука про політику і її явища, котрі розглядаються в цілісності і єдності в процесі змін, тобто наука про світ політики.
Світ політики-політична реальність котру створюють політичні суб’єкти в процесі їх спілкуванні.
Проблеми котрі складають предмет політології:
´ Ідейно-теоретичне і соціально-філософське пояснення політичних процесів і явищ.
´ Політ. системи, влада, режими, держава, партії, суспільно-політ. Організації і рухи.
´ Політичні процеси, політична діяльність, участь і поведінка.
Функції політології
Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології:
´ теоретичну;
´ методологічну;
´ практичну;
´ виховну;
´ прогностичну;
Теоретична функція полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.
Методологічна функціяполягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів, наприклад такі як
§ політика;
§ політична влада;
§ політична система суспільства;
§ політичний процес;
§ політичний режим;
§ політична партія;
Практична функція полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і компаній (найповніше проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій).
Виховна функція політології полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації, даючи ій знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру.
Прогностична функція полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.
Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Якщо економічну владу умовно можна назвати "владою грошей", духовно-інформаційну - "владою інформації", сімейну - "владою авторитету", то політичну владу - "владою права", що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, але право є головним засобом її реалізації.
2. Політична влада - це реальна здатність суспільного класу, групи, політ. інституту, як суб’єкта політ. процесу проводити свою волю в суп. житті, покладаючись на систему політ. Ідей і відносин існуючого законодавства, а також політичних установ, організацій і інститутів, як засобів їх політичної реалізації.
Особливості політичної влади:
ü політична влада пов’язана з класовими груповими інтересами.
ü Політична влада здійснюється не лише державою, Але і іншими політичними інститутами.
ü Політична влада основується, як на правових нормах, встановлених державою, так і на політичних.
ü П. В. розповсюджується тільки на певну частину держави.
Політична влада здійснюється
1. державою;
2. політичними партіями і громадсько політичними організаціями;
3. органами місцевого самоврядування.
Специфіка державної влади полягає в тому, що вона
4. здійснюється спеціальним апаратом;
5. поширюється на всю територію країни;
6. наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.
Основні особливості політичної влади:
§ верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому
§ публічність (від лат. публікує - суспільний, народний) означає суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.
§ Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.
§ легальність
§ різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення.
Білет №2
Методы политологии
Современная политология использует многообразные теоретические, философские, общелогические и эмпирические методы исследования.
Среди методов теоретического познания, т.е. приемов исследования, способов обобщения и формирования системы знания, обычно выделяют следующие:
o институциональный метод, который предполагает, что в центре исследования должны находиться политические структуры, их свойства и взаимосвязи, а также фиксированные нормы, на основе которых функционируют эти институты;
o социологический метод, ориентированный на выявление социальной обусловленности политики, влияния на нее экономики, культуры, идеологии и социальной структуры;
o исторический метод, рассматривающий политические явления в процессе их становления в прошлом и развития в настоящем;
o сравнительный метод, предполагающий сопоставление однотипных объектов (политических систем или ее отдельных структурных компонентов, моделей политических режимов в разных странах) у разных народов с целью выявления сходства и различий;
o системный метод, который применяется при исследовании сложных многоуровневых объектов (политические системы, институты). Сам объект рассматривается как целостность, формируемая взаимодействием элементов и находящаяся в многообразных связях с внешней средой;
o структурно-функциональный метод, который состоит в рассмотрении внутренней структуры системы с позиции функционального назначения каждого ее элемента;
o антропологический метод, исходящий в объяснении политики из природы и универсальности родовых качеств человека;
o психологический метод, направленный на изучение психологических механизмов политического поведения;
o бихевиоралистский метод, рассматривающий политику как поведение индивидов и групп, имеющих определенную мотивацию и установки. Как уже отмечалось, этот подход требует эмпирической проверки всех выводов;
o нормативно-ценностный метод оценивает политические процессы с точки зрения оптимального варианта, идеала.
Во вторую группу входят философские и общелогические методы, которые используются не только в политологии, но и в других науках:
o диалектический метод, который предполагает рассмотрение политических явлений с учетом их постоянного изменения, взаимосвязи частей и компонентов и внутренней противоречивости;
o метод восхождения от абстрактного к конкретному;
o анализ и синтез;
o индукция и дедукция;
o обобщение.
специально-научные методы: (социология)
´ массовое анкетирование
´ интервью
´ экспертные опросы
´ обработка документов.
Наряду с теоретическими, в политологии применяются многочисленные эмпирические методы сбора и анализа информации, заимствованные из естественных наук, кибернетики и социологии. Сюда относят:
o опрос - один из самых распространенных методов сбора политической информации. Опрос может проводиться в форме бесед, интервью, анкетирования, позволяющей выявить состояние общественного мнения по тому или иному вопросу;
o наблюдение, которое позволяет непосредственно отслеживать политические факты. Наблюдение бывает двух типов: невключенным и включенным. В первом случае события и факты отслеживаются со стороны, во втором - предполагается непосредственное участие наблюдателя в каком-либо событии или деятельности организации;
o статистические методы, с помощью которых производится накопление и систематизированное обобщение разнообразных эмпирических данных, отражающих различные состояния объекта;
o математические методы, которые открывают возможность для моделирования политических процессов;
o метод моделирования. Модель - это схематический образец изучаемого объекта, отражающий его сущностные качества. Моделирование позволяет проверить гипотезы, составить прогнозы, объяснить или описать какие-либо политические явления и процессы.
2.ЛЕГИТИМНОСТЬ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ВЛАСТИ - (лат.Legitimus - законный) - признание народом и политическими силами правомерности, законности политической власти, ее инструментов, механизмов деятельности, а также способов ее избрания.
Легитимность не является правовым процессом, поэтому с политологической точки зрения она не обладает юридическими функциями. Она фиксирует факт признания народом, а следовательно, наделяется правом предписывать нормы поведения людям. Легитимная власть поэтому взаимодоверительна. Народ доверяет власти осуществление определенных функций, а власть обязуется их выполнять, используя многообразные механизмы и способы.
Самый эффективный способ легитимности политической власти - это привлечение граждан к управлению обществом и государством, контроль за деятельностью чиновников. При этом уровень легитимности повышается. Другая тенденция свидетельствует, что чем ниже уровень легитимности, тем сильнее принуждение, и власть, опирающаяся не только на силу, есть "голая власть" (Б.Рассел).
Состояние полной легитимности - процесс очень трудно достигаемый и сохраняемый. Только в обществе с устоявшимися нормами поведения, развитой культурой власти и культурой народа, высоким уровнем социально-экономического и политического развития можно серьезно говорить о легитимности политической власти, ее отдельных органов.
Проблема легитимности – это в значительной мере проблема участия общества в
управлении государством. Неспособность системы обеспечить такое участие
подрывает её легитимность.
Признаками падения легитимности власти являются:
´ Рост степени принуждения;
´ Ограничение прав и свобод;
´ Запрещение политических партий и независимой прессы;
´ Рост коррумпированности всех институтов власти, сращение с криминальными
´ структурами;
´ Низкая экономическая эффективность власти (понижение уровня жизни
´ различных групп населения) – наиболее существенные показатель
´ делегитимизации власти;
Крайней точкой падения легитимности власти являются революция,
государственные перевороты – открытые формы недовольства режимом.
№3
1.ПОЛИТИКА - (POLITICS) - человеческая деятельность, связанная с принятием и проведением в жизнь решений, наделенных достоинством уполномочия со стороны общества, для которого они принимаются. Множество значений, в каких употребляется это слово, невозможно отразить в единой формулировке. Термином "политика" обозначается деятельность или процесс.
Политика - неустранимый аспект общественного существования. Она возникла из требований, взаимно предъявляемых людьми друг другу, и проистекающих из этого усилий по разрешению противоречий, когда требования оказываются конфликтными, по властному распределению дефицитных благ и по руководству обществом в деле достижения общих целей.
Согласно социальной трактовке, политика имеет общественное происхождение. В частности, широкое обоснование получил подход, рассматривающий ее формирование в ходе исторической эволюции общества как результат роста его социальной неоднородности и сложности организации. Первобытное общество было социально-однородным. В нем не было политических учреждений и организаций, не было и политики, хотя была власть, осуществляемая всеми взрослыми членами рода. Усложнение общества по мере его развития, появление в нем противоречивых интересов обусловили возникновение государства, а вместе с ним и политики. Политика возникает как деятельность по организации совместной жизни людей в социально-неоднородном обществе вместе с делением людей на управляющих и управляемых, богатых и бедных. Общественные изменения были производными от неолитической революции, которая изменила все формы хозяйства и образ жизни людей. С неолитической революцией историки связывают появление металлических орудий труда, переход от присваивающего типа хозяйства (охота и собирательство) к производящему (земледелие, скотоводство), к оседлому образу жизни, появлению городов. В конечном счете, это привело к изменениям во властных отношениях.
2. Концепция разделения властей: теория и опыт, история и современность.
Теория разделения властей зародилась во Франции в середине 18 века и была связана, прежде всего, с борьбой крепнувшей буржуазии против феодального абсолютизма, борьбой с системой, тормозившей развитие общества и государства. Появление новой концепции было связано с именем Ш. Монтескье.
Разберем поподробнее основные положения теории разделения
властей (по Монтескье). Во-первых, существует три рода власти:
законодательная, исполнительная и судебная, которые должны быть
распределены между разными государственными органами.
Во-вторых, должна действовать система сдержек и противовесов,
дабы власти контролировали действия друг друга.
Однако, в конституционном проекте Монтескье недостаточно четко
проводится идея равновесия властей. Законодательная власть явно играет
доминирующую роль, исполнительную власть Монтескье называет ограниченной по
своей природе, а судебную - вообще полувластью.
Позднее теория разделения властей получила сильное практическое и
теоретическое развитие. Прежде всего, следует упомянуть труды Ж.-Ж. Руссо.
Руссо считал, что "законодательная, исполнительная и судебная власти - особые проявления единой власти народа".
"В некоторых государствах организационно-правовая сторона
рассматриваемой концепции подверглась модификациям." Конституционная
доктрина ряда стран Латинской Америки исходит из существования еще одной
власти - учредительной, что связано с частыми государственными
переворотами. "О существовании четвертой - учредительной власти говорят
французские специалисты по сравнительному конституционному праву Ж.Блан,
Ж.М.Вирье и Ф.Ваге.
В связи с информатизацией общества в XX веке в современной теории
государства и права принято выделять еще одну ветвь власти - "четвертую
власть" - средства массовой информации. Дело в том, что телевидение ,
радио, печать и другие средства массовой информации, ставшие в наше время
доступными почти всем слоям населения, не просто информируют общество о
тех или иных политических событиях, но и навязывают людям свою оценку
происходящего, свои идеалы, они имеют возможность манипулировать
общественным мнением.
Средства массовой информации играют очень важную роль в системе "сдержек и противовесов", сдерживая действия органов государства. В результате столь широкого влияния на жизнедеятельность государства и общества можно с уверенностью назвать средства массовой информации "четвертой властью".
Таковы основные изменения ( дополнения ) которые претерпела концепция
разделения властей за более чем двухсотлетнюю историю своего существования,
эта теория нашла очень широкое применение в государственно-правовой
практике многих стран. Каковы же результаты? Прежде всего, теория
разделения властей явилась одним из основных гарантов прав и свобод
человека, именно в тех странах, где реализация данной концепции имеет
наиболее прочные традиции, демократические принципы нашли самое широкое
применение. Второе преимущество государственной системы, основанной на
принципе разделении властей - это относительная стабильность
внутриполитического положения государства, потому что разделение властей
позволяет выходить из критических ситуаций на основе норм конституции,
посредством консенсуса социальных сил. Вообще, сейчас трудно судить о
результатах применения теории разделения властей на практике, потому что
применение этого принципа невозможно отделить от других тенденций в
развитии государств: стремление к демократии, созданию гражданского
общества и правового государства.
№4 1. Структура и функции политики. Структура П: 1. Политический интерес. 2. Политическое сознание. 3. Политическое действие. 4. Политическое отношение. 5. Политические институты (гос-во, партии). П-ка также включает отношения между социальными общностями и выражающими их интересы организациями, связанные с властью и управлением общественными делами. Функции П: 1. Сохранение целостности и стабильности в общ-ве. 2. Руководство и управление политич. процессами. 3. Выражение властно-значимых интересов различных соц-ных групп .4. Реализация активности чел-ка, политич. социализация личности.
Политика имеет сложную, многомерную структуру. Политика может быть рассмотрена на уровне ее субъектов. Субъектами политики выступают различные социальные группы (классы, этнические и конфессиональные общности и др.), государства, партии, международные организации и др.
2. Націоналізм М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів.
Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.
Микола Міхновський (1873-1924), У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою "Самостійна Україна". Вона вважається першим програмним документом українського націоналізму.
Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності.
Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.
Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".
М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою.
Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.
Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).
Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.
У праці "Підстави нашої політики" Д. Донцов стверджував, що призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.
Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.
Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства - це аристократи духу, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.
Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути "творче насильство", що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.
Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.
Білет № 5
1. Найзначнішими давньогрецькими політичними мислителями, твори яких збереглись до цього часу, є Платон та Арістотель(у Платона – “Держава”, “Закони”, у Арістотеля – “Політика”, “Афінська політія” та ін.).
Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих.
Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією.
Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство.
Арістотель(ІV ст. до н.е.) поєднував політику з етикою і вбачав найкращу доброчинність людини у здатності як добре володарювати, так і добре підкорятися. Він провів значну наукову роботу, дослідивши 158 державних устроїв грецьких полісів, на підставі чього розвинув класифікацію Платона про правильні і неправильні форми державного устрою. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.
Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.
Критикуючи ідею утопічної держави Платона, він відстоював принцип правління гідних людей, поєднання різних форм правління, перш за все царської влади та аристократії; вважав, що держава буде найбільш міцною, коли при владі буде “середній клас”, а не найбільш багаті або найбільш бідні. Такий лад не буде зловживати насильством, адже найбільших охоронних заходів потребує найгірший з видів державного устрою (а такими Арістотель вважав тиранію та беззаконну демократію).
Білет №6
1.Доцільно виходити з джерел політичних і правових ідей, які дійшли у писаній формі (створені в період Київської Русі літописи, "слова", "повчання", "житія", різні збірники законів).
Для тогочасних політичних відносин було характерним:
· досить сильний вплив родоплемінних відносин (відносини схильності і прихильності до роду, батьків, дітей, родичів).
· Через малу захищеність від сил природи в переказах досить відчутний вплив слабості людини перед природою.
· панувала так звана "міфологічна релігія", яка освячувала тогочасні стани і соціальні групи: воїнів, дружинників, смердів, рабів та ін.
Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки.
Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це:
§ "Повість временних літ" (кінець XII ст.)
§ "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.)
§ "Правда Руська" (XI ст.)
§ "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.)
§ "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).
У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів.
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави і князівської влади правове регулювання суспільних відносин стосунки між церквою і державою проблеми єдності та суверенності політичної влади об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі
"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона.
Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.
Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.
"Повість врем'яних літ"
Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Автор користувався історичними джерелами інших європейських країн, руськими літописами, які не збереглися, твір доповнювався матеріалами інших авторів.
Одним із найважливіших питань у "Повісті ." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен).
Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.
Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних
2. Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення.
Основні концепції влади наступні:
§ телеологічна (здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів);
§ реляціоністська (відношення між двома партнерами, коли один із них - суб'єкт - справляє визначальний вплив на іншого - об'єкт);
§ системна (з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому);
§ біхевіористська (владу - особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються, прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини);
§ психологічна (людина вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності).
Білет №7
1. У XI - VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід виявився у вченнях
1. Конфуція і Мо Цзи в Китаї
2. Будди в Індії
3. Заратустри в Персії
4. проповідях єврейських пророків.
Вчення Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"), складеній його учнями.
Так, китайський мислитель Конфуцій (VІ-V ст. до н.е.) вбачав у державі велику патріархальну родину, де влада правителя заснована на його особистому авторитеті та спирається на відданих служінню загальній користі чиновників. “Правитель має бути правителем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином.” Замість штучних законів в такій державі діє традиційний ритуал, сімейно-общинні звичаї. Культ давнини, традиційних методів управління, який існував в Китаї й раніше, був закріплений Конфуцієм і надовго визначив особливості політичного шляху країни. Ідеальний правитель, з точки зору філософа, має прагнути добра, тоді й народ буде добрим. Власне, мова йде про “справедливе використання народу”, тобто розподіл суспільних функцій між верхами та низами суспільства. Основою державної міцності є довіра простих людей до влади, яка має вести народ належним шляхом. Конфуцій одним з перших сформулював золоте правило моралі й застосував його до політики: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі, тоді і у державі, і у сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожнечі.”
Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять:
5. правила ритуалу
6. людинолюбство
7. піклування про людей
8. шанобливе ставлення до батьків
9. відданість правителю
10. відчуття обов'язку.
Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства.
Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями.
Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.
2. Функції політичної влади:
§ керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.
§ інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.
§ оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.
§ забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.
Білет № 8
2. Політологічні теорії еліти.
Засновниками політологічної теорії еліти є: Гаетано Моска (1858-1941), Уїльфредо Парето (1848-1923) - італійські вчені, Роберт Міхельс (1876-1938) - німецький дослідник. Основна ланка політичної концепції Моски - це ідея політичного класу. У своїй першій праці "Теорія правління і парламентське правління" (1884 р.) він писав, що в будь-який час і в будь-якому місці все те, що в управлінні є здійсненням влади є завжди компетенцією особливого класу і як би цей клас не будувався, він завжди формується як незначна меншість проти маси людей, якими вони керують. Цей "спеціальний" клас він назвав політичним. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість).
Необхідним критерієм для формування політичного класу Моска вважає здатність керувати, досвід управління. Віл називає три способи, за допомогою яких політичний клас досягає зміцнення своїх позицій і поновлення: успадкування; вибір; кооптація.
Моска підкреслює, що всі політичні класи прагнуть успадкувати свою владу, а з іншою боку - завжди є нові сили, що приходять на зміну старим. Залежно від того, яка тенденція домінує (в даний час), відбувається або консервація політичного класу, або його поповнення. Першу тенденцію він називає аристократичною, другу - демократичною.
На відміну від Моски, Парето розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно з яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійної трансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазначивши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи: уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників; уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом.
Моска і Парето розходилися в поглядах на питання про так зване "краще правління". Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможним тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Парето ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін "демократія", який вважав ще більш невизначеним, ніж термін "релігія".
№ 9
1. Томас Гоббс (1588-1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської" (1651).
Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові права. Але людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною і в додержавному стані панував принцип "людина людині - вовк і велася "війна всіх проти всіх".
Таким чином держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з "війною всіх проти всіх", позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню.
Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій - суверен - ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються.
Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення:
§ монархію
§ демократію
§ аристократію.
Відрізняються вони за ступенем придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави.
Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій суспільно-політичної думки.
Дж. Локк сприйняв і збагатив ідеї природного права
За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було "війни всіх проти всіх". Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю.
З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців.
Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що
- втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності
- застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу.
Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою
- право на життя
- володіння майном
- свободу
- рівність.
Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь.
Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства - створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності.
Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Локк вважав
§ законність
§ поділ влади
§ оптимальну форму правління
§ право народу на опір свавіллю влади та ін.
Він розрізняє
законодавчу
виконавчу
союзну владу.
2. Типи легітимності політичної влади за М. Вебером
Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.
Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя (харизматичного лідера). Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це - основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. В політології виокремлюються також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.
Етнічна легітимність є дним із різновидів ідеологічної легітимності, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії - влади націоналістичне налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках.
Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на Основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.
Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.
За джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.
№ 10
1. Михайло Драгоманов (1841 - 1895) визначний український історик Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей.
Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини ("живлення"), тоді як існують не менш важливі потреби - розмноження, пізнання, розваги.
Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу.
Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави - аристократії, монархії й демократії. Він пропонує замість введення демократії, що є однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування.
Громада є первинною ланкою організації суспільного життя. Вони будують федерацію знизу догори, аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Самостійні сильні обласні органи влади мають певну незалежність від центральної влади й діють на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.
Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці.
Здійснення переходу до нового ладу ("громадівського соціалізму") можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. Лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал, в якому мали бути притаманні лібералізму:
§ поділ влади
§ парламентаризм
§ демократичні права і свободи.
2. Функції політичної влади:
§ керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.
§ інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.
§ оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.
§ забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.
№11
1. Ш.Монтеск’є (Франція, ХVІІІ ст.) розвинув теорію поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову як підстави свободи та безпеки громадян. Так була закладена ідея одного з головних механізмів сучасної демократії і правової держави.
Його філософські й політичні погляди викладено у праці "Про дух законів" (1748). Ш. Монтеск'є був виразником інтересів буржуазії у її боротьбі проти феодалізму й політичного абсолютизму.
Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають "дух законів".
До таких чинників належать насамперед географічні:
´ клімат
´ величина території
´ рельєф місцевості
´ грунт.
Спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний - породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах - схильні до підкорення чужій волі тощо.
Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів, до яких належать
´ міжнародне право (визначає відносини між народами),
´ політичне право (визначає відносини між правителями і підданими)
´ цивільне право (регулює відносини між громадянами).
Потреба людей у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави.
Вирішальний вплив на закони справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління визначається в залежності від кількості тих, хто здійснює владу
1.республіку (верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія)
2.монархію (правління однієї особи, здійснюване на основі законів)
3.деспотію (все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами).
Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу реалізації особливих, приватних цілей та інтересів особистості, а державу тлумачив у дусі християнської ідеї свободи, особистої незалежності і рівності всіх перед законом. Правова держава – це механізм насильства і апарат політичного панування, що опосередкований і приборканий правом, введений у правове русло. Втім, якщо Кант будував свою теорію правової держави на ліберальних принципах, то Гегель фактично відкидав ліберальну концепцію автономії особистості, віддаючи перевагу конституційній монархії в її конкретному – пруському – обличчі.
Видатний філософ і політичний мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) захищав у боротьбі інтереси широких народних мас. Основна праця Ж.-Ж. Руссо - це книга "Про суспільний договір, або Принципи політичного права" (1762).
Поширені в той час ідеї природного права і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо використав для обгрунтування глибоко демократичного вчення. Природний стан він називав "золотим віком", в якому не було приватної власності, всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності - фізичний, зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з'являються суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську, і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали підпорядковуватися всі.
Утворення держави привело до поглиблення суспільної нерівності. Якщо спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження влади в деспотичну призводить до крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед деспотом у своєму рабстві й безправ'ї.
Політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету, яка є центральною у його вченні.
Основою всякої законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові. У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.
Народний суверен - це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він не може бути обмежений ніякими законами. Цим самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку, має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. Виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів та підтримки політичної і громадянської свободи.
Залежно від того, кому доручається виконавча влада - всім, декільком чи одному, Ж.-Ж. Руссо розрізняє три форми правління: демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними, на його думку, не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу.
Наслідуючи Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія - для середніх, а монархія - для великих.
2.Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення.
Підходи до роз’яснення причин владних відносин:
1.Біологічний підхід: Влада є біологічною природою людини
2.Антропологічний підхід: пов’язує політичну владу і політику з суспільною природою людини і розповсюджує його на всі соціальні і докласові утворення.
3.Політологічний підхід: оснований на органічному зв’язку влади і політики, пов’язує їх сутність з певними етапами суспільного розвитку.
Основні концепції влади наступні:
§ телеологічна (здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів);
§ реляціоністська (відношення між двома партнерами, коли один із них - суб'єкт - справляє визначальний вплив на іншого - об'єкт);
§ системна (з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому);
§ біхевіористська (владу - особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються, прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини);
§ психологічна (людина вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності).
№ 12
1. Політичний режим, його сутність та типологія.
Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.
У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим — це найбільш прогресивний політичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сферах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди домагаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика» [7].
Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі характерні його ознаки: виборність в органи державної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобод громадян, захист та гарантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політичних організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впливати на процес прийняття та здійснення політичних рішень.
Авторитарний режим базується на безумовному підпорядкуванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється через кооптацію, а не передвиборну конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади. За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є результатом насильства, конфронтації, а не інституціоналізації [8]. За такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обирають. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держави, котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності — накази й команди. Особистість утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету.
Найбільш реакційним режимом є тоталітарний [9]. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.
Однією з найважливіших ознак політичної системи є категоpія політичного pежиму.
2. Легітимність політичної влади
Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів.
Для характеристики політичної влади використовується також термін "легальний", що означає "законний". Легальна влада - це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Легальність є формально-юридичною, а легітимність - соціокультурною характеристикою влади. Легітимність може оцінюватися шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.
Ознаки легітимності політичної влади
§ Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною.
§ Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною.
№13
1.Закон — це необхідний, істотний, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Закономірність – це регулярна повторюваність вияву закону.
Поняття закону в соціальне-політичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.
Є два протилежні погляди:
1.марксистський
2.позитивістський
Марксисти визнають наявність необхідних, стійких і повторюваних зв'язків, тобто законів у суспільних, в тому числі політичних, відносинах, які формулюються у суспільствознавстві, зокрема в теорії політики (“закон класової боротьби”, “закон визначальної ролі економічного базису (виробничих відносин) стосовно політичної надбудови”, “закон соціальної революції”, “закон зміни суспільно-економічних формацій”).
Позитивісти вважають, що істинне (позитивне) знання можна здобути лише спеціальними (точними) науками. Істинним визнаються лише те знання, яке може бути підтверджене (верифіковане) в результаті його емпіричної перевірки. Оскільки знання про суспільство емпіричним шляхом перевірити, як правило, неможливо, воно не визнається істинним, а суспільствознавчі дисципліни не вважаються науками. Зазначена позиція позитивізму певною мірою зумовлена його негативною реакцією на марксистський економічний детермінізм, відповідно до якого все суспільне життя в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що й зумовлює закономірний характер зміни суспільно-економічних формацій.
Категорії політології
Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. Це наступні категорії:
2.політична влада;
3.політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);
4.політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);
5.політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями);
6.політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).
№14
1. Політичний режим, його сутність та типологія.
Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.
недемократичні режими діляться на два типи:
´ тоталітарний
´ авторитарний.
Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:
· у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;
· з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій;
· органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;
· виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;
· обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;
· обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.
Є три види авторитаризму:
´ реформаційний;
´ стабілізаційний;
´ деструктивний.
Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:
´ жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;
´ відсутність легальної опозиції;
´ наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;
´ нетерпимість до політичного інакомислення;
´ примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань.
Демократичний режим являє собою систему таких принципів взаємовідносин політичної влади та суспільства:
На відміну від "чистого" авторитаризму передбачає:
´ наявність у громадян широкого кола прав і свобод та ефективність функціонування системи їх інституційних і нормативних гарантій;
´ відсутність у органів політичної влади дискреційних повноважень (тобто практично нічим не обмеженої компетенції);
´ гласність прийняття рішень органами політичної влади та доступність для всіх громадян суспільне значущої інформації;
´ право виконавчих органів видавати лише підзаконні акти, а не закони;
´ широке застосування методу політичного компромісу, ставлення органів політичної влади до факту існування політичної опозиції як до нормального явища суспільного життя.
Як протилежність тоталітаризму демократія - це:
´ чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів (корпорацій, общин тощо) у справи особи;
´ визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму поглядів та дій, захист прав меншостей (як організованих, так і неорганізованих) на свою самобутність та вплив на соціальні процеси;
´ ефективне функціонування механізму обмеження сваволі бюрократичного апарату політичної влади, запобігання поглинанню суспільства державою, партією, церквою або іншими організаціями, що претендують на монопольне знання істини, розуміння блага народу та на виключне або пріоритетне право визначати долю суспільства.
2. Становлення політології як науки
Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук. Політичні погляди та ідеї існують з того часу, як суспільство набуло державно-організованої форми.
I.Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.
II.З середини першого тисячоліття до нової ери посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються власне теоретичні дослідження політики. Найвиразніше цей процес проявився у творчості Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля.
III.Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.
IV.Великий внесок у звільнення політики й політичної думки від теології і церковної моралі зробили Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.
V.Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.
7.Процес формування й виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У
В Україні:
´ В 1989 р. Державний комітет СРСР з науки і техніки офіційно затвердив номенклатуру спеціальностей наукових працівників під загальною назвою “Політичні науки”. В ній уперше передбачалася спеціалізація з політичних наук, що створило можливості для захисту кандидатських і докторських дисертацій, у цей же час політологію стали викладати у вищих навчальних закладах.
´ З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах. Останнім часом обсяг вивчення політології у вищих навчальних закладах збільшено. Ця дисципліна введена до переліку спеціальностей підготовки фахівців.
´ Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Згодом їх почали готувати в Одеському, Донецькому, Львівському, Східноукраїнському (Луганськ), Чернівецькому, Прикарпатському, Ужгородському університетах, Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова (Київ), Національному університеті “Києво-Могилянська академія”. У недержавної форми власності Таврійському екологічному інституті (Сімферополь) відкрито перший в Україні політологічний факультет.
Білет №15
1.Функции политики:
Итак, назначение (функции) политики заключается в следующем:
политика есть инструмент реализации властно значимых интересов социальных групп;
политика призвана обеспечивать урегулированность и порядок социальных процессов и отношений, условий материального общественного производства и совместного труда4;
политика обеспечивает как преемственность, так и инновационность общественного развития. Инновация проявляется в обосновании и реализации новых моделей развития;
политика необходима для того, чтобы рационализировать общественные отношения, сгладить социальные противоречия и направить ситуацию на поиск взвешенных решений.
Функция рационализации общественной жизни диктуется целым рядом обстоятельств:
опасностью для общества случайных и непредсказуемых явлений, которые могут быть детерминированы природным фактором, действиями других стран, эгоистическими интересами индивидов и групп, непродуманными решениями политиков;
необходимостью более рационального производства и сбережения материальных и духовных ценностей;
потребностью в предвидении будущего и рациональных путей его достижения5.
Политика может быть рассмотрена на уровне ее субъектов. Субъектами политики выступают различные социальные группы (классы, этнические и конфессиональные общности и др.), государства, партии, международные организации и др. Отметим, что под субъектами политики понимаются участники политического процесса, способные действовать свободно и самостоятельно Объектами политики выступают общественные явления, на которые направлена деятельность субъектов политики, в частности власть.
Субъекты, осуществляя политическую деятельность, вступают в политические отношения - взаимодействия по поводу использования власти. Эти взаимодействия будут определяться политическими интересами участников, которые представляют собой непосредственную побудительную причину политической активности. Они формируются из осознания экономических, социальных (религиозных, этнических) интересов, осознания своего положения на основе сравнения с положением других групп и предполагают ориентацию на участие в политико-управленческой деятельности как условие закрепления или изменения этого положения.
2. Методи політології
Загальною методологією політичної науки є відповідна соціальна філософія. Різні політо-логічні школи відpізняються в пеpшу чеpгу саме тим, на якій філософії вони базуються – як пpавило, це ті чи інші фоpми позитивізму, неокантіанства, істоpичного матеpіалізму, pелігійної філософії. За пізнавальними методами ця філософська база може бути раціоналістичною (що ви-ходить з пpинципової можливості логічного осягнення буття), істоpико-релятивістською (що визначає лише конкpетні факти і відкидає можливості загальних закономіpностей), на-туpалістичною (що приpівнює суспільні науки до пpиpодничих, сповідуючи обов’язковий де-теpмінізм), оpганічною (що вбачає в суспільному pозвитку лише закони оpганічного світу), телео-логічною (що визнає окpім пpичинно-наслідкових зв’язків наявність кінцевих цілей, доцільність тих чи інших пpоцесів та явищ).
Конкpетними методами власне політологічних досліджень є: • системний метод, тобто цілісне спpийняття об’єкта дослідження і всебічний аналіз зв’язків між окpемими елементами в межах цілого; • біхевіоpистичний метод (від англ. behavіor – поведінка, вчинок), тобто спосіб до-слідження суспільно-політичних явищ шляхом аналізу поведінки окpемих людей і гpуп; • кількісні методи, тобто намагання виміряти політичні явища (думку вибоpців, під-сумки виборів, розвиток політичних інститутів тощо) подібно до пpиpодних. Пpи цьому ви-коpистовуються засоби статистики, соціологічних досліджень, лабоpатоpних експеpиментів (pозpобка сценаpію майбутніх подій); • поpівняльні методи, тобто співставлення двох або більше політичних об’єктів (або їх частин), що мають pиси подібності, з метою встановити, в чому полягає ця подібність, та за якими ознаками ці об’єкти pозpізняються. Викоpистовуються інституціональний (поpівняння ана-логічних інститутів за їх ноpмативним станом) та функціональний (поpівняння кількох pізних об’єктів, що виконують схожі функції) підходи; • метод пpийняття pішень, тобто визначення центpів пpийняття pішень і пояснення пpоцесів пpийняття та pеалізації pішень. Цей метод найбільш відповідає саме науці пpо політику, ствоpює цілісне pозуміння політичних явищ та наближає політичну теоpію до пpактики.
Білет №16
1. Політичні ідеї утопічного соціалізму.
Представники утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність.
Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478- 1535). Свої погляди він виклав у праці "Утопія" (1516). Суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави.
Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія.
§ Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням.
§ Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним.
§ Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей.
Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій грунтується на засадах свободи, рівності й демократизму.
Схема правління
Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель, обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів.
В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568-1639). У праці "Місто Сонця" (1602 р., надрукована в 1623 р.) він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності.
У місті Сонця:
§ відсутня приватна власність
§ праця має обов'язковий характер
§ громадяни забезпечені всім необхідним.
На відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку, у місті Сонця регламентується навіть особисте життя громадянина.
Таблиця гілок влади і правителів
Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок:
§ військової
§ наукової
§ відтворення населення шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян.
Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов.
Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, посаду правителя він обіймає до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Верховний правитель та його найближчі помічники - Сила, Мудрість і Любов - не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами.
Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя знайшли подальше теоретичне обгрунтування і були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму, це
§ заперечення приватної власності
§ суспільна організація виробництва й розподілу
§ обов'язковість праці
§ детальна регламентація суспільного та особистого життя недооцінка прав і свобод індивіда
2. Політична система — це цілісна, упорядкована система відносин, дій, ідей, цілей, методів і інститутів, пов’язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю проблему, американський політолог Р. Даль уважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівництво або авторитет. Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація реалізується за допомогою політичної влади. Ось чому «центральним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є власність»
Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних систем: постіндустріальні (посткапіталістичні), перехідні, постколоніальні тощо. Для постіндустріальної (посткапіталістичної) політичної системи на сучасному етапі характерні: функціонування парламентського механізму боротьби за владу; зростання рівня життя переважної більшості населення, спадання напруженості класової боротьби, утвердження соціального партнерства, посилення позицій громадянського суспільства, захист прав людини.
Для перехідного типу політичної системи (країни СНД, країни Східної Європи) характерні такі риси, як: надмірна політизація народних мас, поява демократичних інститутів та інших демократичних елементів у суспільстві з одночасним існуванням залишків тоталітаризму та командно-адміністративної системи. Ця обставина призводить до посилення боротьби за владу, яка в суспільстві все більше набирає форми міжпартійної боротьби. У суспільстві поширюються крайньорадикальні погляди «лівого» й «правого» спрямування, посилюється націоналізм. Перехідний тип політичної системи характеризується також швидким зниженням рівня життя народу, руйнуванням його духовності, стрімким зростанням злочинності тощо.
Постколоніальна політична система характеризується: великим розмаїттям політичних режимів і форм державного правління, низьким рівнем життя народу, початком становлення в більшості країн капіталістичних відносин, їх відривом від натуральної економіки, пасивністю широких мас через їхню злиденність і неграмотність тощо.
Моделі політичної системи в залежності від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів запропонував Габріель Алмонд. Він поділив їх на чотири типи:
· англо-американський (Канада, США, Великобританія, Австралія);
· континентально-європейський тип (Франція, Німеччина):
· доіндустріальний (частково індустріальний) - Африка і Латинська Америка;
· тоталітарний тип (Кітай, Північна Корея, В'єтнам, Куба).
№17
1. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ - початку ХХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство і громадівці.
В середині ХІХ ст. (наприкінці 1845 - на початку 1846 рр.) виникло Кирило-Мнфодїївське Товариство з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулака, ад'юнкта Київського університету М. Костомарова та студента університету В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький та ін. Через 15 місяців братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів, а члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення.
Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".
Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство.
Історична місія українського народу - рятувати слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.
У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали
´ єдиним джерелом загальної народної правди волю народу (віче).
´ князь - це правитель, третейський суддя, встановлювач порядку, захисник від зовнішніх і внутрішніх загроз.
Пантелеймон Куліш (1819-1897) опрацював своєрідну так звану хутірну філософію. Хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша - це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір ототожнюється з поняттям культура. Хутір - антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Пантелеймон Куліш відстоює відому ще з часів Жан-Жака Руссо ідею про те, що цивілізація (городська культура) негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, руйнує національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Пантелеймон Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Пантелеймона Куліша співпадає з позицією Тараса Шевченка ("чужому научайтесь, і свого не цурайтесь").
2. « Ресурсы и источники политической власти »
Под источниками власти понимается то, что дает власти исходное начало, ее силу и действенность. В общем плане источником власти является народ, его потребности, интересы, воля. В российской Конституции подчеркнуто, что единственным источником власти в Российской Федерации является ее многонациональный народ.
Дж.Френч и Б. Рейвен выделяют следующие источники и основания власти:
– власть вознаграждения или принуждения со стороны субъекта власти;
– признание объектом власти законного права субъекта предписывать ему определенное социальное поведение;
– идентификация объекта власти с ее субъектом;
– основанием власти является знание, которым обладает субъект.
Выделяют также конкретные источники политической власти, такие, как законодательство о власти, воля властвующих, общественные потребности в самоорганизации людей и другие.
Ресурсы политической власти - это потенциальные возможности, средства власти, которые она использует в процессе осуществления своих полномочий, функций. Ресурсы власти многообразны и разнообразны. В зависимости от этапа общественно - политического развития конкретной страны и политического режима ресурсы власти существенно различаются между собой. Они изменчивы, подвижны. На ранних этапах общественного развития источником и ресурсом власти выступала сила. На стадии капиталистического развития превалировало богатство и деньги. В постиндустриальных странах знания и информация становятся основным ресурсом развития производства, власти и общества в целом. Информационная революция рассматривается в качестве предпосылки антропологической революции.
Ресурсами политической власти могут выступать также различные конкретные организационные, традиционные, образовательные и иные факторы. Среди них: занимаемая должность, престижное образование, личностные связи, биографические данные, имидж, общественно - политический и иной опыт и многие другие потенциальные и реальные возможности и способности человека, организации, политического института
. Ресурси влади - це потенційні засоби здійснення влади, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади.
Ресурси - це
´ предмети споживання;
´ кошти;
´ засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, - преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва;
´ знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно - каральні органи, зброя.
За характером вони поділяються на
´ утилітарні - матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини.
´ примусові - заходи адміністративного і кримінального впливу.
´ нормативні - соціальні норми, насамперед правові й політичні норми
№18
1. Володимир Винниченко (1880-1951) був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату (уряду Української Народної Республіки).
В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму.
Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економічних і культурних зв'язках України з Росією.
Найповніше відродженню української нації сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади. Тому Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці "Заповіт борцям за визволення" (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення.
Існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, , а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.
2. Існує багато різних визначень соціальної влади, наприклад:
Загальним визначенням є те, що влада – це вольові відносини між людьми, які характеризуються поняттями залежності, примусу, контролю. Влада передбачає примус до якихось дій, підпорядкування і впорядкування волі людей, а також встановлення права на такий примус, легітимність, тобто визнання або підтвердження законності чиїхось прав, повноважень, загальних, не приватних рішень, згоду громадян з правом одних справляти визначальний вплив на інших.
Політична влада - це реальна здатність суспільного класу, групи, політ. інституту, як суб’єкта політ. процесу проводити свою волю в суп. житті, покладаючись на систему політ. Ідей і відносин існуючого законодавства, а також політичних установ, організацій і інститутів, як засобів їх політичної реалізації
Політична влада відрізняється від інших видів соціальної влади своїми функціями, а саме:
• політичне цілеспрямування;
• владно-політична інтеграція суспільства;
• регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
• забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільні процеси.
Таким чином, публічна, тобто політична влада – це право і можливість розпоряджатися людьми і матеріальними цінностями заради задоволення суспільних інтересів і потреб. Отже, влада може розглядатися з трьох сторін: її прав, її можливостей та її мети.
№19
1. Лібералізм проголошує найвищою цінністю свободу, обґрунтовує ідеї недоторканності особи і приватної власності, вільної підприємницької діяльності, невтручання держави в економіку.
Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.
Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Він розрізняв політичну та особисту свободу. Для них свобода - це особиста, громадянська свобода, яка полягає в незалежності індивідів від державної влади.
Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи.
Такими гарантіями він вважав
1. громадську думку, зосереджену в парламенті,
2. поділ і рівновагу гілок влади.
Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку. Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. В державі має існувати "нейтральна влада" в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними і узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади забезпечує у суспільстві свободу.
Співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805-1859) - історик, соціолог і політичний діяч - "Про демократію в Америці" (1835).
В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Досягнення рівності (рівність суспільного становища індивідів) не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню балансу рівності і свободи, створюючи для цього відповідні політико-правові інститути.
Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади.
Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні
3. представницька форма правління
4. поділ влади
5. місцеве самоврядування
6. забезпечення свободи друку,
7. забезпечення свободи совісті
8. забезпечення незалежності суддів
9. створення суду присяжних.
Чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди.
Найповнішою мірою це переконання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748-1832), яке дістало назву "утилітаризм" (від лат. utilitas - користь, вигода) - "Фрагменти про владу" (1776) і "Принципи законодавства" (1789)
І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання.
В центрі уваги І. Бентама перебували інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.
І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою - найбільше щастя найбільшої кількості людей.
І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної.
Законодавча влада повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. Виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються.
2. Исторически сформировались несколько типов легитимности:
ЛЕГАЛЬНЫЙ тип легитимности - узаконенность власти конкретными правовыми
нормами, конституцией, подкрепленная деятельностью соответствующих
институтов, включая принудительные санкции;
Основа – общее понимание норм, установленных законом;
ИДЕОЛОГИЧЕСКИЙ тип легитимности – признание власти в силу внутренней
убежденности или веры в правильность тех идеологических ценностей,
которые провозглашены властью;
Основа – идеологические ценности;
ТРАДИЦИОННАЯ легитимность – признание власти легитимной, поскольку она
действует в соответствии с традициями и традиционными ценностями масс;
Основа – традиции, традиционное сознание;
СТРУКТУРНАЯ легитимность – правомочность власти вытекает из убеждения в
законности и ценности установленных структур и норм, регулирующих
политические отношения;
Основа – специфические политические структуры;
ПЕРСОНАЛЬНАЯ (ХАРИЗМАТИЧЕСКАЯ) легитимность – признание власти основано
на вере масс в особые способности политического лидера, вождя;
Основа – личный авторитет правителя;
ПОЛИТИЧЕСКАЯ ЦЕЛЕСООБРАЗНОСТЬ – соглашение или навязывание обществу
власти, где мотивацией является политическая целесообразность. Характерна
для переходных периодов, связанных с формированием новой политической
системы.
Описанные типы легитимности власти, как правило, в реальности существуют
совместно, взаимно дополняя друг друга.
№20
1. Біля витоків політичної думки Нового часу стоїть італійський мислитель Відродження Н.Макіавеллі (XV-ХVІ ст.) відомий своїми працями "Правитель" (1513), "Роздуми на першу декаду Тита Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532).Він уперше виділив політику як автономну, самостійну галузь людської діяльності та дослідження, зробив вирішальний крок до вивільнення політики від релігії. Наразі це означало і остаточне відокремлення політики від етики (відтоді нерозбірлива у засобах політика навіть отримала назву “макіавеллізм”).
У відомій праці “Государ” він дає поради правителю як захопити та утримувати владу, використовуючи при цьому реальні засоби, а не відсторонені моральні принципи. Правитель має, звичайно, намагатись бути порядною людиною, але “він завжди має бути готовим до того, щоб по можливості не віддалятись від добра, але при необхідності не чуратись і зла”.
Держава, на думку Макіавеллі, – це вищий вияв людського духу, а служіння державі – це зміст, мета і щастя життя людини.
Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику, тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики. Політичні події мають об'єктивний характер. Недоречно вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальним явищем. Політика на його думку:
§ пояснює минуле
§ керує теперішнім
§ може прогнозувати майбутнє.
Введення самого терміна стато, тобто "держава", в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.
Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання.
Н. Макіавеллі розрізняє:
§ монархію
§ аристократію
§ народне правління
і їх спотворення
§ тиранію
§ олігархію
§ охлократію.
Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм, при чому Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи.
2. Политика и другие сферы общественной жизни
В реальной жизни политика существует во взаимосвязи с другими сферами общества. Но у нее есть границы. Не все явления включают в себя политический компонент. Даже далеко не все органы государственной власти занимаются политикой (работа налоговых и таможенных служб, судопроизводство). Существует большая сфера межличностных отношений, которая является объектом только нравственного регулирования. В наибольшей степени политический аспект представлен в деятельности законодательных органов. Демократический парламент - это сфера представительства различных групп, где в мирных формах выясняется соотношение их интересов и сил, что выражается в принятии решений по принципиальным вопросам внутренней и внешнеполитической жизни. Характер политических проблем, рассматриваемый законодательными органами, разнообразен: от гарантий прав и свобод личности до вопросов о формах собственности, уровне налогообложения и социальных расходах государства. Для того чтобы показать пределы распространения политики, в науке используется понятие политическая сфера. Политическая сфера - это "область политики, политической жизни общества, пределы распространения непосредственного влияния политиков и политических организаций, воздействия политических идей"6. Взаимосвязь политики с другими общественными сферами проявляется в двух аспектах. С одной стороны, политика детерминирована экономическими, духовными факторами, социальной структурой общества, в частности статусными характеристиками социальных групп, уровнем социального расслоения общества, этнической и конфессиональной структурой. С другой - сама политика способна воздействовать на эти сферы, проникать в них.
Політика відчуває на собі вплив економіки, моралі, права, художньої культури тощо. Але ж й вона діє на ці та інші сфери.
Існують дві крайні точки зору: одна з них детермінує політичні процеси неполітичними факторами, інша гіперболізує самодетермінованість політики, говорить про її непідвладність впливу інших сфер життя. Здається, що більш об’єктивним є підхід, за яким політика та інші сфери взаємодіють, взаємозалежать як відносно самостійні системи регулювання соціальних процесів. Можлива перевага тих чи інших регуляторів обумовлюється різними причинами (історична ситуація, менталітет та ін.).
Тепер розглянемо конкретну взаємодію політики з деякими сферами людської життєдіяльності.
Економіка має значний детермінуючий вплив на формування політичної влади. Зокрема, девелопменський підхід (з англ. - “розвиток”) визначає, що слабо розвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. Високий рівень економічного розвитку є важливим фактором встановлення та збереження стабільної демократії.
Економіка та політика взаємодіють опосередковано через соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що складають те чи інше суспільство.
Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Воно постає своєрідним індикатором дозрілості політики, держави. Визначає межі припустимої політичної поведінки суб’єктів політичної діяльності.
Дослідження проблеми співвідношення політики і моралі бере свій початок ще за давні часи. В цілому в історії філософської та політичної думки можна визначити три основні підходи.
Перший підхід (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентам) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики.
Другий підхід (Платон, Арістотель, Фромм), навпаки, розчиняли політичні підходи в морально-етичних оцінках. Висловлювалась точка зору, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику).
Третій підхід (А.Швейцер, М.Ганді) відстоювали думку ушляхетнювання політики мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.
В політиці процес формування та реалізації інтересів первісно пов’язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні настанови та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин “добра” та “зла”. Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від морального апробування, тоді як професійні аспекти управлінської діяльності еліт містять мінімальний рівень моральної рефлексії.
№21 1. Марксистське вчення про політику. Карл Маркс (1818-1883) та підприємець Фрідріх Енгельс (1820-1895). Проаналізувавши капіталізм на його індустріальному етапі розвитку, вони сформулювали матеріалістичне розуміння історії, теорію додаткової вартості політологічну концепцію диктатури пролетаріату. Вони також виділили виробничі відносини як основні, такі, що визначають суспільні відносини і інститути, заявили, що в історії вирішальну роль відіграють народні маси, що капіталізм має перехідне значення в історії, а тому його повинен замінити новий комуністичний лад, який є неминучим і закономірним результатом революційного вирішення суперечностей капіталізму. Маркс і Енгельс уперше створили цілісну теорію політичних відносин, що включають наступні положення:
політичні відносини, тобто відносини, що випливають із боротьби за владу і здійснення влади. Політична надбудова - результат формуючих її соціально-економічних сил, а саме: загального рівня продуктивних сил, що визначають спосіб життя суспільства; виробничі відносини, в які вступають люди в процесі виробництва і обміну і центральним елементом яких виступають відносини власності;
політика виступає не тільки як відображення позаполітичних відносин, але й як важливий інструмент їх формування;
держава - це продукт класових суперечностей і служить інтересам економічно пануючого класу;
економічно пануючий клас є також і політично і ідеологічно пануючим класом. Висновок про те, що економічне, політичне, ідеологічне панування - це взаємодоповнюючі і підсилюючі аспекти панування класового, покладений в основу марксистської політичної теорії;
на основі такого розуміння проблеми держави і класового панування Маркс і Енгельс створили теорію політичної свідомості. Вихідний її пункт - твердження про те, що суспільне буття людей визначає їх свідомість, отже, політичні погляди людей формуються під впливом їх становища.
Сьогодні точаться дискусії щодо вчення марксизму, зокрема чи має право політична доктрина комунізму на життя. Одні кажуть, що має, інші ж закликають навіть до суду над нею. Звичайно, комунізм як політична теорія не є якоюсь випадковістю історії. Водночас практика світового розвитку показала, що багато чого в марксистській теорії виявилось невірним. Маркс, як відомо, був перший, хто науково проаналізував історію і капіталістичну дійсність з позицій трудящих пригнічених мас. Соціальним рушієм революційного перелому, на його думку, покликаний стати новий, до цього часу небачений персонаж - об'єднаний міжнародною солідарністю пролетаріат. Водночас істинне і геніальне в цій концепції змішалось з утопічним і історично обмеженим. Можна зробити висновок й про те, що найбільшою помилкою Маркса був метод перебудови суспільства шляхом насильства, революції. Революційний шлях перебудови суспільства - закономірна пропозиція Маркса в умовах XIX ст. На жаль, коли умови змінилися (кінець XIX - початок XX ст.) розробники соціально-політичної теорії комунізму втратили всякі орієнтири, не звернувши увагу на доречну критику марксизму з боку європейської соціал-демократії.
2. Ресурсы политической власти - это потенциальные возможности, средства власти, которые она использует в процессе осуществления своих полномочий, функций. Ресурсы власти многообразны и разнообразны. В зависимости от этапа общественно - политического развития конкретной страны и политического режима ресурсы власти существенно различаются между собой. Они изменчивы, подвижны. На ранних этапах общественного развития источником и ресурсом власти выступала сила. На стадии капиталистического развития превалировало богатство и деньги. В постиндустриальных странах знания и информация становятся основным ресурсом развития производства, власти и общества в целом. Информационная революция рассматривается в качестве предпосылки антропологической революции.
Ресурсами политической власти могут выступать также различные конкретные организационные, традиционные, образовательные и иные факторы. Среди них: занимаемая должность, престижное образование, личностные связи, биографические данные, имидж, общественно - политический и иной опыт и многие другие потенциальные и реальные возможности и способности человека, организации, политического института
. Ресурси влади - це потенційні засоби здійснення влади, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади.
Ресурси - це
´ предмети споживання;
´ кошти;
´ засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, - преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва;
´ знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно - каральні органи, зброя.
За характером вони поділяються на
´ утилітарні - матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини.
´ примусові - заходи адміністративного і кримінального впливу.
´ нормативні - соціальні норми, насамперед правові й політичні норми
Подписаться на:
Комментарии к сообщению (Atom)
Комментариев нет:
Отправить комментарий